Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №32, 2016-08-07
Парафії в Коршах – 50 років
– Я мріяв зробити для тих людей, вигнаних з батьківщини, позбавлених всього, їхню маленьку вітчизну – духовну Україну. Тому створив парафію в Сонтопах-Самулеві, пізніше перенесену в до Корш, – згадував свого часу покійний уже нині о. Віталій Чижевський.
Він декілька десятиліть був парохом православної парафії в Кентшині і Венґожеві, а ще раніше – в Орлові, потім – у Ґурові-Ілавецькому і Круклянках. – Я це робив, щоб люди мали де молитися рідною мовою. Мені допомагали, зокрема у Коршах, діячі УСКТ, греко-католики Михайло Семерак, Євген Огородник, Андрій Білий, Яків Данчук, Володимир Підгурський, Микола Гбур та інші.
Православна парафія Святих Апостолів Петра і Павла у Коршах 17 липня відзначала 50-річчя. Її перенесено сюди 1966 р. з недалеких Сонтоп-Самулева, де вона постала 1963 р., з приводу зруйнованого храму, що не надавався вже до ремонту. Вірні в Коршах одержали черговий занедбаний храм, який залишили тут колишні євангелісти, побудований 1905 р., у якому протікав дах, через що руйнувалися стіни. Першому парохові, о. Ярославу Буцьорі, призначеному до Корш 1966 р., а також пастві довелося засукати рукави і ремонтувати свій храм, а потім ще й здобувати ікони, ворота, хоругви…
– Як швидко минуло 50 років від часу, коли ми з отцем Ярославом (Буцьорою – С. М.) освячували цю церкву. За його рішенням вона стала храмом Святих Апостолів Петра і Павла, – нагадав у проповіді під час ювілейної літургії митрат о. Юрій Сенейко з Ґіжицька. – Пам’ятаю, як сьогодні, що це була велика радість, що прибули сотні людей. Тоді ще майже не було церков на Кетшинщині. І тут, у Коршах, це було перше Боже світло. Господь вас не залишив. Господь був завжди з нами. Тоді, коли нас перевезли в рамках Акції «Вісла», Господь дав нам велику віру. І ця віра нас врятувала. Якби не віра ваших батьків і ваших предків, то вас би в церкві не було. Та сильна віра, яка є в нашому народі, нас оберігає до сьогодні.
Як підкреслив о. Ю. Сенейко, 50 років тому ця церква стояла зруйнована, через дах видно було небо, а громада таки сказала, що відбудує цей храм. Здавалося, що це неможливо, та молодий тоді священик о. Я. Буцьора і батьки теперішніх вірних не пожаліли ні сил, ні засобів.
– Люди віддавали церкві своє серце, показували свою велику любов до всього рідного,– говорив у проповіді о. Ю. Сенейко. – Щоб ця любов ніколи не меншала, а навпаки зростала, щоб ви не падали духом, подібно як у ті трудні часи. І щоб ми завжди були сильні, щоб завжди показували добро, а не зло, бо зло нікуди не провадить. Чи то в родині, чи в парафії кожне зло і ненависть сіє диявол… Господь 50 років давав вам радість. І тепер він її дає, тому що ви вірите…
Отець Ю. Сенейко нагадав, що перший транспорт вигнанців Операції «Вісла», який приїхав на Кентшинщину, був із Сяніччини. Потім прибули наступні з усього польсько-українського прикордоння, майже 56 тис. вигнанців. Перші свої кроки після відкриття храму о. Я. Буцьора та о. Ю. Сенейко теж спрямували на Сяніччину, де в місцевому музеї ікон знайшли декілька святих ікон і пару дверей для іконостасу. Частина з них є нині в православній церкві у Коршах.
Славомир Данчук, тоді кентшинянин, від наймолодших років ходив з батьком Яковом до церкви у Коршах. Батько-бо після невдалих спроб відкрити греко-католицьку церкву в Кентшині включився, як і значний гурт активних кентшинян та решелян, також греко-католиків, у відкриття православної парафії, на що влада раніше дозволяла.
– Поки не переїхав до Ольштина, до Корш з покійним нині вже батьком м, я вчащав весь час, тепер відвідую храм з дитинства тільки на Різдво і Великдень, – говорить С. Данчук. – Ми сприймали цей храм як український. Я ще потім довго думав, що він греко-католицький. Не було різниці – це була наша церква, українська, у якій українською мовою відправляли богослужіння українські священики. Певно, тому мій батько, греко-католик, залишився їй, як українській, вірний до кінця своїх днів.
При православному храмі в Коршах після того, як вдалося отримати від влади дозвіл на відкриття греко-католицьких храмів, зокрема в Кентшині, Бартошицях та Решлі, залишилося декілька греко-католицьких родин. Нині в цій церкві – коло 30-ти вірних, як говорить теперішній парох о. Василь Таранта, який уже там 25 років. Отже, у нього два ювілеї, пов’язані з храмом у Коршах. У цей самий час родина Тарантів відзначала ще один ювілей – 40-річчя подружнього життя (Вітаємо!).
Коршинський ювілей був скромним і дуже сімейним. На свято приїхали вірні, що живуть нині далеко поза парафією. Богослужіння відправляв свідок заснування цієї парафії та її співорганізатор о. Юрій Сенейко, спільно з яким брали участь у відправі служби парох о. В. Таранта і священик з Білосточчини о. Адам Остапкович. ■
