Марко Сирник, голова фонду «Просвіта» ■ ПОГЛЯДИ ■ №51, 2016-12-18
Весною і на початку літа 2016 р. газети міста Вроцлава досить широко писали про рішення освітньої влади міста організувати окремі класи для учнів, громадян України, які проживають у Вроцлаві, а також дітей української національної меншини. У відповідній пропозиції міста, крім допомоги у вивченні польської мови, школярам з України пропонували також дві години на тиждень навчання української мови, одну годину занять з історії та культури України. Навчання рідної мови мав проводити вчитель і т.зв. асистент, також зі знанням української мови. Щоб утворити окремий (український) клас, місто вимагало декларації лише від 12 школярів. Клас мав постати у відремонтованій початковій школі № 84. Додаткові класи не підлягали «районізаційним» вимогам. При школі невдовзі буде функціонувати басейн.
Ось і напрошується запитання, а що тут можна хотіти більше. Місто до справи ставиться позитивно, діти є… І є база, якою могла би стати якоюсь мірою міжшкільна група навчання української мови.
Що вийшло? Не личить мені наводити цитати з висловів героя одного з польських сіткомів – однак вони повністю віддають те, що з того вийшло: д…а, д…а, д…а!
З інформації, яку я отримав, у самому Вроцлаві у всіх міських початкових школах вчиться цього навчального року 322 дітей, громадян України. Ще 88 дітей – це дошкільнята, а 90 – учні гімназії. Разом – 500 учнів, громадян України. До того слід дорахувати дітей місцевих українців.
Якщо порівняти цю інформацію з кількістю поданих заяв про навчання дитини в українському класі, виявляється, таких декларацій, щоб навчатися в українському класі, складено всього-на-всього одну! Тільки одну!!!
Звісно, класу не організовано. Коментар, звичайно, зайвий. Є свідомість буття. Буття на першій сходинці потреб – їжі, води, повітря, сну та, певно, сексу. І жодних інших вимог. Слава Україні! ■
