Роман Кабачій ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2013-05-12
Олег Савчук, Свої серед своїх. Депортації українців з Холмщини й Підляшшя у 1944–1947 рр. Монографія. Луцьк, 2012, 240 с.
Луцький історик Олег Савчук давно тому опинився в моєму полі зору. По-перше, цей дослідник вибрав собі тему, подібну до мого дослідження, – аспекти депортацій українців з Польщі в 1944–1946 роки. Та якщо моя наукова робота «Вигнані на степи» зосереджується на питанні «куди?», тобто конкретніше – на півдні України, то Савчукові зацікавлення випливають із запитання «звідки?», що конкретизується – з теренів Холмщини і Південного Підляшшя. Знайомлячись при написанні своєї книжки з окремими статтями з доробку Савчука, я відразу звернув увагу на вміння автора чітко й легко розставляти крапки над «і», триматися логіки викладу, не розмінюватися на пафосні ліричні відступи та не закопуватися у фактах, змушуючи читача нудьгувати. І ось маємо нарешті видання, яке підсумовує багаторічну працю лучанина.
Савчук ішов до захисту своєї роботи досить довго – але це, як видається після прочитання книжки «Свої серед своїх», лише покращило якість дослідження. Савчукові вочевидь поталанило, оскільки він побував також на кількох закордонних стипендіальних курсах (передусім польських), які скерували його в напрямку активної, діяльної та результативної позиції. Не дивно тому, що автор важливого для українців у Польщі дослідження декларує й те, що є переконаним лобістом спільного інформаційного простору Польщі та України у сфері науки, культури, місцевого самоврядування.
Перше, що впадає у вічі в книжці – дещо хитка назва, яка розшифровується підназвою, взятою з титулу наукової дисертації О. Савчука. Свої серед своїх – хто і де? Холмщаки-українці серед поляків на Холмщині? Депортовані забужани (саме так прозвали холмщаків після виселення) на Волині? На мою думку, до реальної ситуації, в яку потрапили українці в межах повоєнної Польщі, а потім виселені до УРСР, радше би пасувало Шевченкове «на рідній не своїй землі». Зрештою, сам Савчук оцінює період виселень таким чином: «…українське населення перебувало у безвихідній ситуації, оскільки виїзд і невиїзд загрожував смертю. Польське військо, здійснюючи насильницьке виселення, нерідко вбивало лише за те, що людина не бажала підписувати декларацію про виїзд. З іншого боку, Служба безпеки ОУН могла вбити як зрадника за зголошення на виїзд або зміну віросповідання» (с. 44.).
На обкладинку автор взяв образ Холмської Богородиці, що в цьому випадку цілком виправдано з кількох причин: 1) це одна з найстаріших українських (точніше візантійських) ікон, з якою Холмщина прожила практично всю українську частину своєї історії; 2) ікона лише нещодавно була віднайдена, що певним чином означало відродження холмсько-українського духу в Україні, котрий за 60 років після депортації значною мірою розчинився; 3) образ Холмської Богоматері перебуває нині саме в місті написання даного дослідження – Луцьку, в Музеї волинської ікони.
Відразу зазначу один з позитивних фактів, що приємно вразив на тлі ознайомлення з багатьма іншими текстами, написаними в Україні про трагедію українців Закерзоння: О. Савчук дотримується цілком традиційного написання українських топонімів пограниччя, не довіряючи – як це роблять деякі сучасні дослідники в Україні – радянським джерелам, у яких подибуємо перекручені, русифіковані та спольщені назви. Лише в кількох випадках маємо незначні розбіжності, як, приміром, використання в різних частинах тексту топоніма Жнятин чи Знятин, невизначеності з множиною у назві села Верховини. Натомість, що взагалі, на жаль, не характерно для досліджень в Україні, – Савчук принципово вживає написання «Люблин», «Ряшів», «Володава», що має бути особливо приємно українським читачам у Польщі. Українізує також псевдоніми провідників польського підпілля (приміром, виконавець верховинської різанини «Шари» в книжці Савчука виступає як «Сірий»).
Писати про період депортацій – складно. Бо треба згадати, що саме стояло за ідеєю виселити українців з Польщі (і тут цілком погоджуюся з автором, що українці Закерзоння опинилися в стані заручників рішення Сталіна – залишитися на лінії Керзона), треба розповісти про умови проживання українців на положених найдалі на захід етнічних теренах (скажімо, про досвід «біженства» холмщаків та підляшуків під час І світової війни углиб Росії, що автор згадує спершу побіжно, а потім дещо детальніше, не подаючи водночас пояснення причин та наслідків «біженства»), ситуацію під час ІІ світової війни, коли українці Холмщини були вивищувані німецьким окупантом, через що наражалися на польський гнів. Зрештою, не оминути опису самих деталей виселення, пов’язаних з трагічними моментами покидання рідних осель, грабунком зі сторони представників польського підпілля, ставленням українського підпілля.
Однак деякі моменти прописані не дуже чітко. О. Савчук згадує лише побіжно, вочевидь, не прагнучи ображати теперішніх своїх земляків, про певні ліво-комуністичні уподобання деяких холмщаків, що спонукали їх до виїзду. «Зрозуміло, що серед них були симпатики лівих ідей, діячі КПЗУ, які ще вірили у справедливість соціалізму в СРСР–УРСР», – пише автор (с. 32), проте не зазначає, що це була така собі холмська особливість на тлі інших реґіонів Закерзоння, за винятком хіба що Лемківщини. Бажання частини холмщаків та підляшуків переписати метрики на польські О. Савчук називає «перевагою реґіонального патріотизму над загальнонаціональним» (с. 47), і лише в цитаті оунівського документа маємо чітко прописане твердження про «низьку національну свідомість холмщака» (с. 73). Звісно, є й чимало інших прикладів – але і про одні, і про інші варто говорити прямо.
про польсько-український конфлікт як причину залишення осель холмщаками, а конкретніше – березень 1944 р., коли волинське вогнище перекинулося за Буг, дослівно читаємо у книжці: «На думку Г. Мотики, у 1942–1943 роках під час польських нападів загинуло 394 українці. Натомість Ю. Макар уважає, що з травня 1943-го до травня 1944 р. лише на Грубешівщині вбито 4 тис. українців, повністю зруйновано 52 села» (с.70). Протиставлення словом «натомість» даних польського і українського авторів тут абсолютно ні до чого, оскільки Мотиці йдеться про одиночні вбивства представників української інтеліґенції, починаючи з 1942 р., а проф. Макар безсумнівно має на увазі власне березневу пацифікацію 1944 р. (причому в даних ОУН 52 села перетворюються на 32). Проте щодо березня 1944 р. маємо розлогий опис трагедії Сагрині, а вже після нього – список сіл, які постраждали таким же чином. Знову, зрозуміти, що саме ця акція спонукала застрашених холмщаків до виїзду восени, досить важко.
Тому не є зрозумілим, чому першими виїхали на зламі 1944–1945 років повіти Холмщини, а повіти Люблинського Підляшшя – передусім Біла та Володава – жили собі спокійно аж до літа 1946 р., коли до них докотилася акція примусового виселення з допомогою війська. Так само не уточнює автор: чому для працівників евакуаційних комісій, серед яких було чимало членів НКВС, було загадкою – з якої причини три ґміни Томашівського повіту (Угнів, Тарношин та Любича-Королівська) «не були охоплені евакуацією» і «цілковито опановані українськими націоналістами» (с. 82). У ХХІ ст. ми можемо сказати відверто: тому, що ці ґміни були населені греко-католиками і до 1939 р. входили до Сокальського та Рава-Руського повітів у Галичині. Їх виселено також примусово 1946 р.
