Олександр Маслей ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №6, 2015-02-08

Тимко в Аушвіц просиділ до грудня 1944 р., потім його, як і тисячі інших, погнали «дорогою смерті».

Висова 1942 рік

В ночи хтоси задуркав до вікна. Тимко зорвал ся з постелі, підишол до вікна, в темряві не пізнал, хто там стойіт.
– Тимку, отвор. То я, Андрій.
Тимко пішол до двери, просунул скібку і отворил. Андрій пороззерал ся на сторони і рюк:
– Втікай, донесли на тебе до ґестапо, рано прийдут по тебе.
Тимко зачал ся посьпішно уберати, пробудил жену і повіл, што мусит втікати. Тимко час од часу гандлювал мясом, што за німця било заказане, хтоси донюс німцям, а тоти наказали гілфсполіцай арештувати го.
Вишол з хижи до потока Шумняк і коло него пішол в гору на Кізє Ребро. Осторожні ішол в темряві, доходила північ. Вишол на гору і Кізім Ребром перешол над Ганчовом до Усьця Руского і Гомолями над Клімківком перешол на Холм. минул Ропу і Городок і добри по четверти зишол до стацйі потягу в Стружах. Купил в касі білет до Лодзі і першим потягом ранним поїхал до Кракова. Коли доїжджал коло шестой години до Тарнова, під хижу Тимка заіхали два авта. З єдного висіл Петрушка, шеф гілфсполіцай з Усьця з жандарами. Зачали дуркати в двери. Марта з дзецком на руках отворила двери.
– Ту мешкає Тимко Стефанівскі?
– Но ле.

Пхнули єй до середини, а сами розлізли ся по хижи, двох влізло на по-валу.
– Де він є?
– Пішол вчера на вечер до Крайници.
– А сусід повідал, што є в дома.
Обглядали цілу хижу, не нашли го. Взяли Марту на постерунок до Усьця.
Сіділа пролякана з дзецком на руках. За якиси час Петрушка пришол по ню.
– Де твій муж ? – звідує ся.
– В Крайници.
– Рад правду, бо ти за него підеш до Аушвіц.
– Боже, змилуйте ся, та він вчера повіл: «Іду до Крайници». І пішол…
– Радит правду, – повіл по німецки до ґестаповця Петрушка. – Я єй знам.
Марта провадила в Висові шинк, і він ся нераз там напил.
– Вертай до хижи, – рюк.

Потяг станул в Кракові на головним двірци. Тимко підишол пероном до розкладу потягів. Перечитал і скоро полетіл на перон 1А, де стоял потяг до Лодзі. Перонами проходили патролі жандарів і поліцйі. Всіл до потягу і незна коли вснул.
Пробудил го кондуктор.
– Білет проше.
Подал му білет і звідал ся, ківко іщи до Лодзі.
– За дві години будеме в Лодзі, – одповіл.

Лудзь
Потяг вїхал на треті перон в Лодзі Каліской.
Висіл з потягу і напітканого звідал ся о улицю Бухолца.
Звіданий варкнул на него:
– Житя тобі не миле, тепер Ґерінґштрассе. Іду в тим напрямі, то тобі вкажу.
Молчучи переходили улицями, аж напіткани скинул головом: – То тота. Тимко пішол глядати № 67б. Задзвонил до двери, дозорца отворил.
– До кого?
– До Скварчевских.
– То друге плянтро, – повіл і го впустил.
На дверях вісіла емалювана табличка: Скварчевски Й. Г. Задзвонил до двери.
– Кто там.
– То я, Тимко.
– Які Тимко?
– З Висовой.
Двери ся отворили, Скварчевскі втягнул го до середини.
– Што ти ту, Тимку, робиш?
Тимко зачал тлумачити.
– Добри. Коли-с втюк?
– Вчера в ночи.
– Хто знат, де ти є?
– Нихто.
– Ходме до кухні, Ядзя робит сніданя.
– Ядзю, мами ґосьця, то наш летнік з Висовой.
– Боже, Тимку, цо ти тутай робіш?
– Нє питай, Ядзю. Мнєй вєш, то лепєй, – рюк Скварчевскі.
Скварчевскі поміг Тимкови найти роботу і залагодил нови папери.
Тераз називал ся Томаш Потульскі.
Скварчевскі наказал му добри навчити ся нового імена. Потім нашол му мешканя. Наказал му не волочити ся по місті, лем сідіти дома і не писати до родини. Скварчевскі написал осторожного листа до Марти, так штоби зрозуміла, што вшитко впорядку. По якисим часі Тимко, никого не звідуючи ся, післал Марті пачку, потім другу. Коли післал третю, ґестапо знало, де Тимко втюк, писал на пачках адрес зворотни.
Ґестапо хпало вночи і арештували Тимка.
Перевезли го до Грибова, де місцеве ґестапо провадило слідство.
Марта дістала вістку, што Тимко є в Грибові. Поїхала там з дзецком, але видити ся з ним німці не дали.
Била пізна осінь 1942 року, як Тимка привезли до Аушвіц.
Там спіткал пару знайомих лемків, помагали собі взаємно як могли. Тимко бил в єдним блоку з Андрийом Гузіком з Горлиц. Добесідували ся, што якби дакому з них дашто стало ся, то той даст знати родині.
Тимко пересіділ в Аушвіц до грудня 1944 року, коли німці зачали затерати слід свого варварства. Тимка, як і тисячи інших, погнали на «дорогу смерти». Била міцна зима 1945 року, мороз доходил до ­30°. Тимко міцно ослаб в дорозі, дишол до Ґросс Росен. Там гмер.

Визволіня
Кінцьом січня 1945 р. красноармійці зявили ся в Висові. Взяли бранки «добровольців» і пішли чутки о виселяню до союза.
Німці в лютим 1945 року прислали Марті мішечок з порохами Тимка.
Марта хтіла записати ся на виїзд, бо єй сестри записали ся до «краю молоком плинучим і де плоти городят кобасами», як радили аґітатори.
Сусід поляк Окарма повідат до ней:
– Што ти робиш? А як твій хлоп верне, то де тя найде?
Марта переконала ся і не поїхала. Домовила ся з сестрами, же ся лишат і буде чекала на мужа, бо може німці помилили ся. Попросила сестри, што як там приїхают, най напишут лист, як там є. Як буде добри, то лист най буде без сліду, а як злі, най загнут єден рожок листа.
Потім настали дивни дни, єдни удавали, што тішат ся з виїзду до союза, інши хтіли ся виписати, але то не било так, як за небішки Австрйі, з той листи никого не виписували.
Іщи вибрали ся з процесійом на гору Явір, де пані Окармовой вказала ся Матір Божа.
Висова вилюднила ся, настали гірши, як за німця, часи. Осадники, яки зявили ся в Висові, підпаляли хижи для забави.
Што ніч горіла якиса хижа, а вшитко било на УПА скидане. І так є в переказах до гнес. Ба, єгомосьць римо­католицкі Малаж старанно плекат тоти оповісти серед кураціюши, яки одвіджают Висову.
Недовго потім Акція «Вісла» докінчила горе русинів Карпат.
Марта не дістала жадной вісті од сестер, што виїхали до союза.

На нич здали ся тлумачиня Марти, што чекат на мужа, який сіділ в КЛ Аушвіц. Повиганяли єй, як і інших висовян, в колоні до Лосі, потім до Горлиц і так вугільнима вагонами до Освєнціма, як єй мужа в 1942 році. Там позберано підозрилих, би скоштували того самого горе, што Тимко, і дістали «вчаси» в філії КЛ Аушвіц в Явожнянским Неуе Дахс, перекабаченим на Центральни обуз праци. Дивна аналогія…
З кінцьом липня 1947 р. Марта нашла ся на бічниці коло Олави. Не мож било нічого юж посіяти ні посадити. Серед ворожих польских сусідів висовяни били прославляни яко «украіньскі бандити».
І так окрадени зо вшиткого, дібр культури, позбавлени можливости молитви в своїм обряді, жиют до гнес на землях, де, за словами примаса 1000-ліття, «ту, в пястовскім Вроцлаві, навет каміня бесідує по-польски».
Марта дістала нарешті лист од сестри під Олаву, хоц бил адресувани на Висову. Згідно з домовленьом, же якби било злі, то най загне єдер рожок листа. Коли Марта отворила лист і витягнула картку, взрила вшитки штири роги обірвани і знала юж, як є добрі в країні, де «плоти городят кобасами». ■

Поділитися: