Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №20, 2017-05-14
Наступні гіркі спектаклі перемишльської влади
Як розуміти конференцію про українсько-польські відносини під час Акції «Вісла», якщо в цій розмові про поляків та українців бере слово тільки одна сторона? У Перемишлі в будинку Національного музею Перемишльщини 7 квітня відбулася конференція «Операція „Вісла” на Прикарпатті 1947–2017», до участі в якій українці не отримали запрошення. Звідки і навіщо така національна однобічність?
«Правду» не віддамо!
Беручи до уваги антиукраїнські події, що відбувалися в останні роки у Перемишлі, така конференція відображає ставлення організаторів не до минулого, а до українців, які нині живуть у місті. Керівники Державного архіву Національного музею Перемишльщини й місцевого відділу Польського історичного товариства організували її на потреби теперішнього часу. Це зайвий раз доводить, що Акція «Вісла» була твором не тільки комуністичної системи: комунізму нема в Польщі понад 25 років, а от тенденції, схожі до цілей «Вісли», і далі відбуваються. Такі конференції підтримують протиставлення тим польським громадянам, хто вижив, а саме: перемишльським українцям. Про це свідчать слова мера міста Роберта Хоми, який був одним з натхненників заходу: «Я прошу, щоб після конференції вийшов друком збірник матеріалів, котрі можна буде використовувати в дискусії. Розмовляємо на початку квітня, а вчора я отримав офіційну інформацію про те, що на зламі квітня й травня в Перемишлі відбудеться конференція, організована Об’єднанням українців у Польщі, отож сьогоднішнє полемічне слово в дискусії, безперечно, буде зіставлятися з тим змістом з кінця квітня. Тому важлива тут присутність представників міських установ, шкіл чи війська, які знайшли час не стільки на навчання, скільки на дуже потрібну нам історичну правду. І вона тут звучатиме, хоч щодо неї інші будуть сумніватися».
Варто зазначити: під час відзначення роковин Акції «Вісла» 28 квітня – 1 травня Р. Хома не вважав за потрібне прийняти запрошення на подію такого масштабу. Це відображає тенденційність міської політики.
Його виступ на початку квітня легко можна розуміти як антагоністичний: «Наприкінці квітня в українців буде власне відзначення й воно не буде згідне з нашим, отож наша конференція має сенс, вона покаже єдину можливу правду про Акцію „Вісла”». Чи не всі офіційні гості висловлювалися від імені саме такої «правди». Їм на зміну прийшли історики Артур Брожиняк, Анджей Запаловський, Роман Кузняр, Збіґнев Мошуманський, Ян Пісулінський та Анджей Романяк.
Правда одного проти п’яти
Першим узяв слово Ян Пісулінський. Він звернув увагу на те, що хтось змінив заголовок його виступу – замість слова «акція» з’явилося інше. Ефект: «Спеціальна операція „Вісла” у Ряшівському воєводстві». Аж на кінець конференції виявилося, що ця заміна для організаторів була суттєвою і сталася не випадково.
Історик з Ряшева, найкращий на сьогодні знавець проблематики обох депортацій – у радянську Україну і на західні землі Польщі – зазначив, що в ході цієї другої вже не було масового стріляння у втікачів, але ж були колючі дроти, тортури і ґвалтування жінок. Він усвідомив присутнім і те, що Військо Польське воювало проти цивільного населення. «Воно було гіпнотизоване переселенням», – сказав Пісулінський у залі, де дві третіх виповнено, як за комунізму, вояками. Він відзначив і те, що Військо польське не вміло воювати з українськими партизанами (саме так називав членів УПА) і не змогло їх зліквідувати, а лише обмежило його діяльність. Це була несподіванка для слухачів, що також не співпадала з поглядами інших присутніх істориків.
Це була сутичка – 1:5. З перших своїх слів не погодився з мовцем Анджей Запаловський. Його виступ супроводжувала висока нервова напруга. На основі розповіді про Перемишльський повіт у 1944–1947 рр., не володіючи ширшою інформацією, переконував слухачів: УПА загрожувала всій державі.
