Юрій Макар, професор; Віталій Макар, доцент ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №6, 2015-02-08
Кров українська, кров польська… Трагедія Холмщини та Підляшшя в роках 1938–1948 у спогадах, Упор. Мирослав Іваник, (Бібліотека Закерзоння; Серія «Спогади»; Т.2) Видавництво Львівської політехніки, Львів, 2014, 392 с.
Стосовно долі українців та їх етнічних земель не лише в нинішній Польщі протягом минулих століть накопичилося стільки спотворень дійсності, що знадобиться ще чимало часу, щоб хоч якось у морі неправди для початку відшукати бодай частину правди. Тому заслуговують на увагу публікації, подібні до рецензованої.
Автор-упорядник для втілення в життя свого задуму обрав обмежений проміжок часу десяти років, які виявилися чи не найтрагічнішими в долі українців Холмщини і півдня Підляшшя упродовж тисячоліття їх існування. Ідеться про час між 1938-м і 1948-м роками. Початковою датою невипадково обраний 1938-й рік. Саме тоді тогочасна польська влада здійснила спробу остаточно ліквідувати Українську православну церкву. Підкреслімо, що власне Українську, бо Російська православна церква, яка протягом століть виступала засобом зросійщення поляків, а передусім українців, була вщент зруйнована в самій Росії зусиллями більшовиків. Тому в міжвоєнний період вона не могла аж ніяк нести будь-яку загрозу польській державності. Відроджувана ж на Холмщині і Ппівденному Підляшші Польська автокефальна православна церква, як вона називалася з 1924 р., на думку тогочасної польської влади, несла небезпеку українського національного відродження. Тому влада вирішила її ліквідувати, замість того, щоб шукати шляхів поєднання з тією частиною своїх громадян, котрі сповідували християнство у вигляді східного обряду, розмовляли відмінною від польської мовою. А це, у свою чергу, аж ніяк не сприяло згуртуванню суспільства навколо польської державності, а навпаки – вносило в нього глибокий розкол.
Довести справу руїни православ’я до остаточного завершення, а з нею й остаточного розв’язання проблеми національної незалежності українського населення Холмщини і Підяшшя, завадила ІІ Світова війна, яка тривала шість років з десяти, про які йдеться в публікації. Тому у спогадах авторів (усіх їх 21) наявна тема їх особистої, їхніх родичів та інших мешканців краю, долі в ті трагічні роки. У спогадах червоною ниткою проходять сподівання холмщаків і підляшуків на зміни у своєму вкрай важкому становищі під польським пануванням у міжвоєнні роки. У своїй масі вони щиро вітали «визволителів» як зі Сходу, так і з Заходу. Щоправда, не їх вина, що ті «визволителі» несли їм нове поневолення в дещо видозмінених формах. Вступ військ Червоної армії у вересні 1939 р. на холмсько-підляські терени підносився місцевим людям як визволення «від польського буржуазно-поміщицького гніту». Їх відхід через кілька тижнів ознаменувався виїздом, разом з ними, від 8 до 14 тис. осіб холмщаків і підляшуків, обдурених примарою «радянського раю» (с. 21–22).
З цілком зрозумілих причин у підбірці спогадів переважає мотив безпричинного розливу людської крові – української та польської – під час взаємного поборювання в роки війни. До речі, так у книжці названо спогади одного з холмщаків, Віталія Сівака (с. 66–93), який народився в Модринці – присілку села Модриня на Грубешівщині, записані від нього 3 березня 2002 р. в Луцьку в рамах реалізації проекту «Волинь», спонсорованого Комісією людських та громадських прав при Світовому конґресі українців. І поляки, і українці повинні однаково шанувати пам’ять про загиблих з обох боків, незалежно від того, де і коли це сталося – на Волині чи Холмщині, в Галичині чи на Підляшші, загалом – на Кресах чи Закерзонні.
