Іван Патриляк ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №36, 2014-09-07
Потічний П. Й., Пропагандивний рейд УПА в Західну Європу / Серія «Події і люди». Кн. 28. – Торонто – Львів: В-во «Літопис УПА», 2014. 158 с.
Дослідження з історії українського визвольного руху 1920–1950 років протягом останніх десятиліть переживають справжній бум. Можливість ознайомитися з творчим доробком українських та неукраїнських учених, доступ до потужних археографічних збірників, опублікованих у діаспорі, поступове, але невпинне відкриття архівів у посткомуністичних державах дозволили українській історіографії, до певної міри, «компенсувати» згаяний у попередні десятиліття час та спільно з ученими зарубіжжя створити єдине дослідницьке поле, у межах якого починають формуватися яскраві історіографічні школи та наукові осередки.
Відтак, цілком очевидно, що сьогодні студії з історії визвольного руху повинні відкрити новий дослідницький етап, щораз сильніше занурюючись у глибини мікроісторії, ставлячи в центрі своїх наукових пошуків людину. Ким були звичайні підпільники та повстанці, яким був їхній вік, освіта, соціальне походження, сімейний стан? Якою була їхня мотивація участі в боротьбі за незалежність свого народу? Як і де вони здобували вміння та навички підпільної і збройної боротьби? Коли і на що хворіли, як лікувалися? Що їли і як облаштовували свій побут? Ці питання, очевидно, видавалися самозрозумілими для учасників і свідків подій, для людей, які вийшли з того героїчного покоління. Сьогоднішньому ж читачеві, чи взагалі молодій людині, часто може здаватися, що в повстанській боротьбі була тільки романтика переможних боїв і подвигів, патетика гасел і лозунгів… «Поза кадром» більшості новітніх досліджень лишаються важкі (на межі чи поза межею виживання) будні, надлюдські психологічні й фізичні навантаження, страждання від недуг і ран, біль від втрати бойових друзів і розлуки з рідними, гіркота від поразок і зрад… Щоб висвітлити всі окреслені вище аспекти повсякденного життя повстанця чи підпільника, важливо розпочати з установлення основних фактів, які дозволять відповісти на запитання: «Хто були ті люди»? Це можливо зробити лише завдяки сумлінному аналізові тих нечисленних статистичних джерел, котрі дозволяють нам побачити певний соціальний зріз, скласти з незначних елементів загальну мозаїку, портрет рядового учасника визвольної боротьби.
Відзначмо, що одним з піонерів у царині антропологічних досліджень визвольного руху став його ветеран та активний дослідник історії ОУН, УПА й Української Головної Визвольної Ради – Петро Й. Потічний. Стикаючись під час праці протягом десятиліть з найрізноманітнішими джерелами, автор рецензованого видання накопичив багатющий евристичний (який дозволяє отримувати нові знання, виявляти невідомі властивості – ред.) та аналітичний досвід, який дозволив підготувати надзвичайно цікаву та корисну для історіографії наукову розвідку, присвячену пропаґандивному рейдові відділів УПА на Захід, а точніше – людям, «пересічним» учасникам подій, котрі на своїх плечах винесли всі ті випробування, якими супроводжувався «великий рейд».
Перші два розділи рецензованої праці («„Великий рейд” УПА в числах» та «Місія УПА за кордоном») мають, до певної міри, вступний характер, ознайомлюючи читача зі станом наукової розробки теми, метою і завданнями дослідження (с. 7–8), а одночасно демонструючи загальне тло, на якому відбувалося організаційне оформлення повстанських структур за кордоном після завершення рейду (с. 8–12). Безперечно, базовим розділом у рецензованій праці є третій розділ – «Реєстраційні списки» (с. 13–60), який формує уявлення читача про той статистичний матеріал, з яким працює дослідник. Автор рецензованої книжки спершу детально характеризує всі наявні в архівах списки українських вояків-повстанців, що прибули до Німеччини та Австрії протягом 1947–1950 років, вказує на їхні особливості, авторство, мету і час складення, інформативну цінність, визначає два найбільш достовірні з них – т.зв. список «А» і список «Б», а також вказує на додаткові списки, залучені до статистичного аналізу (с. 13–15).
Хто пробивався
Шляхом верифікації даних, поміщених у всіх наявних списках, а також завдяки залученню інформації з інших джерел П. Й. Потічний зумів укласти зведений список, який розмістив у двох таблицях (с. 16–60). Таблиця І (с. 16–37) подає псевдоніми учасників рейду, колишні і дійсні прізвища та імена, дати й місця (або реґіони) народження. Таблиця ІІ додає до інформації з Таблиці І відомості про відділ або частину, до якої належав повстанець; його військовий ступінь; функцію; підвищення ступеня; військову освіту (для окремих старшин та підстаршин) і загальну освіту для майже всіх, хто потрапив у списки.
