Ігор Щерба ■ ПОГЛЯДИ ■ №11, 2016-03-13
Чи не в кожному більшому місті у Польщі 1 березня організовано різного роду заходи, приурочені пам’яті так званих «Проклятих солдатів».
Центральні святкування проходили на головній площі Варшави, поблизу могили Невідомого солдата. При почесній варті Війська польського виступав президент Анджей Дуда і прем’єр-міністр Беата Шидло.
Хто такі «Прокляті солдати»? За повідомленням польського Інституту національної пам’яті, перед 1950 р. у лавах різного роду підпільних організацій було понад 100 тисяч поляків. Зброю в руках мало близько 10-ти тисяч. Нагадаймо, що останній вояк польського збройного підпілля загинув 21 жовтня 1963 р. Це були колишні партизани Армії крайової, які продовжували боротьбу з комуністичною владою. З їх рук, за даними істориків, загинуло близько 10-ти тисяч співробітників міліції, органів безпеки та партійних функціонерів. За свідченнями істориків та очевидців і про те відомо, що в 1945–1947 роках «Прокляті солдати» вбили не одну тисячу цивільного населення, у тому жінок і дітей. Відомі убивства за етнічною ознакою населення. Нагадаймо про пацифікацію і вбивство бл.200 жителів українського села Верховини. Злочин скоїв 6 червня 1945 р. загін Мечислава Паздерського (пс. «Шарий»). Пам’ятаємо ще села Пискоровичі та Павлокому, пам’ятаємо імена карателів.
Загін Зиґмунта Блажеєвича (пс. «Зиґмунт») 22 травня 1945 р. провів етнічну чистку православного підляського населення села Потоки, подібну акцію провів у підляському селі Залішани загін командира «Бурого». Вбивали під час тих етнічних чисток жінок та малих дітей.
Пацифікацію проведено і в литовському селі Дубінках, де майор Зиґмунт Шиндзєлож (пс. «Лупашка») наказав убити кілька десятків селян, також дітей.
Про вбивства єврейського населення відомо за справою діяльності в районі Закопаного командира Юзефа Курася (пс. «Огень»). Те, що загін «Огня» вбивав євреїв, засвідчує Єврейський історичний інститут. Відомо про вбивство євреїв, скоєне цим загоном поблизу міста Кросценка.
Товариство словаків у Польщі подало в Інститут національної пам’яті заяву про злочини «Огня» в районі Спіша та Орави. Лідер товариства Людомир Моліторіс неодноразово заявляв про те, що місцева людність панічно боялася «Огня». Ветерани Армії крайової 1990 р. заявили про те, що «Огень» не гідний усіх почестей, наданих йому як «проклятому солдатові». Нещодавно виявлено докази на те, що «Огень» видавав органам безпеки вояків АК.
Про всі ці факти нині в атмосфері всепольського піднесення представники влади і польського духовенства цілком забули про злочини проти людства. Багато хто не хоче бачити тих, що донині зі сльозами на очах проклинають тих солдатів.
Жертвами «проклятих солдатів» були польські громадяни єврейського, литовського, словацького, білоруського та українського походження. Комуністична влада Народної Польщі так зване післяаківське підпілля з причин ідеологічних іменувала «Проклятими солдатами». Парадоксально нині посткомуністичні середовища іменують себе речниками скривджених «Проклятими солдатами» білорусів та українців.
У зв’язку з роковинами «Проклятих солдатів» з’являються перші, щоправда несміливі, однак тверезі голоси, може, спричинені викидами сумління.
Депутат сейму Польщі, відомий з антиукраїнських висловів, Павел Кукіз заявив у соціальній мережі Інтернет: «А що, як усе те, що говориться про їхні злочини, це правда, і вони вбивали жінок та дітей?» Але є тут також «улюблений коник» музиканта – «бандерівщина». Для захисту від цього депутати угруповання хочуть на кордоні з Україною побудувати мур. Це дивна ідея, бо сьогодні в опитуваннях громадської думки українці найбільше серед іноземців поважають поляків.
Отож маємо черговий історичний піар окремих польських політиків – треба без кінця на терезах відмірювати жертви з двох боків ?
До протверезіння «гарячих політичних голів» закликає посол України в Польщі Андрій Дещиця. «Кваліфікацію геноцид це чи не геноцид (Волинська трагедія – ред.) мають установлювати фахівці, експерти, юристи, а не політики. Я вважаю, що злочини проти мирного населення, незалежно від того, хто і з яких мотивів їх вчиняв, не мають виправдання, а особи, які це робили, мають бути названі».
Творячи нову історичну політику, представники польських політичних кругів заявляють про те, що Україна має визначитись із так званою «бандерівщиною», а польський колишній євродепутат Павел Коваль однозначно заявляє, що Україна стоїть перед альтернативою: або визнавати Семена Петлюру, або Степана Бандеру. Для таких людей, як кс. Тадеуш Ісакович-Залеський, не мають значення жести примирення та поєднання з боку представників Української греко-католицької та польсьої Римо-католицької церков.
Примирення і поєднання з Німеччиною Польщі вдалося здійснити, а з Україною чомусь не вдається. Невже танкові дивізії УПА проїхали територією Польщі, заклали нацистські табори смерті, розбомбили Варшаву та знищили її населення ?
Нічого дивного, що в даний момент при відсутності підтримки польського суспільства діянь політиків у Києві та Варшаві і в Україні з’являються голоси таких істориків, як Володимир Вятрович, який сказав: «Вважаю, що наша мета – не поєднання, а порозуміння» (Nowa Europa Wschodnia 1/2016).
Навіть неупереджені спостерігачі бачать, що нова історична політика, запроваджена недавно державою та Інститутом національної пам’яті надто ідеалізована і ідеологізована. Видно подвійні стандарти – про своїх лише добре, про інших – тільки погано. У цій політиці нема місця для національних меншин. До цієї історичної політики включилося цілий ряд установ як комерційного, самоврядного, так неурядового рівнів.
Для боротьби з твореними міфами, які породжує збірна історична свідомість поляків і підсилюють ЗМІ, потрібна більша активність України, зокрема Українського інституту національної пам’яті.
Українській національній меншині у Польщі з її скромними засобами не під силу змагатися з неґативними історичними стереотипами, щоб досягти за життя нашого покоління поєднання з поляками. Саме такій меті були присвячені у 90-ті рр. зустрічі польських та українських істориків, ініціатором яких було Об’єднання українців у Польщі та Світове об’єднання воїнів АК.
Напевно слід усвідомити полякам, що треба боротися зі штучно накинутими ресентиментами. Таку переможну війну провів серед поляків ще у ХVІ ст. письменник Ян Кохановський, який сказав: «A niechaj narodowie wżdy postronni znają, iż Polacy nie gęsi, iż swój język mają». Тоді його послухали і звідти взялася польська література. Треба нині декому зрозуміти, що поляки «не гелгочуть, як гуси», а українці теж свій розум мають.
Полякам треба зрозуміти і те, що українці мають таких самих «проклятих солдатів», які до 60-х рр. минулого століття змагалися з комуністичною владою СРСР. ■