Нинішнього року минає 70-та річниця від початку того зловісного «обміну населенням» на підставі знаної угоди від 9 вересня 1944 р., що, разом з тим, стало й початком ліквідації українства як такого на Холмщині і Підляшші. Протягом попередніх років війни польська сторона не полишала думки будь-яким чином позбутися українського елементу у своєму середовищі. Тому в роки німецької окупації вона здійснювала кроки, спрямовані на дискредитацію свідомих українців в очах окупаційної влади, як нібито посібників Радянського Союзу, які намагалися підірвати міць «Третього Рейху». На українців були здійснювані доноси в ґестапо, їх арештовувала польська допоміжна поліція. А у власному середовищі польське політичне підпілля «таврувало» українців як «зрадників». Але ніхто ніколи не замислився:, кого і чому вони зраджували? Отже, найбільш надійним засобом позбутися українців стали спроби нацькувати на них німців, а принагідно самим усувати тих, хто виявлявся найсвідомішим серед них.
У виданні йдеться про тепер уже доволі відомий «Список 500», віднайдений у Фонді Михайла Хом’яка в Провінційному архіві Альберти в Канаді, редактора «Краківських вістей» під час війни. Список, як і подібні до нього в інших архівах, в тому й України чи Польщі, спростовує леґенду, що підпільні суди Польщі виносили «вироки смерті» тим, хто катував поляків, чи наносив їм якусь іншу шкоду. Проаналізований нами «Список 500», а його ксерокопія є в нашому розпорядженні, де серед загиблих українців протягом 1941–1943 рр. на Холмщині наявні імена лише 40 українських поліцаїв чи наглядачів, тобто 8 відсотків. Усі інші – вчителі, лікарі, кооператори, а переважно – звичайні селяни.
Особливо сфальсифікованою сторінкою протистояння між поляками та українцями на Холмщині у 1942–1943 рр. стало питання створення німецького «життєвого простору» в окрузі Замостя. Звільнивши від поляків та українців значні терени, особливо придатні для ведення сільського господарства, німецька окупаційна влада збиралася завезти туди німців з Балкан, Нідерландів, Радянського Союзу. Послідовна у своїй політиці «поділяй і володарюй», вона намагалася використати момент, щоб глибше увігнати клин у надзвичайно напружені польсько-українські взаємини. Виселяючи українців, щоб на їх місця поселити німців, окупанти виселяли поляків, щоб звільнити місця для українців. Поляки, не маючи можливості помститися німцям, виміщували (задовольняли почуття кривди, роблячи кому-небудь зло – ред.) свої образи на беззахисних українцях, які нібито добровільно переїздили до їхніх сіл.
Практично через усі спогади проходить трагедія весни 1944 р., коли масово запалали холмські села. На одній лише Грубешівщині їх спалено, разом із убивствами їх мешканців, 52. Щоправда, певну частину знищених сіл слід віднести до Томашівщини. Створюючи Генерал-губернаторство, німецька окупаційна влада ліквідувала Томашівський повіт, віднісши його частину до Замойського, а частину – до Грубешівського повітів. Невипадково упорядник першими помістив у збірці спогади Антоніни Митюк (с. 41–65), мешканки Сагриня Грубешівського повіту, доля якої стала символом трагедії українців не лише Холмщини, а й усього Закерзоння. Скільки загинуло людей 10 березня 1944 р., вже ніхто й ніколи не підрахує достеменно. Нам уже доводилося писати, що кількість загиблих у різних джерелах коливається від 700 до 1100 осіб. У Сагрині шукали прихистку жителі й навколишніх сіл. А сталося навпаки – знайшли там мученицьку смерть.
Недалеко від Сагриня було інше чимале українське село Ласків. За даними спогадів дочки й матері – Марії Хоменко та Надії Новосад-Мельник – того ж 10 березня від рук польських партизан загинуло 267 осіб. За цим трагічним показником Ласків відноситься до п’яти найбільш постраждалих сіл Холмщини. Гадаємо, що подана цифра загиблих є далеко неповною. Хоч насправді тепер ідеться не про кількість загиблих у тому чи іншому конкретному випадку, а про те, в ім’я чого ті люди гинули, до речі, з обох боків.
