Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №2, 2015-01-11
Розмова з Мирославом Іваником, дослідником з Торонто, головним редактором видавничих серій «Бібліотека Закерзоння» та «Архів Закерзоння
У Торонто 4 жовтня 2014 р. відбулася міжнародна наукова конференція «Холмщина під час ІІ Світової війни». Співорганізатори канадської конференції – це Українсько-канадський дослідницько-документаційний центр (УКДДЦ) та Науковое товариство ім. Шевченка в Канаді, при організаційному сприянні громадської організації Об’єднання українців «Закерзоння». У ній взяли участь історики: доктор історичних наук Роман Висоцький з Інституту історії Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської в Люблині (його доповідь зачитав Євген Ладна), член Ради директорів УКДДЦ Мирослав Іваник з Торонто, професор Володимир Трофимович з кафедри історії Національного університету «Острозька академія» в Острозі, професор Ігор Галагіда з польського Інституту національної пам’яті – відділ у Ґданську. Виступи коментував професор Петро Потічний з Університету McMaster у Гамільтоні. Увазі читачів пропонуємо розмову з одним з організаторів і доповідачів, М. Іваником.
Богдан Гук: Чому була потрібна конференція про Холмщину?
Мирослав Іваник: Наукова конференція про Холмщину періоду ІІ Світової війни потрібна була, насамперед, у Польщі. І я знаю, що такі заходи були зроблені. Проте у вас прийнято, що все робиться за спонсорства держави, а вона якраз відмовилася виділити кошти на таку конференцію. Україні в наш час не до наукових конференцій, тому прийшлося зайнятись цією темою в Канаді.
У Польщі чи в Канаді – звідки зацікавлення саме Холмщиною?
Про основні причини говорили у вступних промовах організатори канадської конференції – голова УКДДЦ проф. Юрій Даревич та д-р Дарія Даревич, голова НТШ у Канаді. Отож це був моральний імператив ушанувати жертв величезної трагедії українців, якою була протиукраїнська акція поляків навесні 1944 р. на Грубешівщині, 70-річчя якої сповнилося в березні 2014 р. Це була й потреба критично глянути на дослідження історії саме Холмщини і Підляшшя в контексті публіцистичної істерики, яка 2013 р. охопила польський медійний простір з приводу 70-ліття Волинських подій.
Під час конференції Володимир Трофимович показував помилки польських істориків, які переконують, що спочатку сталися події щодо поляків на Волині, а щойно потім мала місце реакція польських відділів на Холмщині. Чи це справді так?
У своїй добре арґументованій доповіді проф. Трофимович віддав панівну в українській історіографії думку, що події на Холмщині 1941, 1942 і першій половині 1943 р. відіграли значну, хоч і не єдину роль у спричиненні спалаху на Волині влітку та восени 1943 р. масових двосторонніх убивств. Парафразуючи слова проф. Трофимовича, можна сказати, що між спаленими і вбитими у травні 1943 р. українськими стрільцями чи Малковом на Грубешівщині та спаленими й вибитими в липні 1943 р. польськими селами навколо Турійська, Любомля чи Порицьком є всього кілометрів 50. Саме туди тікали холмщани з палених навесні 1943 р. Пасік, Стрільців, Туганів, Жулич. Тому погляд, що розповіді вцілілих холмщан і їхня доля «не творили погоди» на сусідніх волинських селах, і що події з травня 1943 р. на Холмщині не мали впливу на події з липня 1943 р. на Волині – це доказ незнання або злої волі. Для історика стає ясно: перед Волинню була Холмщина.
Ти побудував свою доповідь на основі бази даних, створеної для рахування саме холмських жертв.
Базу даних я творю разом з проф. Ігорем Галагідою, який, до речі, на конференції дав дуже компетентну доповідь про інституційну історію Української православної церкви в Генеральній Губернії загалом, а на Холмщині та Підляшші зокрема. Натомість сама ідея створити базу даних усіх відомих з імені українських жертв на Холмщині народилася, коли ми з проф. Галагідою працювали в Оттаві над документами Українського центрального комітету в Кракові. Натрапили там на багато іменних списків українських жертв, які потерпіли з рук німецьких, совєтських і польських формувань. Хоч це був період німецької окупації, то виявилося, що вбитих поляками було найбільше – аж кілька тисяч. Ми дійшли висновку, що складення іменного реєстру дало б підстави та умови переставити розмови з польською стороною з публіцистично-мартирологічного рівня – «гора трупів і море крові» або «100 тисяч польських жертв на Волині» – на рівень зважено арґументованої дискусії. Адже в польських істориків є свої списки, вони довели їх до достовірного рівня біля 30 тис. польських жертв.
