Григорій Сподарик ■ ІСТОРІЯ ■ №15, 2015-04-12
До цих пір існують суперечливості щодо фактів убивства польськими підпільниками 10 березня 1944 р. мирних українців у Сагрині. Саме ця проблема стала важливою темою дискусії про нову книжку Маріуша Зайончковського, польського історика, працівника Інституту національної пам’яті (ІНП).
«Впоперек»
Презентацію видання М. Зайончковського «Ukraińskie podziemie na Lubelszczyźnie w okresie okupacji niemieckiej 1939–1944» («Українське підпілля на Люблинщині в період німецької окупації 1939–1944») організвував ІНП наприкінці березня у Варшаві. У ході дискусії представник нашої громади Ігор Галагіда, також історик ІНП, полемізував з автором відносно кількості українських жертв як у Сагрині, так і загалом на території тодішнього Люблинського дистрикту. Критичне ставлення викликає і сам запис в офіційному запрошенні на презентацію. Тут ІНП згадує про 200 українців Сагриня, які стали жертвами цього конфлікту, хоч віддавна відомо, що їх було втричі більше. Водночас в оцінці експерта, історика Ґжеґожа Мотики, книжка М. Зайончковського йде «впоперек» поглядам багатьох українських та польських істориків, які у своїх працях часто применшують терпіння другої сторони. В публікації, наприклад, виразно підкреслено, що події в Сагрині були пацифікацією. «Автор показує однозначно, що українське мирне населення не гинуло там випадково. Виразно видно, що їх вбивали, що такий був наказ», – говорив Ґ. Мотика. З другого боку, М. Зайончковський чи не вперше так детально описує антипольську акцію на Холмщині: «Це факт, який витісняють українські історики, вважаючи, що антипольська акція цього реґіону не стосувалася», – відзначав Мотика.
Без зв’язку
Критично до частини українських істориків віднісся і сам автор, який не погоджується з їх твердженням про те, що генезою трагедії на Волині був польський терор щодо українців на Холмщині 1942 р. Ця теза передбачує, що в результаті потерпіло більше як 2,5 тис. українців, а розповіді втікачів спричинили загострення конфлікту і трагедію поляків на Волині. З українського боку таку секвенцію подій презентують, зокрема, історики Володимир Вятрович та Іван Патриляк. На противагу їм М. Зайончковський твердить, що це німецькі окупанти відповідальні за терор, який охопив не тільки українців, але й поляків чи євреїв. Німці в такий спосіб відповідали на зростання активності радянського підпілля, яке, за словами М. Зайончковського, не було пов’язане з польською Армією крайовою, Селянськими батальйонами чи екзильним урядом у Лондоні.
Саме на таку причетність вказувала тоді пропаґанда ОУН, а сьогодні повторюють це згадувані українські історики. За словами Зайончковського, в цьому партизанському русі були як польські, так і українські комуністи, а також радянські полонені, що масово тікали з німецької неволі вже наприкінці 1942 р. В оцінці історика, українська сторона, говорячи про 20-тисячну хвилю втікачів з Холмщини чи 2.5 тис українських жертв, переносить події з березня 1944 р. на зиму років 1942–1943. Маніпуляцією, за його словами, є й згадка про першу антиукраїнську акцію в Сагрині на початку березня 1943 р. «Це показує, що події пізнішого періоду довільно переносяться на раніший період, той, що попереджував антипольську акцію на Волині. Мета – довести, що це мало якийсь вплив на пізнішу долю поляків на Волині. Повторюю, такого зв’язку не було», – говорив М. Зайнчковський. Автор, згадуючи у книжці нищення православних церков 1938 р. чи довоєнну польську деукраїнізаційну політику, все ж не вважає їх причиною загострення відносин і трагедії на Волині. Навпаки, намагається довести, що саме те, що відбулося в Сагрині, було польською відплатою за попередні українські злочини. «Те, що відбулось у Сагрині та інших місцевостях у березні 1944 р., на мою думку, було використане керівництвом українського підпілля в Галичині як досконалий привід не для започаткування антипольської акції на території Холмщини, а для її посилення», – говорив М. Зайончковський, обґрунтовуючи тезу про те, що антипольські дії української сторони послідовно тягнулися від Волині через Галичину і мали продовжуватися на Люблинщині.
Подібні джерела, інші висновки
Дослідження масштабу українських втрат у Люблинському дистрикті є одним з предметів дослідницької праці І. Галагіди. Він називає розбіжності в цьому плані між українською та польською історіографією. В першому випадку згадано кільканадцять тисяч жертв, у другому – максимально 1200. Таку кількість подає і М. Зайончковський у своїй найновішій праці. Проте І. Галагіда склав базу з 5 тис. прізвищ жертв української національності в Люблинському дистрикті у період від 1940 до липня 1944 р. Дослідник укладав список, зокрема, на основі матеріалів Українського центрального комітету – української представницької установи перед німецьким окупантом Тут історик зараховує українців, яких вбили німці, невідомі злочинці, польське підпілля тощо. Він погоджується з М. Зайончковським щодо 1942 р. – дійсно, тоді більшість жертв були результатом німецьких злочинів. У випадку злочинів польського підпілля, найбільш суперечливими є події весни 1944 р., зокрема й акції у Сагрині. І. Галагіда називає удвічі більшу кількість жертв, ніж польські історики, оскільки 1200 осіб загинуло лише одного дня, 10 березня 1944 р., під час атаки на кілька сіл: «Я володію списком прізвищ майже 600 осіб, які загинули 10 березня 1944 р. в самому Сагрині. Якщо до цього додамо понад 70 осіб, які загинули в Колонії Сагринь, то число 600 – 700 жертв буде ймовірним. Така цифра з’явилася й кілька днів після атаки на Сагринь, між іншим, у кореспонденції православного духівника, який був у Сагрині та вижив. Він повідомляв православну консисторію в Холмі про те, що похоронив більше як 500 осіб у самому Сагрині».