Декілька з опублікованих спогадів написані не холмщаками за походженням, а галичанами або про галичан, які внаслідок установлення радянської влади у східній Галичині рятувалися втечею до Генерал-губернаторства, передусім на Холмщину та південь Підляшшя, і там проводили суспільно-освідомлювальну працю. Перш за все, хотілося б привернути увагу до матеріалів Ярослава Гриневича (с. 150–161) і Юрія Струтинського (с.162–165). Перший з них мав адвокатуру в Грубешеві і, з огляду на свої заняття, був добре знайомий з діяльністю місцевого Українського допомогового комітету та його керівником Миколою Струтинським, з яким товаришував зі шкільних років. А другий, неважко здогадатися, – це син М. Струтинського. Оскільки роль керівника УДК була надзвичайно важливою в життєдіяльності української громади, а М. Струтинський, про ділові якості котрого добре відомо з багатьох документів, дійсно відіграв першочергову роль у налагодженні життя українців Грубешівщини, за що й поплатився власним життям. Саме він став однією з жертв, що потрапили до «Списку 500».
Хотілося б зупинитись ще хоч на кількох оповідях очевидців того страхіття, яке довелося пережити тоді знедоленим українцям. Зокрема, йдеться про нарис «Блаженніший Митрополит Іларіон у моїх спогадах» авторства Катерини Василів-Сидоренко (с. 170–176). Сам по собі нарис за своїм обсягом невеликий, але стосується особи, яка відіграла непересічну роль у розвитку української Церкви, культури, науки, професора Івана Огієнка. Авторка спогаду і її сестра Люба народилися на Волині, куди доля закинула їх батька, отця Йосипа Василева з Тишівець на Холмщині, котрий під час війни ніс Слово Боже холмщакам. Через якийсь час після війни дороги обох священнослужителів зійшлися в Канаді.
Пан Іваник пише, що мав проблему з тим, друкувати чи ні матеріал про галицьке село Ліски, яке межує з холмськими селами. Можемо йому сказати, що таку саму проблему відчуваємо й ми, бо села Грубешівського і Томашівського повітів – галицькі і холмські – дуже близько лежать, а долі їх були практично однаковими. Те, що написав про Ліски Павло Синиця (с. 328–343), ми сприймаємо як історію рідних Новосілок Юрія Макара, який у дитинстві з батьківського подвір’я бачив лісоцьку церкву на високому пагорбі, а у храми в Білостоці вчащав разом з батьками. Бачив, як горіли Ліски, через які за кілька днів родина перебиралася сіножаттями і лісом до поблизького Гільча, щоб урятуватися від смерті.
Спогад Федора Іванойка є своєрідним підсумком усього опублікованого в книжці, бо стосується діяльності загонів УПА на Холмщині (с. 344–360). Висновок один: якщо б не вони, то нікого було б депортувати до УРСР.
Не можна не звернути уваги на те, що добру справу зробили видавці, помістивши після «Слова від упорядника» змістовний «Причинок до історії української Холмщини», влучно названий «Від „лінії Володимира” до „лінії Керзона”». Його автор, відомий український історик, письменник, журналіст у Польщі – Юрій Гаврилюк. У «Причинку» науково обґрунтовано канву історичних подій на Холмщині і півдні Підляшшя, які, на жаль, завершилися деукранізацією краю.
Але… міняються часи, міняються люди. Україна вже чверть століття ніби незалежна держава. Проте до справжньої незалежності ще довгий і тернистий шлях. А нинішня Польща, не на шкоду своїм власним інтересам, допомагає Україні долати цей шлях з можливо меншими втратами. Дуже добре було б, якби обабіч кордону на міжлюдському рівні така єдність дій запанувала між обома народами. ■
