Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №41, 2013-10-13

Ряшів: «наукова» конференція «Українсько-польські відносини 1939 –1947»

Відділ Інституту національної пам’яті та Ряшівський університет 19–20 вересня організували в Ряшеві конференцію «Українсько-польські відносини 1939–1947. Стан досліджень і дослідницькі перспективи». У її програму внесено понад три десятки доповідей, проте слід зазначити, що виступи більшості авторів виходили поза визначену назвою конференції тематику. Зробили вони це помилково чи в титульних рамках, свідомо сконструйованих організаторами двозначно?

Українець – це бандерівець?

Уже самі заголовки наукових доповідей суперечили назві конференції – більшість з них стосувалася українсько-польського збройного конфлікту, ОУН та УПА, а не відносин як таких. Ось приклади: Чеслав Партач доповідав на тему «Ідеологічні програмні положення ОУН як причина злочину геноциду на південно­східних кресах», Владислав Філяр (доповідач не прибув, а текст зачитав А. Брожиняк) представив реферат на тему «Екстермінація польського населення Волині у світлі документів», Маріуш Зайончковський зачитав доповідь «„Антипольська акція” ОУН та УПА на Люблинщині (Холмщині)». Навіть назва підсумкової панелі «Дослідження польсько-українських відносин (1939–1944). Дослідницькі постулати» (з участю Романа Дрозда, Ґжеґожа Мотики, Чеслава Партача, Анджея-Леона Сови та Леоніда Зашкільняка) зводить підсумки до одного: українсько-польські відносини в період ІІ Світової війни – це геноцидна сфера, означена вбивствами поляків, здійснюваними ОУН та УПА, сфера зброї та крові.
Тобто на потреби конференції увесь широкий спектр українсько-польських відносин зведено тільки до діяльності ОУН та УПА. Таким чином усунено з історії пересічного українця і пересічного поляка: поляки на Волині стали польським населенням, а українці – членами ОУН або УПА. Перші не носили зброї та не вбивали, а другі були озброєні ідеологією і кулеметами чи вилами й мали на меті вбивство перших.

Скільки коштує Волинь?
Для самих українців найгірше те, що під час конференції їх усіх означено стереотипними неґативними термінами «український націоналіст», «упівець», «бандерівець» (що зазвичай сприймаються як нелюд, убивця, різун). Проте з огляду на історіографічну маніпуляцію минулим, неґативні наслідки будуть і для сотень майбутніх читачів «наукового» збірника статей з цієї конференції. У Ряшеві ІНП заново довів, що не є він спроможний організовувати наукові конференції, і показав себе як виконавця політичного або ідеологічного замовлення. Великий зал наповнювали тільки доповідачі (які, до речі, за свою участь у заході отримали платню від організаторів), натомість стільці для публіки, які б мали зайняти мешканці Ряшева чи студенти, залишилися порожніми. Тому важко позбутися враження, що ряшівський ІНП, отримуючи від платників податку гроші, використовує їх на задоволення зацікавлень політичних сил і своїх власних, а не потреб цих же платників.

Україні, руснаки, калакути – поляки, мазури, ляхи…
Здається, що всі цьогорічні спроби зіграти «волинську драму» (як у Сеймі РП, так і над озером у Радимні, де відбулася сумнозвісна реконструкція) не мали очікуваного успіху з приводу дедалі більшої амнезії. Колективну пам’ять можна оживляти за допомогою великих грошей, але як справитися зі справжніми науковими проблемами? На конференції мені вдалося поставити історикам одне питання: коли науковці нарешті припинять досліджувати волинські події згідно з романтичними історіографічними уявленнями про націю і почнуть реально вивчати факти. Тепер існує тенденція до впадання в історичну фікцію, наприклад, у випадку таких дослідників як Ева Семашко чи Люцина Кулінська. Саме їхні праці найвиразніше вказують на те, що польська історіографія вже давно встановила загальну провину українців, а тепер її лише персонально конкретизує.
При нагоді проявляється й неадекватність вживання терміну «українці» чи «українська нація»: на Підляшші самі українці називали православне населення «калакутами», на Лемківщині традиційно вживалася самоназва «руснаки», на Ярославщині в самооборонному кущовому відділі «похвальончиків» служили особи польськомовні, часто з мішаних українсько-польських подружжів або й етнічні поляки.

Перезарядження
Все-таки можна вказати на хоч якісь корисні моменти ряшівського заходу. Голова цього відділу ІНП Ева Ленярт нагадала, що останню українську конференцію у Красичині її відділ улаштував ще 18–19 квітня 2002 р.Тим більше, цікаво було відстежувати, кого після 11 років може запросити організатор, хто запрошення приймає і з чим виступає. До Ряшева приїхало 27 доповідачів, хоч у програму внесено 31 доповідь. Не прибули здавна присутні на арені історики Ігор Галагіда, Ґжеґож Грицюк, Станіслав Набиванець, Владислав Філяр. Натомість ІНП створив можливість приєднатися до викривленої картини українсько-польських відносин молодому поколінню, яке представляли Даміан Кардись, Ґжеґож Павліковський чи Даміан Марковський.

* * *
Основні неґативні риси ряшівської конференції – це максимальний полоноцентризм, відсутність європейського та світового контексту, методологічна відсталість, зосередження лише на ОУН та УПА як на апріорних винуватцях. Цікаво, чи ІНП утримуватиме такий курс до чергових роковин 2018 р.? На мою думку, якщо буде політичне замовлення та гроші з державного бюджету, то можна сподіватися, що поливатиме Волинь ще яскравішою червоною фарбою, ніж досі. ■

Поділитися: