Ярослав Присташ ■ ГРОМАДА ■ №38, 2017-09-17

Роздуми з приводу 70-ї річниці Акції «Вісла»

Характерною рисою народів є возвеличення своїх успіхів, а навіть конструювання національної мегаломанії*, чи творення елітами спеціальної місії для своїх народів (раніше племен), наприклад єврейський міф вибраного народу, польський: сарматизм, месіанізм або прометеїзм. Інки свою столицю назвали пупом світу (Куско), а китайці свою державу – центральною (Чжунго), Росія досі будувала «третій Рим», а тепер конструює «русскій мір».

Імперські народи мають почуття цивілізаційної вищості до завойованих територій і народів. Про це могли б розповісти зокрема англійці, португальці, іспанці, французи. Росіяни мають таке почуття стосовно поляків («Надвіслянський край» з ІІ пол. ХІХ ст.), українців («Новоросія», чи славне путінське «Україна – це навіть не держава»), німці – стосовно поляків (гітлерівське – «сезонна держава»), а поляки – стосовно цивілізаційної місії «на Кресах» та мрій про свої заморські колонії.
У відповідь на експансіоністську мегаломанію малі народи або ті, яким не пощастило в історії, витворили жертвенну мегаломанію, тобто возвеличення, освячення жертв. А винними стають саме ці народи, які вивищують себе шляхом територіальних і культурних здобичей, або які були катами поневолених народів. Цим способом жертви стають морально вище за своїх завойовників і навіть вимагають компенсації (нещодавно Танзанія вимагала від Німеччини відшкодування за колоніальні злочини понад столітньої давності). Почуття жертви, поразки, горе сильніше укріплюють народи, ніж перемоги. З найновішої історії Польщі це такі події як: Катинський злочин, Волинська трагедія, смерть папи Івана-Павла ІІ, смоленська авіакатастрофа (принаймні на початку).
Серед народів-жертв витворилася навіть конкуренція. Вірмени переламали монополію на геноцид євреїв у формі Голокосту, заявляючи в цьому свою першість у геноциді, скоєному турками. За ними про себе заявили роми, північноамериканські індіанці, австралійські абориґени тощо. Українці також заявляють Голодомором про свою винятковість і першість перед євреями, на що Ізраїль не дуже спішить визнати Голодомор геноцидом, бо бачить конкуренцію в моральній вищості та винятковості. Поляки зі своїм геноцидом на Волині будують на єврейському прикладі аналогічні схеми, зосібна вшановуючи праведників. Почуття кривди в поляків змішується з почуттям саме вищості та нездійсненною місією на Сході, тугою за колоніальним минулим, тобто національною мегаломанією, яка плавно переходить у жертвенну мегаломанію, пасивного терпіння, почуття запеклої кривди, що дає право до помсти чи відплати. Ненависть з-перед років культивується і виливається тепер в актах ненависті, мові ворожнечі проти випадкових осіб, бо всьому винні чужі.

Українці в Польщі роками культивували свій кінець світу – Акцію «Вісла», яка навіть не була найжорстокішою, більш кривавою була депортація з Закерзоння в совєтську Україну в 1944–46 рр. Єдиним місцем пам’яті, де лежать безпосередні жертви Акції «Вісла», є територія колишнього концтабору в Явожні.

