Ярослав Присташ ■ ПОГЛЯДИ ■ №41, 2016-10-09
Після прочитання статті Ігоря Ісаєва «Волинський геноцид: чому українцям у Польщі треба боятися і як боятися правильно» («НС», № 34 від 21.08.2016 р.) у мене з’явилося кілька думок. Ігор Ісаєв подав хід подій після схвалення резолюції Сейму Польщі про геноцид і показав симптоми впливу цієї теми на настрої в польському суспільстві, яких слід боятися. На своєму прикладі він показав, що страх на національному ґрунті може торкнутись кожного з нас. Отже, повертаємося до страху, який раніше носили в собі наші діди чи батьки. Це впливає на кондицію нашої громади в Польщі і матиме наслідки в майбутньому.
Політична резолюція польського парламенту про Волинську трагедію вписується в ширший контекст росту в Польщі та у Європі націоналістичних настроїв. У статті я не знайшов, однак, відповіді, як нам «правильно» боятися. Ми не є в Польщі одинокі і беззахисні. Національних меншин тут багато. Тому всі меншини повинні згуртуватися, щоб уміло захищатись не тільки від мови ворожнечі, але й від фізичних нападів. А виходить, що кожна меншина «кокетує» владу, щоб отримати собі дивіденди.
Сила або слабкість
Дуже влучні слова автора статті про нашу силу, тобто слабкість. Наголошуючи на слабкості, перетворюємо її на захисний щит. Однак ми не повинні бути пасивними і розкладати руки, що, мовляв, нас б’ють. Силою є наша мирна позиція та закони. Нас юридично захищають: польський закон про національну меншину, Європейська конвенція прав людини, прийнята Польшею Рамкова конвенція про захист національних меншин, з якої щороку держава звітується в Брюсселі. Є неурядові організації, які фіксують ксенофобські акти: Гельсинська спілка, Міжнародна амністія, Товариство «Nigdy więcej» тощо. Маємо також своїх юристів, українські діаспорні організації – Світовий конґрес українців та Європейський конґрес українців. Хоч Спільна комісія уряду і національних меншин та сеймова комісія меншин малопродуктивні, то наші представники Петро Тима і Григорій Купріянович заявляють про антиукраїнські дії. Колись вони все ж доб’ються зрозуміння й співчуття. Проте зараз вони самотні у зіткненні з державним апаратом. Тому важливо фіксувати всі акти ненависті, ксенофобії, насилля на національному ґрунті. Так, як це робили раніше українські дисиденти в СРСР чи польський Комітет захисту робітників. Що потім з цим робити? Оприлюднювати! Юрист повинен кваліфікувати, що надається на подавання до суду. Право стосується всіх. Функціонують також європейські юридичні установи. Це впливатиме на образ Польщі у світі. Нічого так не впливає на бездіяльність влади, поліції, судів і політиків, як неґативна оцінка польської держави на міжнародній арені. Щоб реєструвати такі акти, потрібно всім нам мобілізуватись і надсилати інформацію про них в один-два центри. Відомо, що наша громада досить пасивна, тому таке завдання повинні взяти на себе місцеві громадські організації чи їхні відділення.
Великий вплив на образ українця в Польщі мають трудові міґранти. Громадяни України є амбасадорами побутової української культури. На підставі безпосередніх контактів виробляються міжлюдські відносини. Маса інтеліґенції, науковців, заробітчан своєю культурою показують, що українці – це звичайні люди, багато в чому схожі на поляків.
