Михайло Шумада ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №29, 2013-07-21
Михайло Шиманський, «Люблинці і околиці. Пам’ятник повстанця „Шмира”», «Сполом», Львів, 2011, 260 с.
Львівське видавництво «Сполом» заходами Юрія Судина 2011 р. видало спогади воїна УПА, старшого вістуна Михайла Шиманського. Автор спогадів народився 1924 р. в Люблинці-Новому на Любачівщині в бідній селянській сім’ї. Історію бурхливих воєнних подій своєї малої вітчизни він відтворив на канві особистих переживань.
Старий і Новий Люблинці віддавна славилися патріотизмом і дбайливим ставленням до місцевих культурних традицій. Національна свідомість тут міцно кріпилася на ґрунті нерозривного зв’язку з рідною землею. Цілком зрозуміло, що ворожі наміри московських і польських комуністів насильно депортувати українських автохтонів Закерзоння поставили це населення у стан загального спротиву.
Можна багато і довго сухим науковим стилем описувати трагічні події 40-х років XX ст., що їх були змушені пережити мешканці обох Люблинців (і всього Закерзоння), але найкраще це зробив Михайло Шиманський (псевдонім «Шмир»), який крізь призму особистого досвіду показав увесь трагізм етнічної чистки, навислої над його рідною Любачівщиною.
Розповідь автора – це щира «сповідь» молодої, вразливої та інтеліґентної людини, яка, опинившись у дуже складній ситуації постійної загрози, намагається знаходити якийсь розумний і все-таки чесний вихід. Героями розлогої мемуарної «повісті» (бо й так можна назвати спогади М. Шиманського) є передусім його сусіди, знайомі, друзі з бойового шляху й друзі з тюремного животіння. Хоч автор не позбавлений літературного хисту, то в його творі не знаходимо вигаданих фіктивних персонажів, пригод чи ситуацій. Головним мотивом спогадів є його власні пережиття, досвід людини, вплутаної в жорстокі реалії тої трагічної пори – пори брутальності, насильств і звірства. Проте й у ті страхітливі часи сам автор і його бойові друзі зуміли, героїчно стаючи на герць з ворогом, зберегти власну честь, людяність і гідність.
Представлений опис тодішньої дійсності показав принциповість люблинецькоі молоді, її героїзм і беззастережну відданість патріотичній ідеї. Боротьба за вільну Україну тут з’єдналася з боротьбою за безпеку рідних околиць, які були об’єктом грабіжницько-бандитських нападів різного роду польських партизанських збройних формувань, включно з державним військом («військо польське»). Сам автор та його вірні друзі навіть в екстремально важких умовах партизанської дійсності проявляли надзвичайну стійкість і витривалість. Чи можемо собі уявити сцену, коли після бою партизан – перемучений, голодний та у мокрому взутті – ночує на морозі в лісі під сосною?
Варто зазначити, що у важких умовах конспірації та голоду партизани УПА не вдавалися до насильного реквізування харчів від польського населення. Нагадаймо, що за такі вчинки в УПА грозила кара смерті. Хлопців з УПА дратував і той факт, що не можна їм було брати (силою) харчів від польського населення навіть тоді, коли відомо було, що воно награбувало немало різного майна в українських селах. Польське військо й польські цивільні банди таких скрупулів не мали і грабували безжалісно українські села, не минаючи навіть удовиць і сиріт… Показовим є такий епізод. У тюрмі в Барчеві біля Ольштина разом з українцями сидів офіцер-поляк (за хуліганство). Він називався Пашкевич. Колись воював з УПА й про українських противників висловлював таку думку: «Дуже високо оцінюю Українську повстанську армію. Вона дуже добре зорганізована й має добрих командирів. Особливо треба високо оцінити її боєздатність, здатність швидкого маневрування, а передовсім досконалу розвідку, з якою, мабуть, тільки англійська може рівнятися».
Проте, як пише М. Шиманський, часом і серед «патріотів» з ОУН траплялися егоїстичні одиниці, які найбільше дбали про власний престиж та особисті інтереси… Психіка людини і її моральність виявляється найкраще в ситуаціях випробувань і загрози. Автор спогадів не приховує й того факту, що деякі одиниці своїм егоїзмом і некомпетентністю приносили шкоду загальній справі. Шкідлива пасивність однієї особи з проводу ОУН під час нападу польського війська і цивільних банд на Люблинець знаходить у спогадах «Шмира» докірливий осуд. Не можна не погоджуватися з поглядом Шиманського. Він, як знавець партизанського ремесла, професійно оцінює згадане явище.
Будучи з малих літ сиротою, М. Шиманський не мав змоги здобути шкільну освіту навіть середнього рівня, проте здобував її постійно шляхом самоосвіти. У професійній праці Михайло мав велике поважання. Його знали як людину чесну, працьовиту і правдомовну. Був він гарний, високого зросту чоловік, відважний, розумний і кмітливий, дуже інтеліґентний і дуже вразливий, до того ж досконалий шахіст і співбесідник. Я вперше побачив М. Шиманського, коли ще був я дитиною. Він тоді, у серпні 1946 р., зайшов з групою своїх колеґ-курсантів старшинської школи до нашої хати в Руді-Журавецькій, а мама почастувала цих гостей обідом. Пам’ятаю, що мені дуже сподобалася їхня зброя… Удруге я зустрів М. Шиманського 1974 р. і мав честь гостити його на своєму весіллі в місцевості Табожець біля містечка Барцянів. Був там тоді й Володимир Морочко – воїн славного «Бурлаки». Згодом ми неодноразово зустрічалися з Михайлом і розмовляли про минулі події. Відчувалося, що мій співрозмовник не може увільнитися від незатертої пам’яті про програну боротьбу за непорушність і волю рідних Люблинців. А був це малий фраґмент великих змагань за волю всієї України.
Старший вістун «Шмир» (тобто М. Шиманський) особисто брав участь у забезпеченні конференції проводу ОУН і УПА, влаштованої 12 липня 1946 р. на Тепилах. У конференції брали участь д-р о. Адам Слюсарчик, курінний «Залізняк», сотенний «Шум», інші представники військових штабів і проводу цивільної сітки Закерзоння. Тоді-то польське військо великими силами намагалося захопити в полон учасників конференції. Хтось «зі своїх» зрадив полякам час і місце планованої конференції. І зробив це хтось з вищого проводу. Аналізуючи відомі факти і розповіді в’язнів, Шиманський доходить до висновку, що тим зрадником був, мабуть, провідник Іван Гамівка – «Вишинський». Автор спогадів також брав участь у забезпеченні спільної конференції проводу ОУН та УПА і польської АК, що відбулася 20 травня 1945 р. на Тепилах. Переговори з АК продовжилися до наступного дня (уже в Руді-Ружанецькій). Досягнуто порозуміння щодо припинення взаємної боротьби. Довідавсь я, що деякі польські історики й донині шукають свідків згаданих переговорів.
Спогади М. Шиманського «Люблинці і околиці» мають велику пізнавальну та історичну вартість. Не позбавлені вони також і літературно-естетичної цінності. Це своєрідна хроніка визвольних змагань української молоді обох Люблинців та околиць, представлена з позиції їхнього учасника. Немало героїв Михайлової книжки живуть після переселення на Східній Пруссії. Деяких я зустрічав особисто, їх розповіді не суперечать фактам, про які згадує Шиманський, а погляд на особу «практичного» «Богуна» (псевдонім) – у всіх однаковий.
Роздуми над трагічним минулим свого поневоленого народу спровокували люблинецького патріота до написання спогадів. Вони можуть (і повинні) стати настільною книгою кожного українця, який шанує себе і свій рід. ■
Для зацікавлених подаю адресу видавництва:
Видавництво «Сполом»
79008 Україна
м. Львів, вул. Краківська, 9
Тел./ факс: (380-32) 297-55-47
