Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №1, 2017-01-01
Парох Любачева, священик Греко-католицької церкви о. Іван Тарапацький:
– Майже 10 років тому колишній мешканець Верхрати, якого депортували чи не 1946 р. в Україну, кілька разів приїжджав шукати свого батька, якого взяли до Любачева, звідки він уже не повернувся. Ходив різними місцями. Одного разу старша пані на прізвище П’єцух звернула увагу на чоловіка, який чогось шукає та блудить. Вона сказала, що будучи дівчинкою, бачила, як два рази в ліску під Любачевом поблизу її дому з військової машини виносили тіла людей та закопували…
Ці слова прозвучали 18 грудня під час богослужіння в церкві в Любачеві над останками мертвих, які земля віддала живим. Дорога жертв з-під землі до денного світла була ось така:. Не знайшовши батька, безіменний громадянин України показав місце, яке вказала пані П’єцух, Іванові Купичу з Ґіжицька, колишньому мешканцеві Журавців. А він, маючи немало років, попросив про подальші кроки о. Тарапацького. Священик вирішив звернутися до фахової людини Святослава Шеремети, секретаря Державної міжвідомчої комісії з питань увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв воєн та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України. Ця комісія була партнером польської Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва до часу, коли уряд Польщі не зліквідував ради та не передав її повноважень Інститутові національної пам’яті.
Заходами С. Шеремети 2014 р. за погодженням Державної міжвідомчої комісії з питань увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв воєн та політичних репресій із Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва та підкарпатським воєводою спеціалізоване на пошуковій праці Комунальне підприємство «Доля» зі Львова провело експедицію на місці колишньої радянської військової амуніційно-технічої бази.
Копати довелося глибоко, 2 метри, – розповів Шеремета, – оскільки убівці вирішили навіки приховати тіла. Вони діяли не так, як завжди. Вони не просто кинули їх у яму й засипали піском, вони пробилися під дно амуніційного сховища і там залишили трупи.
Заходи щодо ексгумації та похорону тривали два роки. На місце похорону вибрано цвинтар у Люблинці-Старому. Правда, місцевий латинський парох о. Ришард Антонік виразив спротив. З медіацією довелося виступити Церкві. Ефективними виявилися не християнські цінності, а інші причини. Так чи інакше, цвинтар у Люблинці-Старому став заново власністю УГКЦ. Похорон був можливий.
Місце майбутньої спільної могили в січні 2015 р. відвідала комісія, яка складалася з представників державної та самоврядної влади. Комісія Шеремети хоч і старалася, не отримала дозволу на ексгумацію 2015 р., але після листа від 23 вересня 2016 р. Інститут національної пам’яті не затягав справи.
На його дозволі зазначено 28 жовтня, отож процедура з’ясовування, чи не йдеться, бува, про поляків, не тривала довго. Чи помогла тут військова куртка з німецькими ґудзиками, яку виявили розкопки?..
«Доля» ексгумувала останки 6 листопада 2016 р. З санітарних міркувань перезахоронення відбулося взимку. Раніше ІНП здійснив медичний огляд кісток трьох осіб. Дві – понад 30 років, одна – менше як 20 років. Саме ця молода жертва мала переламаний з обох сторін череп. Лікар зробив також аналізи ДНК.
Після заупокійного богослужіння три невеликі домовини з кістками жертв перевезено в Люблинець-Старий. Супроводжували їх члени товариства «Любачівщина» зі Львова і перемишляни. Працівники підприємства «Доля» викопали могилу в лівому розі цвинтаря, недалеко від дороги. Біля неї о. Тарапацький відправив похоронне богослужіння. Над кожним з учасників цього похорону тяжіла, мабуть, та сама думка: хто ж ці люди?
Їхні імена, ймовірно, ніколи не будуть відомі. Чи це були члени УПА? Чи селяни? УБ не залишала документів про місця закопування своїх жертв. ■
