Анна Олексів з д. Михалик ■ ПОГЛЯДИ ■ №28, 2017-07-09
Перша моя, на щастя неуспішна, дорога вигнання з рідного села Воля Нижня почалася 1946 р. Це тоді проведено примусову депортацію в Україну. Тоді хто ще мав коня і віз, то їхав, а хто не мав, то своє майно ніс на плечах, бо нас усіх гнали дорогою до станції польські жовніри. Коли ми вже прибули в польське село ПосадаЯслиська, то наші знайомі – поляки, з якими ми дружно жили довгі роки, вони нас, понад 20 родин, зупинили та заховали у своїх хатах. Ми так у схованці жили кілька місяців. На щастя, ми мали в мішках збіжжя на хліб і молоко від корів, то так себе рятували від голоду. Таким чином тоді нам вдалося уникнути вигнання з рідної землі.
Під час переховування від війська ми тоді з поляками ходили на Богослужіння до костела в Яслиськах. Одного разу ми почули з амвона від ксьондза такі слова: «moi parafianie, źle zrobiliście, zatrzymując Ukraińców u siebie, bo mniej wam zostanie mienia do podziału». Тоді і нам, і нашим приятелям-полякам стало прикро чути, що це був злочин. Зближались жнива, а наші поля засіяні збіжжям і засаджені бараболями залишилися. Ми потайки відвідували свої господарства. Одного разу ми почули радісну вістку від влади ґміни в Яслиськах: «Mieszkańcy Woli Niżnej mogą powrócić do swoich domów i spokojnie żniwować».
Повернувшись тоді до рідної хати, мило було зібрати все з поля. Та не довго тим раділи, прийшли польські конокради, так звана «Банда Стаха», та забрали дві корови і коня. Ми залишилися бідні і залякані.
Майже щоденно приходило в село польське військо. і завжди до нашої хати, бо мій батько був солтисом. Їхні перші слова були: «Sołtysie, banderowcy byli?»
Кілька разів батько був арештований за те, що дає повстанцям хліб, грозили, що дадуть батькові «kulę w łeb». У такому страхітті ми пережили осінь і зиму. Дожили таким чином весни 1947 р. Знов засіяли збіжжя і посадили бараболю та городину. Хоча було сумно жити нам, дітям, бо вже не мали школи, ані церкви (священика Володимира Костишина убило польське військо на Великдень 1946).
І настав травень 1947 р. Одного дня раненько прийшло до села польське військо (почалася Акція «Вісла»), стукаючи у двері, кричали: «Szybko otwierać!». А в хаті ми почули наказ: «Za dwie godziny macie być zebrani na drodze! Nie zabierać z mieszkań mebli i większych przedmiotów gospodarczych, wyjeżdżacie na zachód, na Ziemie Odzyskane».
Один вояк у хаті весь час слідкував, що вкладаємо у скриню і в мішок. Коли батько з шухляди креденсу вийняв «Біблію», «Кобзар» і маленькі портрети Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки, він сказав: «Tych bandytów ukraińskich chcesz ze sobą zabierać, nie pozwolę». І відібрав з рук батька та кинув на підлогу. Батько сказав: «To nie bandyci, a poeci». Він дуже розлютився і вдарив мого батька кольбою карабіна в груди, а коли батько упав на землю, то бив його по спині. Я плакала і просила, щоб не били тата.
Потім нас швидко вигнали з хати, зібрали всіх поза школою і приходством, де ще кілька днів тримали під голим небом. нас гнали на станцію до Вороблика. До одного «бидлячого» вагона завантажено кілька родин. На дорогу дали нам, на особу, половину буханця військового хліба. Потім один покликав нас, старших дітей, бо підемо по воду, щоб була до пиття в дорозі. Коли ми наблизились до загороди, побачила нас господиня, взяла в руки киянку і нею погрозила нам. Вона кричала: «Nie dam wody, niech to ukraińskie nasienie wyzdycha, do Oświęcimia z nimi!» (…)
Коли після років від депортації нам дозволили відвідувати рідні сторони, ми побачили всюди щораз більшу руїну – плебанії нема, церква обдерта, уже почали й бляху дерти з даху, царські ворота з іконами позаду церкви лежать, заросли травою, нема могил. (…)
Коли я те все побачила, як пропадають усі сліди по нас – мені стало дуже сумно. Так ходячи селом, дорогою від церкви до рідної хати, бачила, що також важко її впізнати. Я тоді подумала: хаті вже нічого не допоможу, але церкву попробую захистити. Пішла я до знайомих поляків у нашому селі і до мешканців Посади, усіх просила, щоб не дозволили знищити тої гарної святині. Польський парох у Яслиськах відповів, що це не від нього залежить, тільки від римо-католиків, чи схочуть мати в селі костел. Я з надією тоді повернулася з Лемківщини на Мазури і чекала на вістку від моїх знайомих з Волі і Посади. І таки дочекалася, по кількох місяцях отримала новину, що наша святиня буде захоронена.
Ми радіємо тим, що стоїть наша святиня, у якій нас як дітей хрещено і до якої ми в дитинстві ходили на Богослужіння. Нема наших головних ікон у святині, але є ще розписи на стінах і горішня частина іконостасу. (…) У липні 2014 р., повертаючись з України, я поїхала в рідне село, бо традиційно після «Лемківської ватри» ми там щороку є. Впорядковуємо пам’ятник священикабіля церкви-костела, просимо нашого священика до Богослужінь на день наших зустрічей у церкві, а після всіх молитов запрошуємо до нас усіх – українців і поляків на почастунок. ■
