(гс) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №38, 2015-09-20
«Pojednanie w Europie środkowo-wschodniej. Nowe wyzwania», Polska Rada Ekumeniczna, Warszawa 2015, 236 str.
Два роки тому у Варшаві відбувалася конференція «Примирення у Європі – завданням Церков в Україні, Білорусі та Німеччині», у центрі якої стояло питання подолання важкого минулого між поляками та українцями. Тепер Польська екуменічна рада видала друком матеріали цих дискусій.
Серед українських авторів публікації «Примирення у Центрально-східній Європі. Нові Виклики» (Pojednanie w Europie środkowo-wschodniej. Nowe Wyzwania) є о. Стефан Батрух, о. Петро Кушка ЧСВВ, о. Ігор Шабан та історики Ігор Ільюшин і Григорій Купріянович. Їх доповіді – це погляд на польсько-українське примирення з української історичної та церковної (греко-католицької і православної) перспективи. Це саме питання з польського боку розглядають, зокрема, єпископ Войцех Поляк та відомий дослідник польсько-українського минулого Ґжеґож Мотика. Контекст роздумів становить польсько-українська декларація про примирення, яку і Римо-католицька, і Греко-католицька церкви в Польщі та в Україні підписали 2013 р., напередодні роковин Волинської трагедії. Варто відзначити, що декларація не є початком, а продовженням діалогу, який започатковано практично зразу після трагічних подій. Про це, зокрема, у своєму тексті говорить о. С. Батрух, згадуючи зустрічі польських та українських ієрархів уже 1945 р. в Римі. Тоді же, як відзначає автор, договір про порозуміння, зупинення аґресії та репресій щодо цивільного населення уклали так само УПА та АК. Заклики до взаємного прощення пролунали й 1988 р. під час відзначень у Римі та на Ясній Горі 1000-ліття Хрещення Київської Русі, а також кілька разів у часи незалежності Польщі та України. Про цей християнський виклик між сусідами постійно нагадував папа Іван-Павло ІІ. У його словах та інших світлих духовних ієрархів ніколи не прозвучало звинувачення лише однієї сторони. Тому, як говорив папа, прощення має бути «надане й отримане». Водночас автор пригадує, що до процесу примирення приєдналася Українська православна церква Київського патріархату, а також інтелектуалісти з обох країн. Декларація Церков з 2013 р., як вважає о. С. Батрух, особливо важлива саме тим, що в документі знайшлося двостороннє визнання провин і прохання про прощення: «У жодному з попередніх документів ієрархи двох Церков так рішуче не засудили крайнього націоналізму та шовінізму, які поряд з атеїстичним і тоталітарним комунізмом та нацизмом спричинили мільйони жертв у ХХ ст.», – пише у своєму матеріалі о. С. Батрух. Він переконує, що для того, щоб декларація не виявилася «паперовим документом», необхідно, щоб її положення стали пріоритетом діяльності підписантів: «(…) примирення – це не чергові навіть найбільш чесні декларації, а довготривалий процес конкретних дій та ініціатив», – завершує свої роздуми о. С. Батрух.
У свою чергу, історик Ґ. Мотика пригадує, що оцінка саме Волинського злочину – це, по суті, єдине, що різко ділить поляків та українців. Визнаючи політичні і релігійні жести з українського боку, а також працю окремих істориків, Ґ. Мотика, однак, схиляється до думки, що з польської сторони у плані примирення та якісних досліджень виконано більше праці. В цьому контексті він згадує, наприклад, засудження вже 1990 р. Сенатом РП депортації українців у рамках Акції «Вісла». Однак варто пам’ятати про те, що був це жест стосовно української нацменшини, скривдженої державою, громадянами якої вони були. У своєму аналізі Ґ. Мотика, здається, не бере до уваги те, що в Україні при владі протягом багатьох років були прихильники радянського погляду на минуле. Вони не були зацікавлені такою державною підтримкою місцевого Інституту національної пам’яті, як це має місце в Польщі. Автор переконаний, що припинення в теперішній час ретельної дебати про минуле означало б, що «не використано потенціалу польсько-української довіри», досягнутого на Майдані. Зрозуміло, що війною не можна всього пояснити, та й не варто, але в Україні сьогодні історичні дебати радше не є першочерговим викликом. Якщо дослідження, як і примирення, це процеси на роки, то, може, варто почекати більшої стабілізації в сусіда. З подібним завданням історичної перспективи з українського боку міряється у виданні історик Ігор Ільюшин. У його переконанні, на конфлікт слід дивитися в ширшому контексті, яким є етнічно польсько-українське протистояння в різних прикордонних реґіонах. Історик перераховує й історичні факти, які передували Волинській трагедії, а саме: спроба польським урядом у екзилі зберегти кордони з-перед війни чи визнання від певного моменту ворога номер один українців – радянської сторони «союзником наших союзників». Зокрема, це в оцінці І. Ільюшина стало причиною виникнення «деполонізаційної» акції. Він не заперечує масовості, системності та спланованості українських злочинів у відношенні до польського населення. Водночас І. Ільюшин, наводячи ряд фактів, намагається доказати, що звинувачення в розпалі конфлікту лише однієї сторони – є далеким від правди.
У видання потрапили й матеріали про те, чи і в якому розмірі польсько-німецьке примирення може бути зразком для аналогічного процесу між поляками та українцями, про добрі практики щодо примирення, а й про те, як у людському вимірі виглядає сучасне польсько-українське сусідство.
