Мирон Мицьо ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №1, 2015-01-04
На Хрищатій
Тепер це місце стало одним з найголовніших зв’язкових пунктів на Лемківщині. Тут побували різні провідники, командири й повстанці, яких мої кур’єри приводили і відводили. Після 20 січня 1947 р. живими попали полякам в руки боївкарі з куща «Сірка», які мали зв’язок до зв’язкового пункту до шпитальки на Хрищатій. Зранку 24 січня я вислав «Лозу» й «Вільху» до шпитальки повідомити про небезпеку, та коли вони туди дійшли, то вона вже була завалена, прикривши собою 17 повстанців, які живими не здалися бійцям 3 батальйону 34 полку піхоти з Балигорода під командою поручника Ришарда Савицького і маневровій групі ВОП з Тісної під командою пор. Дзенгелевського. […]
Відповідальним за боївкарів куща я назначив «Лозу» (Івана Корнафля з Прелук). По якомусь часі на кущового призначили «Сорокатого». Жили ми разом. Кожен з нас виконував різні завдання, але важливі справи ми обговорювали разом. Харчами й іншими потрібними справами займалися «Ворон» і «Лоза». В бункері на Хрищатій з більшими чи меншими пригодами, але без жертв, ми дожили до акції «Вісла», коли з корінням вирвали українське населення з їхніх прадідівських земель, які осталися вічною пустинею.
У перші дні травня 1947 р. ми залишили наш бункер і поселилися на північ від потоку Вільхового над селом Душатином. На другому боці, на південь, стояла табором сотня «Хріна». Ми тримали зв’язок, бо сподівалися атаки польських військ на Хрищату. Наступ на Хрищату розпочався 10 травня 1947 р. Коли наші розвідники донесли, що польські війська зайняли усю північно-східну частину лісів Хрищатої і посуваються на південь, командир «Хрін» наказав залишити місце постою й без шуму відступати понад селами Смільником і Зубинським у напрямі чехословацького кордону. На відстані одного кілометра «Хрін» поділив сотню на дві групи. Ми двома колонами підходили до границі, яку перейшли спокійно. На самій границі «Хрін» наказав зайняти бойові становища. Поляки не надійшли, по словацькій стороні ми не зустріли тоді ні одного чехословацького жовніра. Бачили тільки, як зайнятий поляками терен покрився великими пожарами. У тій найбільшій польській офензиві на Хрищату не було жертв на боці УПА.
Через кілька днів ми зі «Сорокатим» вирішили повертатися на Хрищату. Ми іншою дорогою обійшли небезпечний терен і з північного боку піднімалися на гору. Чеською стороною ми дісталися до І району в Трикутнику. Дальше перейшли через ІІ район до ІІІ району. Над Жерницею-Вижньою нас обстріляли поляки. Ми продовжували наш рейд понад селами Загочів’я–Луків–Кальниця–Кам’янки і щасливо дійшли на Хрищату, на старе місце, оскільки воно не було знищене. Чому? Наш постій був на заході, понад селами Душатином, Прелуками і Туринським. Сюди польське військо не заходило, обравши марш на південно-східну частину Хрищатої.
Наступного дня ми обережно розглядали Хрищату – виглядала як розбита шахівниця. У деяких ямах від гарматних вибухів ще йшов дим, багато окопів, горою втоптана кіньми дорога: пекло. На другий день я розіслав кур’єрів по зв’язках. Перший зв’язок установлено 20 травня з І районом, до кінця травня 1947 р. – з проводом надрайону «Бескид» і Командою УПА, а на заході – з кущем «Макаренка». Не було зв’язку на мертвих пунктах в ІІ, ІІІ та V районах. З Чехословаччини повернулася сотня «Хріна», яка закватерувала на давньому місці, отож наші вояки знову часто зустрічалися між собою. Недалеко від нас закватирував ще й провідник IV району «Чорнота», харчовий «Вій» та їхня теренова боївка.
Досить спокійно і без жертв ми дожили до половини червня 1947 р., коли наша розвідка донесла, що зі сторони Туринського надходить якесь військо. До того почувся один постріл. «Хрін» негайно дав наказ відступати в сторону Микова. На хребті між Миковом і Смільником наказав зайняти бойові становища й чекати. І так спокійно ми чекали до вечора. Потім сотня відійшла в Чехословаччину, а ми зі «Сорокатим» вирішили піти до криївки, яку ми будували, коли я був ще в СБ. Перебули там день, але заночувати вийшли над Душатин. Другого дня ми повернулися на старе місце. Застали його так, як і залишили. Пізніше стало відомо, що це була сотня «Громенка», яку вів через Хрищату колишній кущовий «Воробець», пізніший районовий провідник V «Верниволя» (Андрій Мицьо, рідний брат Мирона з Полонної). Пострілом, який ми почули, убив себе тяжко поранений доктор «Шувар».
Перших кілька днів польські війська перешукували ліси східної і південної Хрищатої. «Вій» дуже непокоївся і пішов на розвідку, де попав на польську заставу і згинув. На його місце призначено «Ворона». У нас перебували різні підпільники, напр., бунчужний сотні «Хріна» «Прикуй», чотовий «Островерх», що гуртував стрільців, які втратили зв’язок зі сотнею. […]
Важкі рішення
На початку липня 1947 р. вибрали «Сорокатого» командиром районової боївки СБ на місце командира «Лютого», який разом з одним повстанцем загинув в оточенні польського війська, що його привели дезертири зі сотні «Хріна» – «Явір», «Опришко» і «Тіто» (Йосиф Ковалевич з Долини коло Сянока). Кущовим на місце «Сорокатого» призначено мене, «Духа». Я не зрадів цим призначенням: керувати не було ким. Там, де були села і люди, залишилися тільки згарища. Але потрібно було брати відповідальність за групу з кільканадцяти повстанців.
У першій половині липня 1947 р. до нас прибули надрайоновий провідник «Мар», курінний «Рен», референт господарчих справ надрайону «Давиденко», курінний капелан о. «Яворенко» і провідник І району «Запоріжжя» «Остап». Зі всіма я був знайомий раніше, але з о. «Яворенком» зустрівся вперше. Вони запланували провести нараду. Участь у ній взяли й провідник IV району «Криниця» «Чорнота» (Микола Полюжин) і я. Ця нарада не проходила так, як в нормальних умовах. Вона була інша. Проходила дуже серйозно і спокійно. Особливо бралася до уваги ситуація, яка склалася після виселення нашого народу й знищення в пожарах українських сіл. Присутні були згідні з тим, що продовжувати нашу діяльність на пустих теренах не тільки неможливо, але й неоправдано. Виникло питання, що буде далі з нами й рештою повстанців? Якогось наказу, як кажуть деякі, не було. Ми вирішили, що всім провідникам, командирам і стрільцям надається рівне право до вибору: іти в Україну; іти рейдом на захід; залишатися на Хрищатій на зв’язку. Кожний підпільник мав прийняти власне рішення до перших днів серпня 1947 р.
Постало також питання, хто буде говорити з бойовиками і пояснить їм ситуацію та наші рекомендації. Узяв слово провідник «Чорнота»: «Найкраще це може зробити „Дух”. Бойовики його шанують і довіряють. Навіть мої бойовики пішли до його групи з великою охотою». (З охорони «Чорноти» до моєї групи прибуло чотирьох повстанців, між якими були два з Полонної: «Володько» (Василь Шийка)).
Боївкарів назбиралося коло двадцятки. Не було мені легко говорити до хлопців, з якими я прожив понад рік. Справа вимагала рівноваги і спокою. У колі, навсидячки, я пояснив справу так, якою вона була, й оголосив рішення проводу з недавньої наради. Попросив командира «Лозу» до кінця липня повідомити про рішення його боївкарів.
У цю ж пору польські війська почали наступ на південно-східну частину лісів Хрищатої. Вони користувалися проти нас навіть літаками. Для нас це була велика несподіванка: ми знали, що там не повинно бути наших відділів. Потім стало відомо, що в той час сотня «Бурлаки» з Перемищини пробивалася через Хрищату до Чехословаччини.
Першим від нас відійшов командир лемківського куреня «Рен». По кількох днях відійшли «Мар» з «Давиденком», о. «Яворенком» та «Осипом». Вони відійшли до Трикутника для полагодження деяких справ, після чого мали повернутися до нас. Також перебував з нами тоді й «Островерх», щоб гуртувати стрільців, які втратили зв’язок із сотнею «Хріна», бо вона вже перейшла в Україну. Назбирав їх понад десятьох і відійшов з ними в Трикутник, а потім відійшов з ними в Україну.
Через кілька днів командир «Лоза» дав знати: усі його боївкарі заявили, що залишаються на зв’язку на Хрищатій. Того самого дня я наказав йому взяти з собою сокиру і двох боївкарів. Всі ми пішли і знайшли старого великого бука, в якому вирубали кілька глибоких знаків. На віддалі коло 10 м поробили знаки для пошуку головного пункту. У той самий день ми з «Чорнотою» заховали архів району.
