Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №14, 2013-04-07
Через 65 років після насильного виселення з прабатьківських земель майже 150 тисяч українців, знання про Операцію «Вісла» та її наслідки серед польського суспільства – далеко не повне. Якщо більш-менш щось відомо про джерела цієї злочинної депортації, здійсненої польською комуністичною владою в центрі Європи два роки після війни, то вже про жахливі умови поселення вигнанців на місцях і ставлення до них комуністичних чиновників або замовчується, або подається дуже викривлений образ. На вшанування очікують десятки місць поховань цивільних мешканців українських сіл, які втратили життя внаслідок бандитських нападів. Уже декілька років відкладається відкриття пам’ятника убитим українцям Сагрині. Інші очікують в черзі. Якби цього було мало, безкарно розповсюджуються ще й нині стереотипи про «благодійні» наслідки Операції «Вісла»: мовляв, вигнанці переселилися з курників до гарних, мурованих з червоної цегли домів на «повернутих землях»… До правди про ті страшні часи ще далеко. Відкривати її повинні самі українці.
Майже все є неправдою
Понад чверть століття тому публіцист, політолог, історик Тадеуш Ольшанський у Лодзі під час симпозіуму «Литовці, білоруси, українці, поляки – передумови поєднання» говорив: «(…) Знання польського суспільства про ті події серед більшості польського суспільства – гірші, ніж їхній брак: бо вони драматично викривлені. Домінує стереотип, створений на основі книжки Яна Ґергарда «Заграви в Бескидах» («Łuny w Bieszczadach»). Книжка ця мала наклад у 500 тисяч примірників. Згідно з цим стереотипом, після визволення східних земель теперішньої Польщі з-за Сяну і Бугу надходили розбиті радянською армією ворожі «банди УПА», які на чужій для себе території почали масово мордувати польське мирне населення та міліціонерів, уникаючи натомість сутичок з військами. Після довшого періоду боротьби, упродовж якого УПА мала певні тактичні досягнення, у березні 1947 р. під час випадкової сутички був убитий ген. Сверчевський, що стало приводом для проведення великої військової операції і цілковитого виселення українців з теренів південно-східної Польщі». Згаданий польський публіцист ще за часів комуністичної влади, 1987 р., мав відвагу сказати, що в тому стереотипі «майже все є неправдою». Т. Ольшанський підкреслив у своїй доповіді – те, як зображувалися тоді українці, є нічим іншим, як шовіністичною картиною, у якій представлені геройські польські жовніри, що протиставляються «українському бандиту-бандерівцеві, боягузливому і фанатичному спільнику нацистів, якого (…) ототожнюється з українським народом». Науковець звернув теж увагу на особливий факт, що більшість авторів радо мовчали би про саму Операцію «Вісла». Ґергард, як ствердив Т. Ольшанський, присвятив їй лише 20 сторінок з 590, однак тема й так обговорюється дуже загально і мляво. Публіцист наводить десятки безглуздих стереотипів, побудованих на неправді, українці представлені найбільшими злочинцями й бандитами. Науковець зауважив, що тодішні польські «автори замовчують польський терор проти українців (…). З усіх тих ганебних подій у пропаґанді появилися лише Верховини, причому всюди замовчується факт української національності жертв».
Публіцист, називаючи згадані неправди, «брехню» й «маніпуляції», стверджує теж про «ряд нісенітниць». Одним з прикладів, який він наводить, є книжка «Шляхом 32-го Будзишинського полку піхоти», у якій написано, що 1946 р. на Динівщині діяли курені «Залізняка», «Ягоди» і «Чабана» чисельністю відповідно 2000, 2500, 1500 стрільців, які додатково мали бути озброєні в польові гармати, панцирні автомашини, транспортні авто та мотоцикли… Насправді на згаданому терені діяв курінь «Байди», часами «Залізняка», який постійно перебував на Любачівщині і не мав більше семисот людей. «„Ягода” був командиром на Грубешівщині, а його курінь не перевищував 300 стрільців, про „Чабана” джерела мовчать». Т. Ольшанський спростовує теж нісенітниці Я. Ґергарда про те, що польські жовніри 1946 р. бачили з Устриків-Долішніх на вершинах гір у Галичі шибениці, поставлені воїнами УПА – насправді ж Галича з цієї місцевості зовсім не видно…
Т. Ольшанський заперечує й «правду» про необхідність виселення цивільного населення в 1947 р. з метою подолання УПА. Він теж підкреслює, що «Акція „Вісла”, останній з довгого ряду актів насилля в історії двох наших народів, пройшла без будь-якого протесту з польської сторони, а навпаки, при повній мовчазній згоді. Потім ми – не уряд, але народ – ставилися до українців як до необхідного зла, вороже і з погордою. Ми не хотіли мати серед нас українців, гірше – ми хотіли вірити, що це народ вбивць, гайдамаків тощо… Час ударитися в груди…».
Правді треба допомагати
Та повернімося-таки в наші часи. Нині вже деякі неґативні стереотипи стосовно українців руйнуються, але не так швидко, як би нам цього хотілося. Надалі не визнано офіційно злочином Акцію «Вісла», не засуджено й її найтрагічнішої складової – концтабору Явожно. Немає мови про визнання УПА як національно-визвольної формації: навіть факти безправних катувань українських в’язнів, звинувачених у причетності до ОУН та УПА, не засуджуються. Ще гірше ситуація виглядає, коли йдеться про ставлення до цих питань частини пересічних поляків, а передусім різноманітних кресових, конспіраційних правих організацій і формувань, правих партій і засобів масової інформації тощо. Вони до сьогодні повторюють, що всі каральні заходи стосовно українців були справедливими, бо… «відплатними» за кривди вчинені полякам з т.зв. Кресів. Дуже болісно сприймають переселені українці практично постійні твердження, що Операція «Вісла» була для них добродійством.
Невтомний Андрій Ожеховський з Лелькова на Браневщині, що у Вармінсько-Мазурському воєвідстві, від початку переселення бореться з фальшивими стереотипами, які несправедливо кривдять українців до сьогодні. Пише спогади, публікує матеріали в польських виданнях. Він вважає, що правді треба допомогти пробитися крізь фальшиві стереотипи. Ситуацію в ґміні Лельково А. Ожеховський знає у подробицях. Нині в ній проживає 240 українських родин, хоч раніше було більше. Однак з часом кільканадцять родин, в основному з Підляшшя, повернулися у свої рідні сторони, частина переїхала до міст. Лельківських українців вигнали з понад 30 місцевостей, які були у повітах Ярослав, Любачів, Перемишль, Сянік, Володава, Біла-Підляська, Холм і Томашів-Люблинський. Чимало вже відомо про нещадні методи виселення, зокрема, вербівчани з ТомашівЛюблинського повіту зазнали пацифікації, під час якої людей били, на їхніх очах підпалювали хати й господарські будинки.
– До Орнети ми приїхали в ніч з 20 на 21 червня, – згадує А. Ожеховський, який походить з Ярославського повіту (Ценкє громади Зарадави). – Там ми ще просиділи на залізничному вокзалі декілька днів, поки Повітове управління репатріації підшукувало нам місця на поселення. Врешті вказали, куди маємо податися…
Частина переселенців потрапила до села Ейхольц, пізніше перейменованого на Дембовець.
– Мій батько віднайшов солтиса, а цей вказав нам «наше нове господарство», – згадує А. Ожеховський. – Поселили нас приблизно за два кілометри від села. Дім був без фасадної стіни і частково без другої. На даху, який у значній мірі небезпечно звисав, і в кожну хвилину міг завалитися, не було ані однієї дахівки. Не було вікон, дверей, а на подвір’ї росли будяки заввишки в два метри. Харчуватися ми мусили надворі, бо кухня була розвалена. Протягом перших тижнів ми спали на понімецькій соломі, з якої миші встигли зробити січку. Щоб ми мали де перезимувати, мусили швидко взятися за ремонт… Сіяти зерно було вже запізно. Репатріанти з-за Буга отримували коні, зателені ялівки з UNRRA (Адміністрація об’єднаних націй щодо допомоги та відбудови – ред.), а нам з Акції «Вісла» давали лише 0,7 кг цукру і борошна на місяць на одну особу…
Хоч згідно з наказами лише десять відсотків українських родин від загалу мешканців можна було поселяти в одній місцевості, на практиці цього здійснити не вдалося, бо вже раніше все щонайкраще було заселене репатріантами і «централяками» (населенням з центральної Польщі – ред.). Через це в селі Яжень, що в ґміні Лельково, поселено 40 українських родин, і майже стільки ж в Пенцишеві, ґміна Бранево. У першому з цих сіл, крім українців, жили ще дві німецькі родини, то ті німці так навчилися української мови, що неможливо було їх відрізнити від українців. Поляки не хотіли селитися в прикордонних селах, бо не хотіли бути під постійним наглядом Військ охорони пограниччя. Саме в Яжені прикордонники мали свій осідок. Вони були, як каже А. Ожеховський, «царем і богом». Не одному українцеві довелося «ночувати» в їхній станиці, якщо увечері вийшли з хати за потребою, та без документів.
У Дембовці, куди потрапила родина Ожеховських, поселилося раніше тридцять польських родин. Дехто з них мав справу з українцями ще на їхній вітчизні, зокрема в Запалові – будучи в польському війську і нападаючи на українські села.
– Чимало з них мали в хатах зброю, – згадує А. Ожеховський. – Вони були в ORMO. Загалом це був примітивний елемент, і аж дивно, що їм дозволяли мати зброю.
Українцям доводилося йти на службу до польських господарів, бо іншої праці не було. За місяць важкої роботи від ранку до ночі брат пана Андрія заробляв під Бартошицями сто кілограмів вівса. За працю при збиранні картоплі українські робітники одержували по 20–25 кілограмів за день. Переселенці з Вільнющини давали по п’ять кілограмів більше від «централяків» і краще годували, найчастіше «блінами». Під українськими хатами весь час никали чи то УБ-ешники, чи міліціонери, чи прикордонники, чи цивільні сексоти. Спецслужби «пришили» українцям влаштування УПА на Браневщині й арештували 70 осіб. Арештованих хотіли змусити до фальшивих свідчень, страшенно катували. Хоч арештовані й засуджені українці зверталися до найвищих влад з проханням про реабілітацію, то й досі цього не сталося.
Відсутність відповідних знань є знаряддям фальшування історії. Тому треба вголос говорити про те, що українцям, які зазнали Акції «Вісла», Явожна, тюрем, гноблення та багатьох інших бід такі умови були умисно створені.
■