М. Зайончковський також базувався на даних, які потрапили до УЦК від Українського допомогового комітету в Грубешеві. Списки жертв були представлені німецькій владі. Загалом, М. Зайончковський погоджується з кількістю 700 жертв, але вона, за його словами, не стосується Сагриня, тільки всіх навколишніх місцевостей. У книжці автор пише: «Тільки першого дня польської акції в атакованих тоді 14 селах убито мирних мешканців (відомих з прізвища) 681, з чого 234 – в Сагрині та Колонії Сагринь, 137 – у Шиховичах, 186 – у Ласкові». Трохи дальше, але в цьому ж підрозділі: «Розмір польської відплати» додає: «Стосовно випадків у Сагрині писалося навіть про більше ніж 700 осіб, „помордованих у жорстокий спосіб”, значно обмежуючи таким чином дійсну кількість жертв польської відплати». Водночас у дискусії автор зазначив, що не бачив усього ресурсу УЦК, і що ширший доступ до матеріалів мав І. Галагіда. Цей у свою чергу, представляючи методологію встановлення кількості жертв, назвав такі джерела, як списки УЦК, згадувані М. Зайончковським, архів очільника УЦК Володимира Кубійовича в Оттаві та Києві, звіти, інформації, зізнання, складані кілька днів від подій, тодішні матеріали з місцевої української преси («Холмська земля», «Краківські вісті» тощо), де були інформації про вбитих. І. Галагіда базувався й на документах УПА, польського підпілля та вивчав спроби встановлення кількості українських жертв Люблинщини такими українськими авторами, як Михайло Горний чи Юрій Макар. У ході дискусії М. Зайончковський запропонував спільне встановлення списків жертв, при чому багато з названих І. Галагідою джерел він також згадує у своїй книжці.
Нерівні критерії
У рамках дискусії взяв слово і голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима. Позитивною стороною книжки М. Зайончковського він вважає, зокрема, привернення ряду важливих фактів з тих подій. Доцінив публікацію за спробу порівняти розбіжну польську та українську історичну пам’ять. Одночасно П. Тима наголошував на помітному порушенні балансу. Наприклад, у книжці є багато доказів на настанову керівництва українського підпілля щодо планового винищування польського населення. З іншого боку, згадано в ній випадки засудження та покарання командуванням польського підпілля за злочини на українському населенні. Це лише підсилює враження більш гуманної поведінки однієї зі сторін конфлікту. Але те, що ця картина є не такою очевидною, свідчать спогади учасника Селянських батальйонів Вальдемара Лотника, які під кінець 90х років були надруковані на Заході. Лотнік у виданні «Nine livs» говорить, зокрема, про розстріл у спину не українських партизанів, а просто здібних до боротьби чоловіків.
Він згадує й те, що командування не робило нічого для того, щоб стримувати польських бійців від жорстоких акцій помсти. За його словами, через брак положень щодо цивільного населення, ті, хто бажав помсти, могли вбивати, ґвалтувати і робили, що хотіли. П. Тима оцінив, що М. Зайончковський досить поверхово віднісся до таких важливих для конфлікту питань, як антиукраїнські акції 20-х років, нищення православних церков 1938 р., ролі польської поліції тощо. В оцінці голови ОУП, у книжці широко аналізувалися суперечливості чи маніпуляції в українській історіографії, а щодо польської – забракло подібного підходу. Як було сказано, попри те, що такі експерти ІНП, як М. Зайончковський та Ґ. Мотика, не заперечують жертв і проблеми Сагрині, то однак прокурори цієї ж установи укотре припиняють слідство у справі цієї трагедії. З іншого боку – при доведеній істориками пацифікації Сагрині, в публічному телебаченні надалі з’являються передачі, які оправдовують цей злочин: «Якщо здійснюємо цілісний аналіз української історіографії і вбачаємо тут погані явища, то з якої причини у випадку польської історіографії авторів та польських дій відносно цієї конкретної території, не застосовуємо тих самих критеріїв?» – запитував П. Тима. І в публікації М. Зайончковського, і в запрошенні ІНП говориться про більше ніж 200 жертв. Тоді постає питання, на чому базувалося рішення Польської ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва і цього ж ІНП, коли з українською стороною встановлювали офіційний список, в якому підтверджено 620 жертв?
«Правду про факти ніколи не знайдете в одній-єдиній книжці. Вона народжується саме в ході цього роду дискусій», – говорив Ґ. Мотика, підсумовуючи зустріч. Арґументи і проблеми, які появилися на презентації книжки М. Зайончковського, лише підтверджують прадивість цього погляду. ■
