■ ПОДІЇ ■ №37, 2013-09-15

«Блаженнійший Єпископ Йосафат Коциловський пропаґував фашизм» – так вважає організація «Самоврядна спільнота долини Сяну» і вимагає змінити найменування вулиці в Перемишлі, названої у честь українського єпископа. Головним арґументом проти збереження назви вулиці, яку надано три місяці тому, є нібито співпраця єпископа з німцями та відправа Служби Божої для добровольців СС «Галичина».

Глянути ширше
Критично відноситься до ініціативи «Самоврядної спільноти долини Сяну» історик Інституту національної пам’яті (пол. – IPN) у Ґданську Ігор Галагіда. По-перше, участь єпископа у привітанні 10 липня 1941 р. відділів Вермахту в Перемишлі не можна оцінювати без урахування ситуації 1939–1941 років: тоді Перемишль був під радянською окупацією, і починалися репресії, арешти та заслання в Сибір. «На все треба дивитися в ширшому контексті», – зазначає історик. Тоді і митрополит Шептицький, і єпископ Коциловський знали німців як представників габсбурзької імперії перелому ХІХ-ХХ століття. А сам єпископ запам’ятав їх ще з часів, коли відбував військову службу. Для нього це був культурний народ. Тому загалом ієрархи Греко-католицької церкви сприймали прихід німців як звільнення території з-під більшовицької окупації. Ніхто не знав тоді – ані серед греко-католицьких владик, ані загалом серед українців та жителів інших країн Європи – що принесе ІІІ Рейх. Це було ще перед екстермінацією євреїв та інших національностей. Сьогодні, як зазначає д-р І. Галагіда, ми знаємо, що в той час насправді це був вибір між двома тоталітарними системами,
Неодноразово, як підкреслює історик, німці чинили тиск на Коциловського, щоб він написав пастирське послання, яке заохочувало б українців до співпраці з німцями чи виїзду на роботи до Німеччини. Проте єпископ такого листа ніколи не видав. Тому в цьому випадку важко говорити про співпрацю. «Саме це стало причиною викликів у ґестапо та обшуків єпископської палати», – вважає історик.
Черговий закид – участь Коциловського у Службі Божій для добровольців, які вступили до відділів СС «Галичина», 4 липня 1943 р. у Перемишлі. Проте й тут працівник ІНП рекомендує розглядати події в ширшому контексті.
«Коли була створена дивізія СС «Галичина», німці вимагали відправити Богослужіння. Спочатку цю Службу Божу в Перемишлі мав відправити владика Григорій Лакота, але він відмовився. Німці чинили тиск і погрожували репресіями. Тоді єпископ Коциловський вирішив сам її відправити», – говорить І. Галагіда.
У самій дивізії лише один зі священиків з перемиської митрополії став її капеланом, і це був не Йосафат Коциловський. Тут варто згадати й факт, що в той період сестри служебниці з Перемишля переховували єврейських дітей, яким виробляли фальшиві метрики, що не могло відбуватися без відома Коциловського. Не відомо також, чи можна звинувачувати єпископа в протидії Польській державі, оскільки всі греко-католицькі владики, також і Коциловський, видали пастирське послання в листопаді 1943 р. про захист людського життя, що «без сумніву пов’язане було з подіями на Волині», – вважає І. Галагіда. Історик зазначає теж, що Коциловський сам був людиною прикордоння, і в його сім’ї теж були поляки. Він не мав зв’язків із підпіллям, ані з ОУН, яких у Польщі вважають за крайніх націоналістів.

Помилка чи провокація?..
Краще приглянутися до постаті єпископа не думала і не думає «Самоврядна спільнота долини Сяну», яка звернулася до підкарпатського воєводи про скасування постанови Міської ради зразу після її схвалення у червні цього року. «Ми заявили, що популяризується особа, яка шкодила Польській державі. А Конституція Польщі чітко вказує, що популяризація та поширення інформації про такі постаті карається законом», – говорить голова організації Малґожата Дахнович. Однак воєвода Малґожата Хомич у відповідь заявила, що все відбулося законно. Тепер, якщо другий надісланий воєводі лист у цій справі не принесе очікуваного результату, організація звернеться до суду, оскільки, на їхню думку, допущені помилки в документації та у формальностях при схваленні постанови. Проте «дірявий закон», як назвали прийняту постанову члени «Самоврядної спільноти долини Сяну», є вторинним арґументом до її скасування. «Це має бути діалог, а не провокація. Ми сприймаємо факт такого піднесення особи, яка благословила добровольців СС «Галичина», не інакше як провокацію напередодні 70 роковин геноциду на Волині», – заявляє М. Дахнович.