Як на мене, до позитивного в книжці Савчука варто віднести поєднання під одною палітуркою описів депортацій з Холмщини і Підляшшя як на схід у 1944–1946 роки, так і на захід 1947 р. в рамках Акції «Вісла». Позитивне передусім для читача в Україні, якому автор розкладає по поличках незнане, а якщо навіть і знане, то заплутане раніше питання. Адже, скажімо, про презентацію книжки Савчука в Луцьку на сайті «Волинські новини» пишуть, що нібито з боку автора це були «спроби написати книгу, об’єктивно поглянувши на події, пов’язані з Акцією „Вісла”». Добре, що хоч не безпосередньо «про Акцію „Вісла”», як вважає більшість українських журналістів, які взагалі чули про ці події. Також чимало уваги приділяє автор питанням протистояння та співпраці українського і польського визвольних рухів на описуваних теренах, що донедавна узагалі розглядалися як марґінальний контекст історії обох народів.
Щодо розділу про розселення й адаптацію, наведу приклади кількох огрішностей, які нехотячи можуть ввести читача в оману. Попри те, що автор описує шляхи втечі холмщаків з півдня України (куди їх початково скеровували) на Волинь, він нерідко вживає доконаних форм. Приміром: «Переселені з Люблинського воєводства осіли, головно, у Волинській та Рівненській областях (відповідно 22 346 та 17 102 особи)» (с. 109). Мало того, тут же Савчук додає фразу (яка теж нічого не пояснює) про те, що згодом їхня кількість збільшилася: «Волинська область до 1 серпня 1946 р. прийняла 37 753 осіб, переселених з Польщі» (що є проміжними даними, оскільки після втечі більшості холмщаків і підляшуків лише у Волинській області опинилося понад 50 тис. переселенців), так ще й збиває з пантелику словом «осіли», яке означає остаточне розселення.
Ще одна неточність – О. Савчук у кількох місцях пише про німецькі і… татарські поселення на півдні України, де, мовляв, розселяли закерзонців. Татар (або кримських татар, або ногайців) Російська імперія загнала зі степів тодішньої Новоросії в Крим та на Кубань у середині ХІХ ст. Себто, від татарських поселень на той час лишилися тільки топоніми, змінені 1944 р. Читач у Польщі чи навіть у Західній Україні візьме, скоріше за все, це твердження за чисту монету. Знов-таки, хвалю О. Савчука за географічну обізнаність із Закерзонням, проте перевіряти дані стосовно Східної Україні він уже не схотів: так райцентр Нововоронцовка з Херсонщини перемістився на Дніпропетровщину і став Новою Воронцовкою.
Розділ про історичну пам’ять холмщаків та підляшуків в Україні О. Савчук прописав за суто науковим аналізом, показуючи ті епізоди суспільної пам’яті, про які холмщакам приємно згадувати і говорити (про красу Холмщини, про видатних українських людей, що звідти походять та були історично з нею пов’язані), але й демонструючи те, про що говорити не випадає: про москвофільство окремих холмщан, про відплатні акції з боку УПА. Тому власне усну пам’ять виселених забужан Савчук відносить до поняття «конфлікт історичної пам’яті». «Українці хочуть пам’ятати історію, яку більшість поляків воліє забути», – резюмує автор.
Наприкінці видання маємо розвідку про стан історіографії та джерел проблематики, кільканадцять ілюстрацій (кілька з них присвячено історії переховування й віднайдення ікони Холмської Богородиці) і багатий список кириличних та латиничних публікацій. Слід напевно зазначити, що в Україні гуманітарна дисертація на здобуття титулу кандидата наук (відповідник польського доктора) обмежена 200–220 аркушами. Тому вочевидь і сам автор «Своїх серед своїх» мусив обмежувати власну оповідь, вирізаючи цікаві моменти і факти, з якими ця потрібна книжка стала би нам ще більш близькою. ■