Тимчасом найбільш жорстокі побиття українських селян відбувалися в 1943–46 роках. Носіїв пам’яті цих подій майже нема в Польщі, вони втекли або вивезли їх в Україну, тому Акція «Вісла» стала стержнем нашої ідентичності. Ми також носимо це клеймо невинного терпіння, закам’янілого почуття кривди, яке засліплює нас і не дозволяє побачити кривду інших. У цьому й проблема, що дві протилежні потерпілі групи не вміють вийти поза свій біль, стараються довести, хто кого більше бив.
В Україні, як і в Польщі, стали возвеличувати бойові організації та збройні чини, що не принесли перемоги, а лише жертви. Нащадки утверджували, що жертва їхніх героїв – немарна. Раннім прикладом у Польщі є міфологізація польських повстань проти загарбників у ХІХ ст., а тепер Варшавське повстання та «прокляті солдати». В Україні подібно – Українська повстанська армія, а навіть СС «Галичина». Держави Центрально-Східної Європи (між Німеччиною, Росією та османською Туреччиною) будували свою національну ідентичність саме на поразках, тому досі історія так важлива. Найяскравішим прикладом є сербський засновницький національний міф навколо битви на Косовому полі з Османською імперією 1389 р.
Так звані народи-переможці, щоб мати хоч якусь моральну компенсацію, залучилися в цю боротьбу за добру пам’ять і жертовність своїх народів. Японці, які перші потерпіли від атомної бомби, вважають себе найбільше постраждалим і невинним народом під час ІІ Світової війни саме через винятковість смерті. На цьому збудували сучасний стереотип мирного народу, при тому забувають про жорстокість японської армії та окупаційної влади на завойованих територіях. Німеччина вже від 90-х років старається якось ушанувати на міжнародному рівні вигнаних німців чи не з усієї Східної Європи і також зміщує свою відповідальність і головну роль у війні, наприклад колабораціоністам організує шумні процеси, а сама раніше досить кволо займалася своїми нацистськими злочинцями. Далі, Росія шукає історичної рівноваги проти Польщі й возвеличує померлих полонених солдатів під час Польсько-совєтської війни у 1919–1921 рр. У США теракти 11 вересня 2001 р. струсонули державою, а багатонаціональне суспільство стало одним політичним народом і на цьому будує свою страдницьку самосвідомість.
Ця моральна вищість жертв стає політичною зброєю проти опонента, який має перепросити. Самі вимоги просити вибачення змушують до нещирості винуватця. Акт перепросин має бути самобутнім, добровільним і невимушеним. Інакше він стає політичним театром, кітчем (як це сформулювала соціолог Катажина Віґура), а навіть символічним моральним актом помсти «понижених» (думка французького історика П’єра Нора). Жертвенна мегаломанія дає небезпечне почуття, що не тільки ми є відповідальні за злочини, є ще гірші від нас.

Замість символічних жестів вибачення починає щораз сильніше заявляти про себе почуття відповідальності. Якщо ми ототожнюємося з героїчним славним минулим, то також повинні прийняти на себе почуття жалю й відповідальності.

