Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №39, 2016-09-25
«УПА: спогади та документи», головний упорядник отець Юрій Мицик, ПП «Фоліант», Київ, 2016, С. 538
Документи та історії, записані в людській пам’яті, це найкращий матеріал для пізнання минулого. Саме на них cпер свою працю про Українську повстанську армію колектив упорядників, очолений о. Юрієм Мициком, протоієреєм Української православної церкви Київського патріархату. Результат їхньої праці – наукове видання «УПА: спогади та документи».
Як відзначає о. Ю. Мицик, шлях до створення книжки був довгий. Перші спогади, записані студентами, зібрано ще на початку 90-х рр., коли автор писав працю про Голодомор (уже вийшло 10 томів). Західна Україна не зазнала цього горя від радянського «раю», тому місцевим студентам запропоновано збирати свідчення про УПА. Потім, на жаль, частина матеріалів пропала, а сам ініціатор проекту о. Мицик постраждав від інсульту. Щойно через два роки помалу почав повертатись до праці. Прогалину в утрачених матеріалах заповнили зібрані іншими дослідниками під час наукових експедиції неопрацьовані спогади, що зберігалися в українсько-канадському дослідно-документаційному центрі в Торонто. Врешті майбутній збірник доповнився документами, які зберігалися в архіві Служби безпеки України: «При вивченні документів, які походять з архівів колишнього КГБ, не можна забувати, що вони написані у таборі лютих ворогів України, тому їх свідчення вимагають особливо критичного ставлення», – відзначає в передмові о. Ю. Мицик.
У кінцевому результаті книжка складається з шести частин, за які відповідають окремі упорядники. Джерела поділені на усні і документальні. Останні – це переважно матеріали каральних органів СРСР, які вороже ставилися до українського визвольного руху, фальсифікували події тощо. Саме тому Ю. Мицик рекомендує обережність у підході до тих матеріалів. Деякі проблеми є також із записами спогадів. Цінність становить узагалі їхня поява, оскільки таким чином людські історії збережено від забуття. Проте студенти, які збирали записи, часом забували запитати розмовників їхнє ім’я по батькові, рік народження, а також звідки вони родом. Інші спогади характеризуються певною тенденційністю, оскільки збиралися серед мельниківців і становлять своєрідну картину розколу, що мав місце серед українських націоналістів. Загалом діяльність Організації українських націоналістів висвітлюється ширше саме тому, щоб показати різні течії в цьому русі. У видання потрапили й тексти, які в сатиричній формі висміюють радянську філософію та вихованого в ній «совка». Публікація містить також патріотичні вірші, тексти, присвячені утискові українців у довоєнній Польщі та в Румунії, що становило ґрунт для визвольного руху тощо. У додатках поміщено раніше публіковані документи і статті.
Один зі спогадів належить Софії Шидловській, яка 1925 р. народилася в с. Турковичах Грубешівського повіту. Жінка розповідає про довоєнний гніт, який зазнавали православні з боку польської влади. Проявом цього було зайняття турковецького монастиря і знищення місцевої церкви. «Поляки змушували українців переписуватись на католиків з православних, силоміць заганяли в костели і ополячували, заставляли сповідатися в костелі і хоронити померлих як римо-католиків. У 1938 р. поляки розібрали капличку Матері Божої і засипали гноєм криничку з цілющою водицею, а 16 липня одразу після відпусту серед білого дня під охороною поліції розвалили недавно збудовану православну церкву на цвинтарі. Ми з сестрою бачили, як це відбувалося. Як з церкви скинули куполи і порізали дзвінницю. (…) Ми стояли і плакали, бачили, як священик виніс з церкви Євангелію, чашу і золотий хрест. А поліція тільки розганяла людей», – згадувала С. Шидловська у спомині, записаному 2004 р. Потім, за словами жінки, деякий час був спокій, а вже 1942 р. появилися польські банди, які знов почали винищувати українців – вбивали людей, палили хати, а потім і цілі села. Так згодом знищено Турковичі, поблизький Сагринь та Малковичі. «Ці дії можна назвати геноцидом, бо людей винищували за національною ознакою», – завершує свою розповідь С. Шидловська.
Серед наступних представлених історій у книжці є спогад Дениса Добринського, який народився 1928 р. у селі Кураш. У 1942–1943 рр. він брав участь в організованому в селі вишколі УПА, після якого до 1944 р. був зв’язковим. Рік пізніше його схопило НКВД, але оскільки був неповнолітнім, його відправлено на відбудовування шахт на Донбасі. Він 1946 р. повернувся додому. Працював трактористом у місцевому колгоспі. Добринський згадує, що на вишкіл УПА ходила вся юнацька молодь. Тут вчилися воєнного діла та вивчали історію України. «Рушниці ми робили самі з дерева. Ми їх носили, і старші теж ходили з дерев’яними, бо справжніх не було», – згадує Д. Добринський реалії бойової підготовки. У підпіллі отримав псевдонім «Гайовий». Радянським службам видав його сусід. У полоні енкаведисти закинули їх товпою у льох, годували соленим супом і не давали пити. Часом кидали людей, у яких від побиття тіло було аж чорним. «Мене все питали, де центральний зв’язок, але я не признавався. Я стояв там десь півгодини, але мене не били, бо малий був, тільки раз пістолетом в чоло вдарили. А я все казав, що я наймит-сирота, батьків нема, пасу корови… Цим-то я і одвоювався од них, бо наймити в совєцької влади вельми популярні люди були. У них же вся влада – наймити», – згадував своє затримання НКВД Д. Добринський.
Людська пам’ять суб’єктивна і може бути вибірковою. Проте, гортаючи сторінки презентованої книжки, можна побачити світ очима звичайних людей, яким довелося жити у трагічні часи. Така рефлексія особливо корисна сьогодні, коли світ так легко піддається популізму та міжнаціональній ворожнечі. ■