Зараз організація провокативно пропонує змінити назву вулиці на о. Василя Масцюха. Депутати міськради вже отримали листи, відбудеться збір підписів у цій справі. Марія Туцька – голова Перемиського відділу ОУП і депутат міської ради, вважає, що проблема не в найменуванні вулиці. «Кожен інший запропонований нами патрон завжди буде поганим, стверджує вона. – І це питання не назви вулиці, а всього, що стосується українців».
назвати вулицю іменем блаженнійшого запропонувала українська громада, що було пов’язане, зокрема, з перевезенням до Перемишля реліквій єпископа і покладення їх у греко-католицькому кафедральному соборі. Тому громада вважала таке найменування вулиці закономірним, тим більше, що біля неї є і вул. Єпископа Івана Снігурського. – Завжди, коли ми пропонували перейменувати вулицю або повернути колишні назви вулиць – Шашкевича чи Шевченка, з’являлися арґументи, що це коштовне. Тепер назвати вулицю іменем Коциловського не вимагало жодних додаткових грошових витрат, бо там є лише собор та курія греко-католицької церкви, і таблицю виготовлено їхнім коштом, – каже голова відділу. – Думаю, що навіть ті депутати, які голосували за прийняття такої назви, або не мали відваги відкрито сказати «ні», після зміни політичних сил внаслідок виборів голосуватимуть інакше, і вкотре назва буде змінюватися, – вважає М. Туцька. А самі суперечки навколо назви вулиці сьогодні здаються добрим передвиборчим ходом.
Справа має свій відгук і в Україні. На сайті Західної інформаційної корпорації (ЗІК) 30 серпня з’явилася стаття, у якій ситуацію коментує проректор із зовнішніх зв’язків Українського католицького університету (УКУ), перемиський декан у 1990–96 роках о. Богдан Прах (тепер вже ректор – ред.). Він розповів, що оскільки виховувався серед поляків, подекуди розуміє ментальність кресових середовищ: «За останні 20 років у певних моментах ці кресові середовища затихали. Однак за допомоги нашої сьогоднішньої влади, яка не до кінця розуміє, що означає слово Україна та українець, вони знову піднесли голос, – зазначає священик. – Ситуація, яка склалася з Владикою Йосафатом – це, по суті, продовження атаки на українську гідність, і так воно буде йти далі. Думаю, що це ще не останнє слово у цьому питанні. Резонанс здійметься, коли Інститут національної пам’яті Польщі дасть свою історичну оцінку, очевидно, не зважаючи на позицію української сторони. Це може викликати ще більші антиукраїнські суспільні настрої в Польщі». Щодо можливої реакції УГКЦ о. Богдан Прах вважає, що спершу варто дочекатися реакції української громади та Церкви у Польщі.
* * *
Єпископ Йосафат Коциловський (нар. 3 березня 1876 р. в селі Пакошівці біля Сянока, помер 17 листопада 1947 р. в с. Чапаївці біля Києва). У січні 1917 р. був призначений Римом на перемиського єпископа. Живучи до 22 червня 1941 р. в зоні, контрольованій Червоною армією, він був запідозрений сталінськими спецслужбами в нелояльності до радянської влади, і за ним встановили таємний нагляд. У період гітлерівської окупації його двічі викликали на допит у ґестапо, де погрожували ув’язненням у концтаборі за виявлені випадки переховування євреїв греко-католицьким духівництвом єпархії. 16 січня 1946 р. його депортували на землі УРСР, проте 24 січня він поверувся до Перемишля. Це викликало лютість УБ, оскільки його присутність заважала безперешкодно провести депортацію українців до УРСР. Через півроку його знову арештували і в лютому 1947 р. за антирадянську діяльність засудили до десяти років концтаборів. Помер єпископ у тюрмі 17 листопада 1947 р. Ватикан визнав перемиського владику Йосафата Коциловського блаженним, а папа Іван-Павло ІІ 2001 р. прийняв рішення про його беатифікацію.

Василь Масцюх (30 березня 1873, с. Нова Весь Новосанчівського повіту, теп. РП — 12 березня 1936, Риманів-Здрій Сяніцького пов., теп. Підкарпатське воєв. РП) навчався в Народній школі і гімназії в Новому Санчі; студіював богослов’я у Львові і Перемишлі. У Віденському університеті 1903 р. одержав ступінь доктора богослов’я; з 1903 – професор церковного права Перемиської духовної семінарії; нотар Перемиського єпархіального суду; референт Перемиської єпископської консисторії; 1912 р. габілітація на приватного доцента канонічного права Львівського університету. В’язень Талергофа, з 1916 р. капелан Австрійської армії. Після І Світової війни війни душпастирював на різних парафіях. З листопада 1934 р. – апостольський адміністратор Лемківщини. Був противником українського національного руху на Лемківщині. Автор великої праці «Церковне право супруже» і серії статей на релігійну та лемківську тематику («Послання до лемків»). Джерело: сайт Дрогобицької духовної семінарії: http://dds.edu.ua

Поділитися: