Ігор Горків ■ ПОГЛЯДИ ■ №29, 2015-07-19
Цьогорічне «Пикулицьке свято» було винятковим. У ньому брали участь нащадки воїнів Армії Української Народної Республіки. Для них це була унікальна можливість зустрітися у своєму «військовому» колі й побачити місця, які були близькі їхнім батькам і дідам. Життєвий шлях батьків був непростим. Обмануті, розкидані, забуті. Проте, як дехто з них говорив, солдатська кров не дозволяла забути про шлях батьків. «Я вперше в житті була з родиною, бо батьки тих, з ким я зустрілася, були братами мого батька, спорідненими зброєю», – сказала одна з учасниць.
«Високо оцінюю операцію, яку провів ген. Безручко, командир 6 дивізії вашої армії. Ця операція затримала наступ корпусів Будьонного і дозволила нам відповідно організувати бої в районі Варшави», – слова голови Французької військової місії у Польщі ген. Максима Вейгарта
Українським солдатам, які спочивають у Пикулицькій могилі, випала нелегка доля і за життя, і після смерті. Тоді, 1921 р., їх зрадили ті, яких вони своїми грудьми захищали. В рамках подяки їх закрито в таборі інтернованих. Польща так подбала про своїх союзників, що приблизно 2000 з них померло в Перемишлі від тифу.
«На півдні Ридз-Сміґлий опанував ситуацію та утримає лінію Збруча. В тому велика заслуга українських частин, які навіть під час відступу не втратили холодної крові, значно перевищуючи дисципліною наші війська, б’ючись по-геройському», – це слова директора Політичного департаменту МЗС Польщі Каєтана Дзержикрай-Моравського.
Пикулицька могила – це виклик для влади Перемишля, чи вміє вона шанувати своїх союзників, чи вміє вшанувати пам’ять, по суті, також своїх героїв. Псевдоінформаційна дошка на огорожі цвинтаря – це тільки на перший погляд наша українська проблема чи сором. Це низька, цинічна провокація
«За Польщу я бився, бо вважав, що таким чином б’юсь за Україну. А коли буде потреба, – ще раз за Польщу битися буду!» –слова генерала Армії УНР Павла Шандрука.
Тим часом, у Перемишлі є й інші військові цвинтарі: російських, австро-угорських, німецьких солдатів, при чому німецький не лише з періоду І Світової війни. Є цвинтар, на якому спочивають солдати вермахту з ІІ Світової, серед них Фрітз Їрман – злочинець з концтабору у Белжці, який особисто розстрілював тих, хто не мав сили самостійно дійти до газової камери. Навколо цих цвинтарів – сьогодні тиша. Німцям, росіянам та іншим тут можна покоїтися, а про їхні могили може дбати, наприклад, німецька держава. Вони у Перемишлі мають спокій, якого бракує солдатам Армії УНР – союзникам, котрі Польщу захищали, але в наш час провинилися тим, що були українцями. ■
