Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №33, 2013-08-18
Хроніка діалогу
В цьому номері ми закінчуємо випуск «Хроніки діалогу», основним завданням якої був огляд актуальних ініціатив та думок з приводу 70-х роковин Волинської трагедії. Ми намагалися зосереджуватись на позитивних подіях польсько-українського примирення, однак частіше доводилося писати про прояви цинічного маніпулювання складним минулим, особливо з боку політиків.
Найвиразнішим доказом згаданих вище маніпуляцій стала баталія щодо використання в постановах Сейму та Сенату Польщі, присвячених Волинській трагедії, терміну «геноцид». Яскравою противагою цим подіям і дороговказом на майбутнє виявилася декларація Римо-католицьких та Греко-католицьких церков у Польщі та в Україні, яка проголошує єдиний слушний принцип – «пробачаємо і просимо прощення». Сьогодні аналітики визнають, що саме діяльність в обох державах цих Церков, а також інтелектуалістів, не допустила повного реґресу в процесі польсько-українського примирення.
Роковини Волинської трагедії виразно показали, що існують розходження щодо історичних фактів та обставин польсько-українського конфлікту тих часів. Для польських істориків Волинська трагедія – це здебільшого наслідок націоналістичної ідеології Організації українських націоналістів, яка полягала в необхідності створення етнічно чистої держави. У свою чергу, українські історики, говорячи про причини конфлікту, називають низку факторів, серед яких є, зокрема, аґресивна національна політика міжвоєнної Польщі щодо українців і підбурювання до аґресії з боку СРСР та гітлерівської Німеччини.
Теми нашої «Хроніки» на даний момент вичерпані, оскільки основні події, приурочені до роковин Волинської трагедії, вже відбулися. Це не означає, що ми не повертатимемося до цього питання в різних матеріалах. На жаль, результати цьогорічного «волинського напруження» (нападки на популярний гурт «Еней», на голову комісії нацменшин депутата Мирона Сича чи вибух петарди під час богослужіння в церкві у Тшеб’ятові) надалі актуальні і сумні для нас. Небезпідставним було б очікувати дальших проявів радикалізації, оскільки зацікавлені в польсько-українському напруженні особи працюють, не покладаючи рук. Наприклад, сумнозвісний ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський так хотів викрити на цьогорічній Лемківській ватрі cоюз українських церковних ієрархів з «бандерівським» колишнім президентом Віктором Ющенком, що послужився фотографіями з цього заходу з 2007 р., коли глава української держави був на Ватрі почесним гостем.
Черговий приклад нагнітання атмосфери неприязні мав місце на початку серпня. Тоді фанати футбольної команди «Силезія Вроцлав» на одному з матчів у рамках польської ліґи «Екстра-клас» вивісили на своїх трибунах транспарант з написом «Ніколи Креси не пережили такого здичавіння – для злочинців немає прощення». Це лише декілька слів, але важко заперечити, що вони «вписуються» в побудову неприязної для українців атмосфери. Що важливо, на матчах, які організовує УЄФА, застосовуються серйозні санкції щодо фанатів, які проводять подібні політичні акції. Однак те, що «не проходить» у Європі, в Польщі чомусь не викликає в декого жодного здивування.
Цікавий підсумок того, що відбувалося в 70-ті роковини, зробив представник нашої громади, публіцист Мирослав Чех на шпальтах «Газети виборчої» (3–4 серпня, «Волинські реконструкції»). На його думку, те, що відзначення 70-х роковин подій на Волині було пов’язане з політичною боротьбою у двох державах, спричинилося до реґресу польсько-українських відносин.
Польські праві та ліві сили, обстоюючи застосування в постанові терміну «геноцид», хотіли показати себе значно більшими патріотами, ніж правляча Громадянська платформа і президент Броніслав Коморовський. Незабаром вибори, а електорат майже ніколи не вникає в політичні тонкощі.
Над Дніпром Партія реґіонів і комуністи, критикуючи ОУН та УПА й показуючи себе в ролі нібито антифашистів, також прагнули утримати електорат і збільшити свої виборчі шанси, зокрема, в президентських виборах 2015 р. Для того, щоб президент Віктор Янукович здобув у них перемогу, потрібно, щоб його конкурентом став не хто-небудь, а саме лідер націоналістів. Але щоб так сталося, спочатку треба підсилити радикальні настрої, зокрема на західній Україні. Теперішня влада в Києві розуміє, що такий результат може дати загострення відносин з Польщею. Частиною цього плану було й звернення українських депутатів до Сейму Польщі.
М. Чех у своїй статті відзначає, що в поставлену пастку не потрапили Громадянська платформа та президент Коморовський. Разом з цим, публіцист розкриває джерела польсько-українського альянсу навколо терміну «геноцид». Основою для укладення такого альянсу стала ідеологія кресов’ян, серед творців якої були, зокрема, члени «совєтського» апарату репресій, учасники т.зв. «істрєбітельних батальйонів». Як відзначає публіцист, у згаданих батальйонах служило багатьох поляків для захисту від УПА, проте сьогодні історикам важко встановити, наскільки ці збройні формування захищали польське населення, а наскільки – провокували УПА на чергові акції.
У 90-х роках депутати від Польської народної партії та Союзу лівих сил надали правовий статус учасників бойових дій за незалежність Польщі членам цих «батальйонів». Отримавши такий статус, ті почали ототожнюватися з кресовими організаціями та їхніми цілями, серед яких – визнати антипольську акцію УПА геноцидом і зробити саме її (а не аґресію СРСР на Польщу 17 вересня 1939 р.) вихідним пунктом ушанування мучеництва кресов’ян. Така філософія закладає тезу, що найбільшою загрозою для Польщі є нібито український націоналізм. Тому кресовяни повинні шукати союзників у самій Україні серед тих, хто з цим націоналізмом бореться. І не важливо, що останні возвеличують Сталіна та діють задля зближення України з Росією.
На запитання, як вийти з замкнутого кола боротьби за однобічну пам’ять, М. Чех відповідає: «Слід прийняти, що протягом минулих 20 років побудовано міцний фундамент, найкращим виразником якого цього року були Церкви. І на цьому фундаменті ми маємо будувати спільне майбутнє». ■
