Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ №10, 2013-03-10
Після відкриття пам’ятника жертвам у Горайці влітку 2011 р. настав застій у процесі увічнення пам’яті жертв польсько-українського конфлікту. українські організації 2012 р. не подали ні однієї пропозиції у цій сфері, а Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва теж збувалася мовчанкою (що для цього органу характерне від моменту його створення) і не проявляла жодної активності.
І все ж таки українська пам’ять знайшла спосіб свого виявлення: влітку минулого року невідомі особи прикріпили на 58-й ділянці Головного цвинтаря в Перемишлі при вулиці Словацького до березового хреста дошку з тризубом і написом «Розстріляні членами Управління безпеки в Перемишлі в роках 1945–1949». Далі – імена і прізвища 68-ми чоловіків. Ще в першій половині 2010 р. ця ділянка була в українському контексті безіменна. Та коли серед української спільноти міста поширилася інформація про те, що польське Управління безпеки в Перемишлі саме там хоронило свої українські жертви, на тому місці 14 жовтня 2010 р. був установлений хрест і відслужено панахиду за упокій душ. А минулого року до хреста хтось прикріпив згадану дошку. Напис на ній можна вважати просто інформаційним, а також способом увіковічення, хоч і нема там загальноприйнятої формули «На честь…» чи «У пам’ять…». Список 68 імен і прізвищ закінчується звичайним християнським «Вічна їм пам’ять».
З похоронних книг
Що сьогодні відомо про місце, означене таким нетривким способом? Я подався до адміністрації Головного цвинтаря та переглянув книги похоронів. Нема сумніву: на 58-й ділянці книги фіксують поховання українців. А саме:
1. Йосиф Лиско, похоронений 5 листопада 1947 р. у сьомому гробі першого ряду (у книзі: номер 350 за 1947 р.);
2. Петро Василів, народжений 29 січня 1925 р. греко-католицького віросповідання, неодружений, відправлений на цвинтар з в’язниці, де помер 9 листопада 1947 р., причина смерті: decompensatio cordis (серцева недостатність – ред., похоронений 10 листопада 1947 р. у восьмому гробі першого ряду (у книзі: номер 351 за 1947 р.);
3. Іван Хомик, народжений 9 лютого 1923 р., греко-католицького віросповідання, відправлений на цвинтар з в’язниці, помер 13 листопада 1947 р., причина смерті вписана нерозбірливо, похоронений 14 листопада 1947 р. у дев’ятому гробі першого ряду (у книзі: номер 354 за 1947 р.);
4. Михайло Коваль, похоронений 10 листопада 1947 р. у першому гробі другого ряду (у книзі: номер 359 за 1947 р.).
Найбільший цвинтар жертв польського злочину…
Якщо зіставити список осіб, указаних на таблиці, з вищеперерахованими, то можна зробити висновок, що на перемиському цвинтарі (хоч не відомо, чи саме на 58-й ділянці) може спочивати не 68, а понад 70 українських жертв. Проте цвинтарні книги повідомляють також про захоронення українців на ділянці 45 б. Кількість жертв може збільшитися до 80… На наших очах 2013 р. Головний цвинтар у Перемишлі перетворюється на найбільший цвинтар воїнів УПА та членів українського антикомуністичного підпілля в Польщі. І на найбільший цвинтар українських жертв польської держави.
Що знаємо сьогодні про українські жертви? На основі анкет «Списку репресованих у ПНР з політичних причин», підготовленого працівниками відділу ІНП у Ряшеві, відомо: там захоронені воїни відділів УПА «Ударник»-4, «Ударник»-6, «Месники»-2, «Месники»-3, які воювали проти польського та радянського комунізму в 1945–1947 роки у складі групи УПА «Сян» VI Воєнної округи УПА-Захід на території Республіки Польщі. Є й члени інших структур підпілля, а також і мирні, непричетні до війська люди. Матеріали судових справ, підготовлених польськими повітовими управліннями безпеки Міністерства громадської безпеки, можуть містити фіктивний обвинувачувальний матеріал. Кожну справу слід порівнювати з українськими матеріалами, зокрема підпільної адміністрації УПА та ОУН. За інформацією зі «Списку репресованих у ПНР з політичних причин», на Головному цвинтарі в Перемишлі спочиває не менше як 46 вояків УПА та членів підпілля. Вони здебільшого – уродженці Ліського, Любачівського, Перемиського та Сяніцького повітів Ряшівського воєвідства.
Історія «розмістила» опір українського підпілля проти польського комунізму таким чином, що він проходив уздовж лінії державного кордону Польщі. Щоправда, сьогодні питання відносин громадян цієї держави з самою державою вирішено з допомогою концепту «комуністичної системи». Цей концепт, закріплений на найвищому законодавчому рівні, звільняє державу від відповідальності перед громадянами і встановлює відповідальність фіктивного творіння – комуністичної системи. До цієї «системи», а не держави (!), мав нібито належати і Військовий районний суд у Ряшеві, який у 1946–1949 роки щедрою рукою видавав смертні присуди українським повстанцям – тим, хто воював проти комуністичної держави, як системи насильства над усіма громадянами РП. До речі, тут варто підкреслити, що автори напису на пам’ятній дошці допустилися помилки: названі там особи – це не жертви Управління безпеки, а саме Війська польського. Але в законі про Інститут національної пам’яті Військо польське все ж таки не називають як формування зі складу комуністичної системи. Проте це ще не означає, що згадане формування невинне. Вважаю, що вже давно назріла пора притягнути Військо польське до судової відповідальності за скоєні проти українців злочини.
У напрямку ексгумації
Ініціативу щодо виявлення інформації про похоронених на 58-й ділянці та їхнього перепоховання взяло на себе товариство «Українська спадщина» з Перемишля. Заяву про це до секретаря РОПБіМ Анджея Кунерта написав 8 лютого голова організації Богдан Гук. Заявлено також про потребу оприлюднити, зокрема для родин жертв, судові документи: задля того, щоб установити всі деталі щодо обставин ув’язнення, засудження та похорону українців – громадян Польщі.
Справою 58-ї ділянки цікавилося також Об’єднання українців у Польщі. Голова ОУП Петро Тима повідомив, що протягом січня намагався зустрітися з А. Кунертом у цій справі. На жаль, секретар мав дуже напружений службовий графік і зустріч не могла відбутися.
Провокації Super Nowości
«Українська самоволя на перемиській некрополії» – так назвав свою статтю від 18 лютого Яцек Боженцький. І такий заголовок допустив до публікації шеф ряшівської газети «Super Nowości». За типом заголовок належить до розряду «засудження без слідства». Нечесний і некваліфікований журналіст не встановив, хто поставив хрест і прикріпив таблицю з тризубом та прізвищами. І все ж таки повідомив, що це зробили українці. Таким чином умістив справу в категорії, «класифікованій» як колективна відповідальність. Такої ж «класифікації» у 1944–1949 роки дотримувалася щодо власних громадян-українців і держава Польща. При нагоді редактор порушив чуйність читачів почерез здогади, що (хоч сам не знає, хто спочиває на 58-й ділянці…) прізвища на дошці можуть належати до «бандитів, які минулими роками вбивали поляків». Боженцький забув, що він не лише поляк, але й громадянин. Забув, або й не хоче знати, що УПА боронило польських громадян і перед «комуністичною системою», і перед польською державою. Навчати громадянських почувань у Польщі ще довго, на жаль, будуть люди, які думають націоналістичними, а не громадянськими категоріями.
* * *
Хрестом і написом з «увічненням» поцікавився у січні-лютому Відділ комунального господарства й охорони довкілля Міської управи Перемишля. Він відправив 30 січня до РОПБіМ у Варшаві, а 4 лютого в її ряшівський Воєвідський комітет, прохання дати інформацію про те, чи «зміст дошки та форма „увічнення” подані на погодження». Здається, що це – початок процедури ліквідації дошки, а може також і хреста.
Отак виглядає продовження справи, якою цікавляться українці – громадяни Польщі, а не цікавиться Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва. Залишається питання: чи Анджей Кунерт при її розгляді дотримуватиметься стандартів з часів польського комунізму (застосованих Військовим районним судом у Ряшеві 1947 р.), чи відповість у громадянському дусі на заяву товариства «Українська спадщина» про ексгумацію та розкриття злочину (державного чи комуністичного?). ■
