Степан Мігус ■ РОЗМОВА ■ №39, 2016-09-25
Розмова з отцем митратом Стефаном Батрухом, парохом храму Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ в Люблині, автором ідеї та організатором «Європейських днів добросусідства».
Степан Мігус: Чи після тринадцяти років організування «Європейських днів добросусідства» польсько-українському прикордонні Ви помітили відчутні зміни на краще у взаєминах українців і поляків?
Отець Стефан Батрух: Перш за все, вони закріплюються. Сама ідея вже стала реальністю. Ці заходи є очікувані як по той, так і по цей бік кордону. Спочатку всі дивилися на наш захід зі здивуванням і ніби зі сторони. Однак треба підкреслити, що ще тоді мені не доводилося чути неґативних відгуків проти цієї ідеї. Були радше голоси зневіри, що не вийде, отже навіть не варто цього починати, бо люди не зрозуміють одні одних і ще, не дай Боже, поб’ються. Нині про організування таких зустрічей просять і громадяни Польщі, і громадяни України, які живуть на цих прикордонних територіях. Це означає, що люди, незалежно від того, хто тепер при владі, і попри спроби провокацій, підступних спроб зіштовхнути українське і польське суспільство, нищення пам’ятників наших предків, своєю присутністю показують, що хочуть нормальних мирних взаємин, спілкування, зустрічей без кордонів. Сьогодні люди прагнуть обміну на культурному, освітньому, економічному рівнях. Щораз більше громадян розуміє, що для добросусідства нема альтернативи. Особливо обнадіює те, що Польща та Україна окремо не здолають аґресора, який уже робить свою погану справу на сході України. Тільки разом, у взаєморозумінні і підтримці можна зупинити аґресора, який хоче домінувати в Європі, тому почав свою небезпечну затію від України. Всі реально думаючі люди, а таких щораз більше, добре розуміють, якщо Москві вдасться здолати Україну, то Росія не зупиниться, а наступатиме на інші країни.
Громадяни обох держав щораз чисельніше беруть активну участь у «днях добросусідства», проте я зауважив, що латинське духовенство у своїй більшості й далі стоїть осторонь цих заходів і не включається в них.
Все, що відбувається, завдячуємо в основному людям, які тут живуть. Влада, обласна чи воєвідська, а тим паче центральна, не виділяє ні копійки на ці заходи. Вони кажуть – це ваша місцева справа, хочете – робіть, якщо воно вам вийде. Вони не поспішають з допомогою, їхніх зусиль у наших заходах справді не видно. Щодо позиції окремих духовних осіб, я думаю, тут є три категорії ставлення до наших заходів. Є римо-католицькі священики, які позитивно ставляться до українських питань, а особливо до польсько-українського поєднання. Є велика частина духовенства, яка зберігає нейтральну позицію, тобто вони відвідують Україну, їм цікаво про неї довідатися щось нове, прочитати про неї, поїхати туди на відпочинок. Але вони не мають якоїсь чіткої позиції, тобто сьогодні можуть бути за Україну, а завтра, можливо, поміняють свою думку. Є теж частина духовенства, яка налаштована до України радикально шовіністично. Якщо ми зустрічаємо на нашій дорозі якраз цю категорію людей, то відчуваємо холод і нерозуміння. Я сам, перш за все, шукаю людей, які хочуть співпрацювати. А тими, які відверто не зацікавлені співробітництвом, я не надто переймаюся. Мені шкода зусиль і часу, щоб їх переконувати до чогось благородного, якщо вони відверто цього не хочуть. А є їх немало. Стараюся робити все, щоб справи йшли вперед, а не думати, як переконати радикально шовіністичних осіб до української культури чи української церкви.
Складається враження, що деякі духовні особи, про яких Ви щойно говорили, роблять усе, щоб затерти якнайбільше слідів української присутності на цих землях. Маємо випадки нищення українських пам’ятників, наприклад, останнім часом у Вербиці, а раніше в Білостоці. Маємо цьогорічний випадок, і це, без сумніву, евенемент не лише в Польщі, але й за кордоном, коли латинський ксьондз пробощ на давньому цвинтарі в Ульгівку ставить туалет. Це варварство у виконанні духовної особи.
Думаю, що в кожному суспільстві – чи в польському, чи українському, чи в іншому – трапляються різні групи людей. Одні хочуть співпраці й шанують пам’ять тих, хто колись жив на цих землях, а є й такі, що з невідомих причин не здатні бути толерантними. Мене не дивує постава, про яку Ви говорите. Можливо, це виникає з того, що як дитина я багато надивився на те, що діялося з німецькими кістками на територіях, куди переселили моїх батьків, де я виростав. Як малий хлопець я дивився на розбиті «понімецькі» цвинтарі й могили і був безсилий, бо не міг нічого зробити, щоб це врятувати, зберегти. Можливо, тому мене вже не дивує, що хтось не має зрозуміння і пошани до найсвятішого для християнина. Часами є такі люди. Не маю відповіді, чому саме так поступають деякі люди, і не хочу на цьому зосереджуватися. На таке засліплення ще ніхто не придумав ні ліку, ні способу, щоб переконати людей, якщо вони самі не схочуть зрозуміти. Моє розчарування й осуд нічого тут не поможуть.
Корінних мешканців цих прикордонних земель щораз менше. Вони відходять у вічність. Ті, що ще живі, не завжди можуть приїхати через хвороби чи просто немічність з огляду на вік, хоч дуже хотіли б. Трапляється, що приїжджають їхні нащадки. Але їх не надто багато. Як вплинути на наступні покоління, щоб вони зрозуміли, де їхні справжні корені?
Перш за все, твориться новітня історія. Того, що було, вже не повернути. Добре знаємо, що ті, хто народився на цих землях і тут провів своє дитинство й молодість, уже в більшості померли. Частина їхніх нащадків має потребу шукати своїх коренів, цікавитися історією батьківських рідних сіл. Але це стосується лише частини нащадків. Я думаю, що твориться щось нове. Ми ще не знаємо, яким буде це нове. Але хочеться, щоб це нове було сповнене взаємної пошани, щоб кожна культура, традиція, кожна національна тотожність могла вільно розвиватися, щоб ми не були ворогами, щоб уміли шанувати один одного. Але це буде вже нова дійсність. Того, що було, вже не повернемо. Якщо вдасться якимось чином частині наступних молодих поколінь защепити бажання пізнавати історію своїх предків, то це буде великим успіхом. Годі сподіватися великого зацікавлення. Але я не думаю, що цим треба розчаровуватися. Треба сприймати реальність такою, якою вона є. Твориться нова дійсність, перед нами нові виклики. Можемо тільки сприяти, щоб творилася позитивна історія, не штовхати людей до ненависті, а навпаки – вчити пошани і толерантності.
Розумію, що, незважаючи на прояви нелюбові (щоб не вживати слова «ненависть»), які трапляються останнім часом щодо українців, можемо сказати: «До зустрічі на „Європейських днях добросусідства” 2017 року»?
Думаю, що так. Ми починали на Люблинщині з малесенької ініціативи. Нині «дні добросусідства» відбуваються в трьох місцях на польсько-українському кордоні. У двох місцях необхідно було ставити понтонні мости, щоб пройти кордон. Коли ми подали таку пропозицію головам Львівської і Волинської держадміністрацій та люблинському воєводі, то вони були дещо скептичні, бо їм видавалося тоді, що таке на кордоні між Україною і Польщею неможливе. Однак швидко виявилося, що в цьому нема нічого складного. Сьогодні вже ніхто не дивується, що знову будують понтонні мости, щоб люди могли поспілкуватися. Міст між двома державами можна знищити за годину, а відбудовувати його треба роками. Взаємні рани по обидва боки кордону залишила ІІ Світова війна. У період комунізму влада сипала на ці рани сіль, бо не була зацікавлена в тому, щоб їх лікувати. Щоб оздоровити ситуацію, треба великих зусиль, а при цьому – терпеливості, часу і, передусім, партнерської співпраці. Я вірю, що все неґативне відійде на бік, а потреба співдружності стане домінуючою. Я в цьому переконаний. Головне, щоб не знеохочуватись малими невдачами і цькуванням деяких людей, які намагаються нас посварити. Нам треба бути послідовними і витривалими. Наступного року наш захід відбудеться і буде не менш велелюдний, ніж цьогорічний. ■