Списки українських жертв поставали й давніше, наприклад, «Пом’яник українців Холмщини і Підляшшя за 1941–1947 роки» Михайла Горного.
Наш проект, порівнюючи з попередніми, більш систематичний. Він має електронну форму. В архіві УЦК ми проаналізували кілька тисяч документів. До бази даних занесли великі списки жертв, напр., «грубешівський список» – усіх жертв 1281, «список Хом’яка» – 500 жертв, а також вибирали їх із сотень документів по одному чи кілька прізвищ. Ми залучили видані реєстри жертв, спогади, фотодокументацію цвинтарів. «Комп’ютеризована» форма цієї бази дозволяє зробити усесторонній аналіз інформації. Друковані списки – статичні, натомість електронна форма – динамічна, що дозволяє вивчати ситуації у змінному часовому і просторовому аспекті.
Ти б міг навести якийсь приклад?
У польсько-українській суперечці за жертви на Холмщині і Волині ключовим моментом є те, хто почав. Холмських жертв іґнорують, мовляв, це був т.зв. індивідуальний терор, отже кількість жертв – незначна, зокрема у зіставленні її з видуманою польською стороною кількістю 100 тис. убитих поляків. Мій та Ігоря Галагіди аналіз показує, що до червня 1943 р., тобто до масових убивств на Волині, з рук поляків на Холмщині загинуло не менше як 305 українців (і – щоб мати уявлення про масштаб терору – не менше як 391 з рук німців). Така кількість холмщан убитих, – а ще більша кількість спалених, побитих і пограбованих – поляками ДО ПОЧАТКУ вбивств поляків українцями на Волині однозначно показує, що дії польського підпілля на захід від Бугу в 1941–1943 рр. були безвідповідальні, його командири не хотіли уявити собі можливих наслідків цих дій.
Трагедія української Холмщини – це воєнний злочин, злочин проти людства, геноцид?
Ці терміни походять зі словника юристів-міжнародників. Користуються ними історики частіше в публіцистичному сенсі, ніж у правовому. Для істориків більш властиве було б шукати такі назви, які давали б адекватний або уявний сенс описуваному явищу, або принаймні його не фальшували. Фальшований термін – це, наприклад, найменувати події весни 1944 р. на Холмщині «Грубешівською революцією», коли насправді там відбулася масова різанина польським підпіллям українського населення, бо годі по-іншому окреслити жорстоке убивство протягом березня і квітня не менше як 2393 українців лише у Грубешівському повіті. Тому історики повинні називати речі своїми іменами й називати те, що там сталося, за аналогією до «Волинських подій» – «Грубешівські події» або за аналогією до «Волинської різанини» – «Грубешівська різанина». За своєю суттю це були дуже подібні явища.
А за масштабом?
Масштаб – це відносне поняття. І треба відразу уточнювати про що говоримо: чи про саму Волинь, чи про Волинь і Галичину; чи про саму Холмщину, чи разом з Підляшшям або разом з усім Закерзонням; чи до кінця війни (а він для різних територій інший: від лютого 1944 р. – для Волині по липень 1944 р. – для Холмщини і січень 1945 – для Лемківщини); чи розширюємо на післявоєнні жертви і враховуємо жертви Акції «Вісла» та жертви укомплектованих майже повністю поляками «істрєбітєльних батальйонів» НКВД тощо. У кожному з цих випадків т.зв. масштаби будуть різні.
Чи можеш описати один з таких «масштабів»?
Найближчим правди буде встановлена до цього часу кількість достовірно задокументованих жертв, за влучним окресленням В. Вятровича, «другої польсько-української війни» 1942–1947 рр., як коло 30 тис. жертв на кожному боці: 37–38 тис. польських жертв і 31–33 тис. українських.
Конференція виправдала покладені на неї надії?
Думаю, що так. Вона привернула до цієї теми увагу українсько-канадського академічного світу. Появилася тема необхідності ввести в науковий обіг інформації про українські та польські жертви з німецьких військових звітів. Доповідь Р. Висоцького з Люблина показала, що далі треба вивчати, яку роль зіграв у Грубешівській різанині еміґраційний уряд у Лондоні. Доповіді показали також, що накопичився настільки великий інтелектуальний капітал, що тему можна аналізувати змістовно і зважено, без патріотичної риторики або публіцистичної істерики. З другого боку, виявилося, що рівень емоційної напруги серед публіки є ще настільки високий, що думати про скору здачу позицій типу «море крові й гори трупів» чи «100 тисяч польських жертв» – нереалістично. ■
