Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №16, 2015-04-19
Місцева політика пам’яті та історичні документи
Традиція безкарного насильства
Однією з кардинальних проблем у міркуваннях про відносини між громадянами польської держави в 1944–1947 рр., якими були озброєні українці та озброєні поляки (а це ж не «українсько-польські відносини», як переконують історики, зводячи життя всіх українців і поляків до взаємної стрілянини), є проблема не взаємної стрілянини в цю пору, а проблема ставлення держави – колись і сьогодні – до взаємного невизнання права на власність, життя та самооборону цих українців і поляків.
У 1944–1945 рр. в ярославському Надсянні озброєні поляки не визнавали цих основних прав кожної людини у світі та грабували й вбивали сусідів-українців. До сьогодні польські автори визнають це бездоганним. Українці ж оборонялися та вбивали поляків – польські автори роблять усе, щоб визнати це злочином. Таким чином, маємо справу не так з ірраціональністю, як з довгим триванням давньої шляхетської традиції, коли шляхтич міг безкарно вбити селянина, а селянин тяжко страждав, якщо посмів оборонятися. Тут і друга традиція: римо-католик і представник латинської культури (часто той же шляхтич) надавав собі право грабувати представника візантійсько-руської культури, щоб собі привласнити його землю чи майно.
Польська інтеліґенція шляхетського та костельного родоводу на зламі ХІХ і ХХ ст. перетворила практику з часів панщини на принцип державотворення і влаштування міжнаціональних відносин у майбутній польській державі. Після ІІ Світової війни давня шляхетська Польща не так скоро стала комуністичною, тією, що нині служить за смітник польської державної і національної історії щодо українців та інших. Адже неозброєним оком видно, що, наприклад, на Ярославщині 1944 р. комісаріати міліції виникли докладно там, де раніше були шляхетські двори, фільварки та костели.
Терор у В’язівниці
В’язівниця була одним з таких сіл. Польські партизанські відділи з національно-демократичної (ендецької) Національної військової організації (поль. Narodowa Organizacja Wojskowa) на чолі з Броніславом Ґліняком «Радваном», члени кількох станиць МО (поль. Milicja Obywatelska) та цивільні групи бандитів 1945 р. замінили село В’язівницю Ярославського повіту на свою базу. В цьому селі у березні-квітні стояло кількадесят вояків Війська польського та совєтського НКВС, але вони не стримували хвилі убивств.
Далеко не всі польські господарі з В’язівниці підтримували напади на українців у своєму селі чи в сусідніх Нелипковичах або Манастирі… Легко чи нелегко було перетворити поляків у селі на мовчазних свідків тих подій, коли українські господарі привозять у ґмінний центр дерево на будову моста і вже не повертаються до своїх домівок? Коли з Радави, Мілкова, Молодича в село приганяють стада корів, телят, коней? Цього ніколи не довідаємося, однак терор NOW та МО, насамперед, обернувся проти поляків. Трагічна доля зустріла в’язівничан унаслідок того, що їх село NOW і МО обрали собі як грабіжницьку базу. Починаючи з лютого 1945 р., на опір там не мали шансів як чесні поляки, так українці. Мало хто сьогодні розуміє те, що їх ситуація була тоді ідентична: мовчати і дивитися, як грабіжники з МО і NOW убивають.
Між неозброєними селянами не було національного поділу на українців та поляків, який намагаються нині накинути діячі, історики й публіцисти у В’язівниці чи Ряшеві. Давній терор щодо поляків у В’язівниці має актуальне продовження сьогодні в рамках місцевої політики історичної пам’яті та боротьби за електорат. Депутат польського парламенту, виступаючи 2013 р., від імені тих, хто колись тероризував в’язівничан, нагадав меншинам – як полякам у цьому селі, так українцям поза ним – про виключне право спадкоємців давніх убивць на історичну правду.
Тимчасом, навесні 1945 р. озброєні громадяни-поляки (антикомуністи чи комуністи) не мали права вбивати українських громадян польської держави. Однак вони прийняли за підставу погляд, що оскільки Республіка Польща є національною державою поляків, то вони мають «право» відняти в громадян-українців майно і життя. Сьогодні відгомоном цього погляду є політична історіографія та історична політика не лише на території В’язівниці (я нагадаю скандальне відкриття пропам’ятноєї дошки в цьому селі 2013 р.).
«Радван» – польський державник чи провокатор?
Вбиваючи українців – громадян РП, громадяни-поляки В’язівниці в березні-квітні 1945 р. (ватажок «Радван», коменданти станиці МО та самооборони) не врахували того, що вони можуть спровокувати самооборонну реакцію озброєних українців, у рамках якої втратять життя не лише бандити, але й невинні мешканці села, діти і жінки. Вони вважали себе безкарними. Могли вбивати, а жертва не мала права боронитися. Однак такої ситуації не знає світова історія – можна шанувати все, проте власне життя і життя родини для кожного найдорожче, без огляду на його національність чи організаційну приналежність. І тому неповна історична пам’ять про обставини виступу українців проти бандитів має врахувати момент провокації, здійсненої Б. Ґліняком «Радваном» та іншими провідниками. Їхня стратегія втягнення всіх цивільних поляків у конфлікт і цинічне приречення В’язівниці на знищення дала свої погані результати.