Що про нас знають сусіди
Поляки відносно мало знають про українців та Україну. Ми їм асоціюємося, передусім, з Волинською трагедією. Самі не зламаємо цього стереотипу, але не можемо бути пасивними. Шляхом до цього є поширювання культури. Коли чую, що наші заходи організовані також для поляків, то мене дивує, що в програмі переважає шароварщина або низькопробна естрада. Поляки мають побудовану культуру на інших вартостях. Навіть українській меншині це проїлося, а ми далі мелемо гопаки. Так, наші діти мусять десь виступати, але чому переважно з фольклором і фольком? Слід запропонувати сучасну культурну програму, як це зробили у травні під час місяця Львова у Вроцлаві. Якась частина молоді знає українські музичні гурти. Роман Ревакович поширює українську класичну музику. Велику справу роблять у Познані «Українською весною». Це найбільший український фестиваль у Польщі. У Кракові відбуваються огляди українського театру, є мистецькі виставки, огляди українського кіно. Найцікавіше, що у велику частину цих культурних проектів включаються поляки. І це нормальне явище, яке повинно нас тішити. Бюджетні нюанси обминаю. Маю тільки одне питання: де в цьому всьому Україна? Війна не триває в Україні 25 років… Досі нема українського культурного інституту на взір Інституту Ґете, чи Польського інституту, який за кордоном популяризує польську культуру. Не діє система підтримки закордонного українства. Шкутильгає програма підтримки перекладу української літератури. Причиною цього не є безгрошів’я, а просто брак уяви і державної стратегії в ешелонах влади.
Варто також робити українсько-польські проекти, щоб залучати польське суспільство до спільної справи. Особливо важливим є обмін молоддю. А Україна роками не була зацікавлена в польсько-українському обміні молоддю. Молодь нашої громади повинна більше брати в цьому участь. Мета таких дій – не дати знову увіпхнути нас у ґетто, як це сталося з нашою громадою після Акції «Вісла».
До захисту своїх прав ми повинні залучати польську інтеліґенцію, публіцистів. Не вся польська еліта мовчить. Польсько-український форум, Клуб католицької інтеліґенції, Колеґія Східної Європи, університетські середовища реаґують. Широкі контакти голови ОУП дають позитивні результати. Так само на місцевому рівні варто шукати підтримку серед польських авторитетів. Якщо Іван Сирник міг свого часу порозумітися у Щецині з кресовими середовищами, то це знак, що таке – можливе. Правда, тепер зовсім інші настрої, тому буде важче. Але пробувати треба, це ж у нашому інтересі.
Як розмовляти з поляками
Все одно на міжлюдському ґрунті виникають провоковані поляками розмови на історичні теми. Як тоді з ними розмовляти? Якщо хтось проявляє аґресію, то краще з ним не розмовляти, бо і так це до нічого не доведе. Якщо це нормальна розмова, то варто показати свою виважену позицію і ставитися зі зрозумінням до болю поляків. І тут завдання для наших істориків, щоб дали розумний «посібник» до таких дискусій. Звичайно, найкраще, що може зробити професійний історик, то написати ґрунтовну наукову монографію. Наприклад, проф. Ігор Галагіда почав працювати над обрахунком українських жертв на Холмщині. Є ситуації, коли науковець повинен стати публіцистом і написати історію в популярному стилі. Варто також послатися на польських поміркованих істориків, щоб показати нашу історичну пам’ять. Наприклад, порекомендувати книжку Ґжеґожа Мотики «Tak było w Bieszczadach» або книжки Ришарда Тожецького, Яна Пісулінського, американця Тімоті Снайдера чи француза Даніеля Бовуа. Поширюймо ідеї польських авторитетів, яких нам тепер бракує: Івана-Павла ІІ, Єжи Ґедройця, Яцека Куроня та інших.
Важливим завданням, попри нашу зрозумілу злість, стримувати українську сторону від подібних безглуздих політичних декларацій. Якщо є один дурень, це не означає, що другий має бути ще дурнішим і на злість першому відкусить собі руку. А таке починається в Україні. Звинувачення, які чуємо від українських політиків, що поляки діють під дудку Путіна, обертаються проти них самих, оскільки вони самі починають танцювати під цю мелодію…
На жаль, ми втратимо кілька років, щоб спільними зусиллями польських та українських істориків почати працювати над важким історичним минулим і продовжувати поєднання. Скоріше об’єктивну історію українсько-польського протистояння напише сторонній іноземний історик. І це теж був би важливий крок.
Ці кілька пропозицій не вичерпують усього, але показують, що розумний страх дає багато можливостей. Він не паралізує, а спонукає до дій і пошуку захисту. Як бачимо, ми не зовсім беззахисні. ■