Польський філософ етики Лешек Колаковський писав, що не можна вимагати від нащадків відповідальності за жахливі події багатовікової давності, чи нещодавніх злочинів в ім’я народу, але можна цього вимагати від себе, «бо це сприяє нашому духовному здоров’ю». «…якщо ми віримо в те, що нація – це духовне й моральне ціле, що вона зберігає в історії свою ідентичність, хоч одні покоління вмирають, а на їхнє місце приходять інші, то, напевно, непогано вірити, що поряд з особистою відповідальністю існує ще й колективна, тобто відповідальність нації як неперервного цілого» (за «Критика» № 5-6/2010, с. 42). Тим самим виникає потреба розрахуватися з минулим.
Ми, українці в Польщі, успадкували синдром жертви, почуття кривди від безпосередніх учасників виселення і перетворили за прикладом поляків, німців на мегаломанію народу-жертви. Натуральна потреба виговорити свою кривду вилилася в «Нашому слові» і книжках після 1989 р., яку започаткували журналісти Степан Мігус, Богдан Гук, Марія Паньків та історик Євген Місило. Мало того, ми стали учасниками змагання з поляками за першість у кривдах. Кресовий голос, що виправдовує комуністичний злочин Акції «Вісла» Волинською трагедією поляків, ставить їх у позицію радикально націоналістичної закритої групи й змушує нас так само поводитися, тобто не помічати кривди іншого й шукати якогось виправдання. Хоч ми, як гілка українського народу, безпосередньо не брали участі у злочинах на Волині, то ця подія безпосередньо вплинула на нас у формі погромів Холмщини й Надсяння, врешті депортації та Акції «Вісла». І надалі впливає на нас, змушуючи знову закриватися в ґето, як це було протягом 40 років (до 1989 р.), і виправдовувати Волинську трагедію. У цих ліцитаціях відвертається схема жертва – кат. Адже поляки були жертвою, то, мовляв, мали моральне право на відплату чи Акцію «Вісла». Цим способом жертви Акції «Вісла» та їхні нащадки стають катами на Волині та в Галичині. Виникає нове явище в культурі пам’яті – виправдана відплата. Польський героїзм і почуття кривди стали антиукраїнською поживою. Це, що ця гілка українського народу не причетна до Волинської трагедії – несуттєве, рахується збірна вина й відповідальність. Отже всі злочини на поляках, вчинені українською рукою, приписують жертвам. Така етноцентрична позиція перетворює жертви в інструмент ідеологічної політичної боротьби, якій, на жаль, піддаються теж польські та українські науковці. Культивуються безіменні, тобто більш трагічні жертви і конкретні випадки невинно вбитих. А всі жертви рівні. Кожній належиться пошана й пам’ять, незалежно від форми смерті. Жертви (мертві та живі), які не мали впливу на хід подій, не можуть відповідати за злочини своїх співвітчизників, чи то будуть поляки, чи українці. Є ще одна сторінка переставлення схеми кат – жертва. Жертва також може бути винуватцем у злочині. Тоді ніяк не виправдати в моральному вимірі те, що він раніше був жертвою. Він стає таким самим катом.
Корейський науковець Цзі Хьон Лім, який описав явище мегаломанії жертв (його ж термін Victimhood nationalism), помітив у гонці за першість у терпінні нове явище. Індивідуальні виконавці злочинів стають збірною жертвою, ховаються за «стіною збірної пам’яті кривди народу», тобто жертвою системи чи режиму, й тим способом їх оправдовують. Польські «прокляті солдати», що вбивали євреїв, українців, словаків, є жертвами комунізму, як і конкретні українські виконавці злочинів на Волині, наприклад Клим Савур, що став жертвою НКВС, тобто совєтського режиму. Те, що злочинець був жертвою тоталітарної системи, з якою по-геройському боровся, не знімає з нього відповідальності за свої злочини.
Явище мегаломанії народу-жертви спирається на вигідних вибраних історичних фактах, що веде до виправдання злочинів (наприклад, Волинської трагедії фатальною політикою ІІ Республіки Польщі) або переоцінює деякі факти, що веде до історичного конформізму (наприклад, Акція «Вісла» як превентивний і справедливий акт). При цьому забувають, що жертвами з двох сторін було цивільне населення. Можна прийняти збірну відповідальність, але не збірну вину. За злочини відповідає конкретний виконавець. Так само нема збірної невинності. Націоналістичний підхід лише виправдовує національну мегаломанію і з катів посмертно робить героїв. Це явище стосується як українців, так і поляків. Культурна спадщина у формі відповідальності – це співучасть у болю іншої невинної жертви, що впала з рук представників нашого народу.
Якщо подивитися на друге-третє покоління жертв Акції «Вісла», то воно має психологічний посттравматичний синдром жертви. Менталітет «обложеної твердині» (тому-то ґетизація) серед українських виселенців за час соціалістичної Польщі надалі живий. Українські діти, виховані на розповідях дідів і батьків, учні наших шкіл, учасники відзначень річниць Акції «Вісла», також стають учасниками змагання терпінь. Почуття кривди дає полякам право бути упередженим, ворожим до представників народів, від яких потерпіли. А психічно травмовані закерзонці скоріше пасивно спостерігають за подіями в Польщі, ніж беруть активну участь, боючись, що викриють їхнє походження. Конфліктна ситуація в Перемишлі спричинює змагання, хто більша жертва: поляки, які загинули на Волині, чи українці – жертви Акції «Вісла», які досі платять на вулиці за Волинську трагедію. Чи ми своє почуття кривди за цим самим механізмом перетворимо на ворожість і дістанеться іншим групам (бо не сильнішим полякам), наприклад, сирійцям, які могли б приїхати до Польщі, чи уявленим євреям або «москалям»? Десь це почуття кривди має вилитись…
Чи взагалі можлива модель примирення двох народів-жертв? Чи поляки та українці зможуть відступитися на крок назад, щоб не звільнятись від почуття відповідальності за кривду, вчинену один одному? Згідно з християнською етикою і думкою Яцека Куроня, який був атеїстом, головним завданням є зайнятися своїми гріхами (чи злочинами), щоб свій народ застерегти від подібного. Навряд чи це тепер можливе, під час війни пам’яті.
Поляки нехай самі розбираються зі своїми скелетами в шафі. Але чи ми в Польщі спроможні крізь почуття своєї кривди прийняти, що українці теж учиняли злочини? Чи взагалі є можлива зустріч потерпілого на Волині поляка з потерпілим на Холмщині українцем або їхніх дітей і співучасть у болю один одного? Пора скинути свій синдром і мегаломанію жертви, який психічно знищує і сприяє деґрадації нашої громади. Вистачить зрозуміти вину українців за злочини і вміти з цим жити, пам’ятати, що ми так само жертви, але не годувати на цьому своєї ненависті. Нам пора взяти відповідальність за теперішнє й майбутнє, бо на минуле не маємо впливу. ■

*Мегаломанія – почуття вищості

Поділитися: