Василь Шпарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №45, 2016-11-06
«Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej…», Bohdan Hudʹ, Pracownia Wydawnicza ElSet, 2013, 400 str.
Проблема, яку взявся висвітлювати автор, надзвичайно актуальна й корисна саме в наше сьогодення, бо дуже важливо, я сказав би, зберегти, а не наладити, воістину братерські добросусідські відносини між українцями і поляками. Адже наше сумісне проживання продовжується понад тисячоліття, наші мови, сформовані протягом століть співжиття, є дуже близькими за побудовою і звучанням. На жаль, наші землі – дуже привабливі для наших заздрісних та ненаситних сусідів. І ось це ставить перед нашими народами історичну проблему: як вижити в цупких німецько-російських кліщах?
На жаль, наша історія не позбавлена неґативних епізодів. І саме про них автор говорить у щедро документованій публікації. На мій погляд, її цінність ще й у тому, що вийшов переклад польською мовою, який я піддаю аналізові. Іншими словами, переклад, адресований польському читачеві, бо реальність така, що він, цей читач, має значно більше можливостей отримати достовірну інформацію про наше спільне минуле, ніж читач в Україні, який протягом віків отримував історичну інформацію, виготовлену в чужих столицях чи під їхнім наглядом.
Праця Б. Гудя вимагає досить підготовленого читача, тому я поставив собі запитання: чи я готовий не тільки прочитати цю працю, але й сказати про неї слово? Щоб відповісти, дозволю собі стисло поінформувати про свою дотичність до українсько-польської проблеми.
По-перше, події І пол. ХХ ст. – це «мій» період, бо народився я 1925 р. на Коломийщині (Покутті) в умовах польської окупації. Я не боюся цього визначення. Утворена після І Світової війни Польща отримала Східну Галичину і Волинь, не говорячи вже про Холмщину, Підляшшя, Ярославщину і Перемищину, з ласки Антанти як переможниці у війні. Адже, згідно з договором між Польщею та Антантою, Польща зобов’язалася надати українцям національно-культурну автономію. А де вона? Український 5,5-мільйонний народ у Польщі (за польським переписом з 9 грудня 1931 р.) не міг навіть ідентифікувати себе як українці, українську мову поступово забороняли (законом від 31 липня 1924 р. – в усіх державних установах, а за законом від 23 березня 1933 р. дозволяли тільки усну в Галичині і на Волині, а на Засянні й Забужжі і це заборонили). Отож, я вже у ІІ класі сільської школи у свої 7 років мав заговорити польською, а з V класу всі предмети, крім української (у поляків – руської) мови і релігії, вивчати лише польською мовою, хоч українців була більшість.
По-друге, у довоєнних 1938–1939 рр., під час радянської окупації в 1939–1941 рр. і німецької окупації в 1941–1944 рр. я як такий, що навчався в школах у Львові, Коломиї і Станіславові, виріс до стану, що міг належно знати про політичну ситуацію на західноукраїнських землях.
По-третє, проходячи військову службу в Червоній армії, мені довелося воювати на території Польщі (Мазовше, Куяви, Вармія, Мазури, Помор’я). Особливо велику стичність з Польщею я мав у 1945–1948 рр., коли служив в окупаційних радянських військах, що розташовувалися на колишніх німецьких теренах (ziemiach odzyskanych). Спочатку я служив у штабі артилерійського полку в м. Ґюрау (пол. Gόra), а після розформування полку влітку 1946 р. – у штабі танкової дивізії у військовому ґарнізоні Нойгаммер (нім. Neuhammer, пол. Świętoszόw).
Володіючи польською мовою, – літературною стосовно представників адміністрації, що походили з Центральної Польщі, та польською з галицьким акцентом стосовно репатріантів з України (в їхньому розумінні – з Kresόw Wschodnich), – я мав відверті розмови про їхнє ставлення до переселення народів і заселення нових земель.
Врешті, 1989 р., будучи в Кракові у службовому відрядженні з питань спільних геологічних досліджень у Карпатському реґіоні, я не оминув можливості відвідувати Plac Mariacki, де відбувалися бурхливі події.
Ось мій «баґаж польськості», з яким я можу вступити в розмову.
Правобережна Україна
Б. Гудь дає досить широку історичну інформацію про період російської окупації Правобережної України після першого поділу (rozbioru) Речі Посполитої 1772 р. Не дивлячись на таку зміну влади, в українському селі збереглася конфронтація двох антагоністичних груп: селян і великих землевласників (ziemian). Специфікою ситуації в Наддніпрянщині автор вважає те, що поділ суспільства на землевласників і селян співпадає з національним і релігійним поділом, який одночасно є поділом між багатими і бідними: землевласниками є поляки, за релігійною ознакою – римо-католики, за суспільним станом – багаті, бо володіють великими масивами землі; селяни є українцями, вони ж – православні, за суспільним станом – бідні, бо не мають землі. Для селян сама назва Polska була символом панщизняної системи (с. 150). Український селянин не повірив обіцянці польської еліти, що після відродження Речі Посполитої селяни будуть мати ґарантовані щедроти (dobrodziejstwa). Тут і російський царський уряд управляв українськими територіями за принципом «поділяй і владарюй» (с. 160).
Автор приділяє значну увагу польському повстанню 1863 р. Поляки чекали на відроджену Річ Посполиту в її історичних кордонах з 1772 р. Отже йшлося про Польщу od morza do morza (від Балтійського моря до Чорного моря). Ні українці, ні білоруси, ні литовці не підтримали повстання, оскільки вбачали в ньому «чистий імперіалізм (с. 155). Принагідно треба додати, що гасло «від моря до моря» постійно лунало в Польщі у 1918–1939 рр., а це ж – претензії на національно-етнічні території України.
Східна Галичина і Волинь у міжвоєнний період
Оскільки в праці, що розглядається, мене особливо зацікавили події мого ХХ ст., я дуже прискіпливо вчитувався у V і VI розділи книжки.
У 20 і 30 рр. ХХ ст. під впливом подій кінця І Світової війни центр польсько-українського конфлікту перемістився з Наддніпрянщини у Східну Галичину і Західну Волинь. Б. Гудь слушно відзначає, що з різних причин ситуація в Галичині значно відрізнялася від ситуації на Волині (с. 263). Пов’язує це з різницею історичного минулого обох країв. Бере до уваги високий рівень національної свідомості українців Галичини, що стало об’єктом особливого зацікавлення польської влади. Вона почала активно закладати осади цивільних і військових поселенців, що розглядалося як колонізаційна політика. «Силу і авторитет» Польщі в Галичині і на Волині планували зміцнювати не за рахунок установлення приязних стосунків з місцевим непольським населенням, але «збільшуючи численність польського елементу на сході» і його «рівень володіння землею».
На думку влади, лише в цей спосіб можна було змінити «русько-український характер» південно-східних земель на польський (с. 279). Таким чином кількість мешканців польської національності на Волині в період від 1921 до 1939 р. зросла майже удвічі (с. 281). Як зазначено, нема нічого дивного, що садиби осадників і колоністів часто ставали жертвами помсти з боку нелеґального комуністичного чи націоналістичного руху, а також заздрісних сусідів (с. 283).
Б. Гудь згадує і про так звану пацифікацію Східної Галичини 1930 р. Тоді ведено політику так званої домінації польської культури і національної експансії, результатом якої було, наприклад, закриття читалень «Просвіти» (с. 290). Репресії не оминули і Православну церкву на Волині, Холмщині й Підляшші. Багато святинь просто зруйновано, а церковне майно передавали Римо-католицькому костелові.
Підсумовуючи події міжвоєнного періоду на теренах Галичини і Волині, автор наголошує, що вони вплинули на значне загострення українсько-польських відносин у всіх сферах суспільного життя (с. 307).
Криваві роки війни
У вересні 1939 р., як відомо, Польща як держава перестала існувати. Б. Гудь звертає увагу на те, що ставлення українців до цієї події було «досить нейтральним», принаймні не ворожим (с. 310). У кожному разі, українські селяни у своїй масі не піддалися провокаційним закликам радянського маршала Тимошенка, розповсюджуваним у листівках, скинутих, зокрема, з літаків, «…брати в руки коси, сокири, вила і разом з Червоною армією, що вступала, „бити польських панів”».
Історик наводить дані, що взимку і навесні 1940 р. депортовано у східні райони СРСР понад 127 тис. осіб, які належали до родин осадників, колоністів, лісників тощо. Це привело до значного ослаблення польського елементу на Волині. Репресії торкнулися і десятків тисяч українців, євреїв, білорусів. Тому, як зазначає автор, нема нічого дивного, що майже все населення зайнятих територій прийняло «вибух німецько-радянської війни з великою надією» (с. 312). Німецька влада Галичину як дистрикт включила до Ґенерал-ґубернаторства, а Волинь з Поділлям як генеральний округ – до Райхскомісаріату Україна, установивши між ними навіть кордон, який охороняв Grenzschutz.
Концепція окупаційної німецької влади вважала головною метою стратегічної політики забрати з України все, що можна, а щодо населення сприяти, щоб поляки та українці взаємно знищували один одного, а якщо «по дорозі» уб’ють ще якогось єврея, то буде те, «що потрібно». Саме для цього німецький окупант застосовував політику «поділяй і владарюй».
Ситуація на теренах Райхскомісаріату Україна з часом погіршилася внаслідок брутальної німецької конфіскації сільськогосподарської продукції, карних експедицій проти радянських партизанів, залучення до примусової праці на полях державних маєтків (Staatsgut).
Б. Гудь констатує: антипольські акції зросли навесні 1943 р., коли ОУН поповнилася дезертирами з допоміжної поліції. І запримічує, що акції 1942 р. й на початку 1943 р. були спрямовані проти поляків, які були на службі в німецького окупанта (с. 316). Він вважає, що нема підстав говорити про УПА, як про організаційну силу. Адже ясно, що провід УПА, маючи влітку 1943 р. близько 6–8 тис. повстанців, не міг би організувати акцій у великих масштабах. Селяни самі «вивантажували» свої зневаги і приниження. Делеґатура еміґраційного польського уряду розповсюдила інформацію, що в антипольських акціях 11–13 липня 1943 р. брали активну участь українські селяни, серед яких були жінки і малолітки. У той же час автор комунікату «Українська справа» подав, що українські селяни переважно не підтримували збройної акції, а що все це є справою численних банд (с. 319).
Висновки автора
Письменник Богдан Гудь приходить до висновку, що нема однозначності в оцінці конфлікту з обох сторін. Він є прихильником «порочного кола» (circulus vitiosus) – спочатку ми були винні, потім – вони, потім – знову ми, потім – вони і т.д. і т.д.) (с. 339).
Автор заявляє, що він може зрозуміти причини безчинства селян, коли справа торкається землі, проте не є прихильником визнати справедливість загибелі людей. Він проти застосування принципу збірної відповідальності. На його думку, є спрощенням вважати, що ОУН та УПА єдині несуть відповідальність за волинські події. Тому закликає зосередити дослідження на глибшому вивченні проблеми, виходячи при тому не лише від 1921–1939 рр. і навіть ХХ століття. ■