Створення П. Й. Потічним зведеного списку повстанців, які брали участь у рейдах на Захід, дозволило дослідникові окремо проаналізувати низку інформацій, які стосувалися включених до списку осіб. Зокрема, вивчаючи дані про терени, з яких до американської зони окупації в Європі приходили упівці, дослідник сформував наступну узагальнену статистику: з Холмщини прийшло 28 осіб (здебільшого учасники підпілля); з Ярославщини та Любачівщини – 50 осіб (29 повстанців і 21 підпільник); з Перемищини – 79 осіб (68 вояків УПА та 11 учасників мережі ОУН); з Лемківщини – 127 (82 – підпільників і 45 – повстанців) (с. 60–61).
Окрема таблиця, складена автором рецензованої праці, демонструє функції, які в УПА чи мережі ОУН виконували прибулі на Захід члени рейдових відділів (с. 61). З неї чітко видно, що більшість учасників рейдів були стрільцями або підстаршинами, що дощенту руйнує залишки виплеканих у радянські часи міфів про те, що на Захід виходили керівники та найбільш «запеклі бандити», «кадрові націоналісти» тощо.
Дещо вищим від загального був освітній ценз (список – ред.) учасників підпілля ОУН і УПА, які вийшли до Німеччини та Австрії. Із відповідної таблиці («Освіта Рейдуючої Частини УПА»), вміщеної на 62-й сторінці рецензованого видання, слідує, що серед рейдовиків зовсім не було неписьменних чи малограмотних людей. Цілком логічно, що абсолютна більшість облікованих повстанців мали за плечима народну (72,6%) або середню школу (14,2 %). варто наголосити й на тому, що понад 13% осіб закінчили гімназії, середні професійні або вищі навчальні заклади, були студентами (серед повстанців Південно-Західної Волині, наприклад, таких було тільки 3,5%, а серед більшовицьких партизанів, що оперували в Україні – 4,5%). Тобто повстанці й підпільники з Закерзоння, які вийшли рейдом на Захід у 1947 – 1950 рр., загалом були більш освічені від своїх колеґ з окремих реґіонів Західної України та від червоних партизанів, що діяли в період Другої світової війни.
Цікаву картину подають акумульовані дослідником дані, які стосуються військового вишколу, віку і стану здоров’я учасників рейдових відділів. Скажімо, понад половина стрілецького складу отримала свій військовий досвід і підготовку винятково в лавах УПА (такі дані цілком корелюються з наявною статистикою щодо повстанських відділів у різних реґіонах України). Аналогічно, понад 80% підстаршин проходили свій вишкіл в УПА (43 з 53 облікованих), як і 50% старшин (четверо з восьми облікованих) отримали свої військові знання винятково у відповідних упівських школах (с. 63).
Варто наголосити на тому, що повстанці, які подолали труднощі великого рейду і дійшли на Захід, були, як правило, доволі молодими людьми. Вік 83,7% (190 осіб) з них коливався у проміжку 19–27 років (с. 64). Аналогічні статистичні дані щодо повстанців-рейдовиків, які потрапили в полон у Чехословаччині, вказують, що серед них у віці 19–27 років було понад 81% (с. 98). Однією з причин такого великого сеґменту молоді серед повстанців, які відійшли в похід на Захід, можна пояснити складнощами рейду, вирушити в який могли тільки фізично найбільш витривалі і спритні молоді вояки.
На 65-й сторінці видання П. Й. Потічного подано доволі унікальні статистичні дані про здоров’я учасників «великого рейду». На жаль, історики мають у своєму розпорядженні обмаль подібної інформації, тому актуалізація будь-якого її фраґменту є надзвичайно важливою науковою подією. Навіть побіжний аналіз даних, наведених автором рецензованої праці, вказує на те, що абсолютна більшість хвороб була «професійною», тобто набутою в ході збройної боротьби та у складних умовах підпільного життя. Ідеться про ревматизм, хвороби зубів, сухоти, запалення легенів і ніг, серцево-судинні захворювання і хвороби шлунково-кишкового тракту.
Важливою та корисною для дослідників є інформація, зібрана автором книжки на 65–73 сторінках. Тут дослідник аналізує всі основні заходи, здійснені для звільнення інтернованих упівців та підпільників, їхнє переміщення до DP-таборів, участь у табірному житті, підвищення військових ступенів тощо. Статистичні дані щодо вказаних питань, можуть бути надзвичайно важливим джерелом для можливого узагальнювального наукового нарису, присвяченого долі учасників українського визвольного руху в еміґрації.