Закінчив заявою, що відповідальною за Акцію «Вісла» є Українська повстанська армія. Інший доповідач, Роман Кузняр, цю відповідальність виклав по-іншому: польська нація, пройнята цінностями римського католицтва, не могла вчинити злочину. За його словами, «бандерівські націоналісти» відповідальні перед польською нацією, тому не слід засуджувати цю акцію, а навпаки – представляти її широко на міжнародній арені як боротьбу з геноцидом поляків. Подібної позиції дотримувалися і троє інших доповідачів.
Повторення з 30-х рр. ХХ ст.
Квітнева конференція в Перемишлі – це приклад того, як історіографія капітулює перед ідеологією. Вона нагадала, що на початку 30-х рр. ХХ ст. ідентичним способом здавали наукові позиції історики в Німеччині і Радянському Союзі. Запаловський, Кузняр, Мошуманський, Брожиняк і Романяк не вважали, що антикомуністи-українці заслуговують на пошану. Підпорядкована державі та ідеології історіографія виключає з суспільства частину громадян, визнаних «іншими».
Достатнім доказом нової сегрегації так само є те, що історики виступали як люди, цілком пройняті національною, а не громадянською демократією. Доповідачі не мали сумніву у правильності такої постановки питання. Усі, крім Пісулінського.
Ян чи Іван?
Ряшівський історик зробив тільки те, що показав Акцію «Вісла» не такою, як усі інші доповідачі, і став антигероєм. Під кінець конференції, коли слово надано присутнім у залі, прихильник ендеції Станіслав Жулкевич, голова Товариства охорони пам’яті перемишльських орлят, збудував гіпотезу: якщо хтось заперечує військовий характер Операції «Вісла», то він українець. Це дало йому підставу розкрити «справжнє» ім’я Пісулінського: Іван.
І виникла наступна сцена, що була родом з фашистської Німеччини 30-х років, Пісулінському довелося встати й заявити, що він не українець, а поляк, а також розповісти про польську генеалогію своїх батька і матері, назвати їх заслуги перед Польщею. А якби він був українцем? Очевидно, його виступ про Акцію «Вісла» на цій конференції не був би можливий.
У другій частині захисту своєї польськості Пісулінський додав, що, без огляду на його походження, історичні документи є однозначними: «Якби я був іспанцем, а мав справу з такими, а не іншими документами, то і так я говорив би так само, як говорю тепер».
До самого кінця ніхто не звертав уваги на те, що в залі нема українців. Хтось навіть пробував іти більш гострим шляхом і запропонував, щоб присутні прийняли резолюцію, що Акція «Вісла» означала кінець геноциду поляків. Тут сказав своє слово директор музею, вказуючи на те, що кожна війна – жахлива та повна страждання. І, на його думку, треба зробити все, щоб у нашій частині світу не сталися такі події, як у Сирії, а недавно – Югославії. Імовірно, усвідомлюючи, що події зайшли задалеко, він замість резолюції (такі часто схвалювали на конференціях у Радянському Союзі) запропонував встати і хвилиною мовчання вшанувати жертви Акції «Вісла». Чому зал піднявся? Чи після виступів істориків, які виправдали насильну депортацію, їм не повірили, а чи перемишляни виконують все, що скаже влада?
Благословляю вас, цькуючи
Результат конференції міг бути й таким, що кожний з тих, кого організатори розмістили як публіку, мав можливість покинути конференцію як носій національного і державного сенсу.
З конференції публіка вийшла з чіткими настановами. Директори шкіл отримали інструмент контролю над програмами навчання; учителі – інструмент можливості виправдати жертви задля безпеки держави; поліція – мету переслідування; архівісти й музейники почулися охоронцями документів про історичну правду.
Дві години тривало протиставлення поляків тій частині жителів міста і громадян, що мають українське походження. Це дуже нагадувало цькування. Виступи поблагословив своєю «мовчазною» присутністю римо-католицький перемишльський владика Юзеф Міхалік. Мовчання польських єпископів навіть тоді, коли їхні вірні вороже відносяться до людей іншої, ніж польська, національності – це стара погана традиція, котра поширює аґресію, подібну на ту, яку ми бачили під час пикулицької процесії.
