Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №25, 2013-06-23
Хроніка діалогу
Інформація і пропаґанда відрізняються тим, що в першому випадку йдеться про роз’яснення та виклад фактів, а в другому головною є маніпуляція громадською думкою. Пропаґанда може перетворитися на індоктринацію: тоді метою є побудова чітко визначених поглядів і переконань.
Від громадського телебачення, яке функціонує завдяки грошам кожного з нас, маємо право очікувати саме інформації. Проте час від часу нам пропонують пропаґанду, що є сумнівним і шкідливим «бонусом».
Наприкінці травня його постачальником була передача «Po prostu» авторства Томаша Секельського, яка виходить в ефірі TVP1. З огляду на цьогорічні роковини Волинської трагедії не дивує факт, що автори виносять історичну тему – одначе проблему становить те, як це було зроблене. Замість висвітлити складність проблематики, як і личить телебаченню, функціонування якого полягає в громадсько-корисних ініціативах, автори вирішили піти найпростішим шляхом – помножили стереотипи, знехтували об’єктивністю й довели поставлену собою сумнівну тезу. Таким чином до глядача потрапило комюніке: «банди УПА» – це єдині винуватці жорстоких убивств, які водночас відповідають за знищення мирного до 1943 р. співжиття людей різної національності на Волині. Ширше світло на дискримінаційну політику щодо українців у ІІ Речі Посполитій чи роль Берліна та Москви у Волинському конфлікті в цьому матеріалі не представлено. Зате комерційний ресторан у Львові у стилістиці бункера УПА Секельський обрав як об’єкт для того, щоб довести брак співчуття й розуміння польського горя в сучасній Україні. Цікаво, чи журналіст, дотримуючись саме такої логіки, колись зробить передачу, в якій докаже, що використовування назви ріки «Вісла» становить брак пошани до горя депортованих 1947 р. українців? Поки що, як рівний з рівним, може поговорити з такими «аналітиками», які вже встигли запримітити, що молоді українці з популярного нині в Польщі гурту «Еней» назву своєї команди взяли не в Котляревського і Верґілія, а від псевдоніма одного з командувачів УПА (це не жарт, такі «мудрості» насправді вийшли друком).
Ініціативи навколо чергових роковин Волинської трагедії традиційно можна поділити на ті, що йдуть у бік загострення польсько-українських відносини, і ті, основною метою яких ставиться примирення між народами. Якщо у візуальній частині передачі «Po prostu» віддано перевагу людським трупам і полум’ю в будинках, то радше нема сумнівів, який з цих двох напрямків обрали автори.
Те, що в передачі нема жодного слова про засудження злочинів на Волині з боку українських церковних ієрархів чи моральних авторитетів, також не є випадковим. Наводячи такі думки або надбання української історіографії, важко було б захищати тезу про брак діалогу і співчуття з українського боку. Мабуть, найвиразнішою крапкою над прийомами «маніпуляції» телевізійників є використання фотографії повішених дітей, яка має зображувати нібито польські жертви Волині. Як уже 2007 р. ствердили журналісти щоденної газети «Rzeczpospolita», це були циганчата, яких 1923 р. повісила збожеволіла мати.
Усі ці факти вплинули на те, що проти передачі запротестувало Об’єднання українців у Польщі, звертаючи увагу на брак журналістської ретельності та фахового нагляду над матеріалами: «На громадські мас-медіа лягає обов’язок особливої старанності й ретельності в процесі висвітлення польському суспільству важливих і складних подій з сучасної історії. Громадському телебаченню чужим повинно бути емоційне розігрування і таблоїдизація. На жаль, у передачі „Po prostu” саме такі складові з’явилися. Відкритим залишається запитання: наскільки свідомо це було зроблене», – написано в документі, адресованому голові TVP1 Пйотрові Радзишевському. ОУП вислало копію документа до Посольства України в Польщі, сеймової комісії нацменшин, Державної ради радіомовлення і телебачення, а також спеціального комітету при Раді Європи, який займається правами нацменшин. Отже, якщо телебачення само не впорається з дотриманням стандартів об’єктивності, то, може, хтось ззовні допоможе йому в цьому процесі. Якість польсько-українських відносин напевно варта перегляду цінностей, якими керується важливий для побудови громадської думки над Віслою суб’єкт.
Інша справа – телебачення у своєму особливому підході до минулого не самітне. Брак критичної оцінки подій на Волині закидає українцям, наприклад, Інститут національної пам’яті. Нагадаймо, що частина польських депутатів тодішні злочини конче хоче назвати геноцидом, скоєним виключно українською стороною. Це все має на меті надати проблемі біло-чорний вимір з польськими жертвами й українськими провинами.
І що в цій ситуації зробити з українським немовлям, яке не може бути жертвою геноциду тільки тому, що загинуло в результаті справедливої – в оцінці декого – відплатної акції поляків? Саме про такі дилеми нещодавно у виданні «Gazeta Wyborcza» писав Мирослав Чех, прямо запитуючи: «Чи Польща є лише для етнічних поляків? Чи лише для них були укладені конституція і права?». На жаль, сьогодні багато польських державних установ та публічних осіб беззастережно відповідає – «так!». ■
