Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №21, 2015-05-23
Несподівану для української суспільності Перемишля таблицю розміром 70 х 100 см біля брами Українського воєнного цвинтаря в Пикуличах виявив у березні 2015 р. Степан Боднар. Раніше, ще 2012 р., Перемиський відділ Об’єднання українців у Польщі, якого Боднар є членом, звертався до Воєвідського комітету охорони пам’яті боротьби і мучеництва (ВКОПБіМ) у Ряшеві з проектом відповідного напису. Комітет його не схвалив. І від кінця березня перемишляни та всі зацікавлені в Україні і в Польщі могли вивчати найновіший офіційний варіант історії, від найвищого, єдиного і спеціалізованого державного органу Республіки Польщі – Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва у Варшаві (РОПБіМ).
За інформаціями в документах, які надала мені перемиська мерія, випливає, що консультації в цій справі здійснювало ряшівське представництво Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва у 2012–2014 рр. Автором пропозиції змісту напису став саме Воєвідський комітет ОПБіМ на чолі з Даріушем Трачем. Його партнером у Перемишлі був заступник мера міста, Войцех Блахович. Однак основним був секретар Ради Анджей Кунерт, який у лютому 2014 р. отримав від Д. Трача проект напису. А. Кунерт цей проект затвердив. У відомих мені документах його підпису нема, проте від його імені в березні заявив про це у своєму листуванні начальник Крайового відділу Ради Адам Сівек.
З відомої документації не знати звідки Д. Трач та А. Сівек черпали своє знання, формуючи свій «інформаційний» напис. У використаних ними історичних довідках ніде нема навіть натяку на те, що повисло на щиті в Пикуличах. Отож, крім дат і фактів, у тексті інформаційного (не меморіального!!!) напису маємо справу з тим, що Рада створила сама. Я хочу звернути увагу та інтерпретувати деякі з найбільш несприйнятливих і некомпетентних моментів у цьому написі, який я можу вже наперед класифікувати просто лише як…провокацію.
«У 20-ті рр. ХХ ст. українська меншина почала праці з упорядкування і будівництва, зорієнтовані на те, щоб надати цьому місцю характер національного цвинтаря», – пишуть, м. ін., Д. Трач та А. Сівек. (Такий напис польською мовою знаходиться на пикулицькій інформаційній дошці – ред.). Видається, що в цьому фраґменті вписана ідея непримиренності з тим, що на території польської держави може існувати український некрополь національного значення. Підставою цієї непримиримості може бути тісний зв’язок, що існує між поняттями нації та державності. Таким чином Рада заперечує створену собою загрозу використання Пикулицького цвинтаря як підстави для імовірного охоплення Перемишля українською державною адміністрацією. Недарма українці представлені на таблиці лише як національна меншість, хоч вони могли б бути просто українцями як частиною української нації. Було б добре, якби автори напису назвали їх «українськими громадянами», проте таку леґалізацію для місця і дій, які кожному читачеві мають видаватися антипольськими, вони вважали непотрібною.
За такою логікою розуміння історії розгортаються і наступні рядки гореінформації. Отож: «У період ІІ Польської Республіки українська меншина організовувала тут релігійні торжества та маніфестації націоналістичного й антипольського характеру». Автор напису не здогадався, що він не написав тут компліменту для національної політики польської держави міжвоєнного періоду. Адже як тоді, так сьогодні, то польська держава мала і має монополію на історичну правду не лише про себе, але й про своїх/не своїх Інших (читай: небажаних). Того моменту громадянської істини, що джерелом такої монополії може бути лише насильство, а не діалог, у написі не виявити.
Ідеться про виявлення іншого: однобічної відповідальності української меншини також за події під час війни. Читаємо: у період «ІІ Світової війни за згодою німецької влади цю традицію продовжували». Отож суттю міжвоєнної співпраці з власним націоналізмом і Греко-католицькою церквою тепер виявилася антипольська та антидержавна практика, зорієнтована на Німеччину. Автор напису здогадався також запропонувати власну формулу того, ким у період окупації були ті, хто далі влаштовував антипольські акти: уже не меншиною, і не нацією, а співпрацівниками окупанта.
Слід вказати, що під час окупації польська держава існувала на папері. Була суб’єктом міжнародних правовідносин Альянтів. Українцям співпрацювати з ІІІ Рейхом проти переможених Польської Республіки не було потреби. У ході праці над виданням збірника історичних матеріалів «Походи на Могили Воїнів Українських Армій ХХ ст. в Пикуличах» (Перемишль, 2006, 142 стор.) я переконався, що під час окупації німецька адміністрація заборонила такого типу національні маніфестації.
Однак Рада констатувала факт співпраці. Тимчасом відома мені документація щодо основ змісту напису показує, що Рада не мала в розпорядженні ні одного документа, де була б інформація про згоду німецької влади на хоча б один Пикулицький похід! Творцями українських походів окупаційного періоду є… Трач і Сівек.
До речі, Рада непрямо вказує також нацистських співпрацівників. Організатором Пикулицьких походів у міжвоєнний період була Греко-католицька церква. Отож нині поза прямим змістом напису читається і такий його контекст: як у міжвоєнний час, так і під час окупації Церква співпрацювала з ким лиш могла, замість піти на єдину леґальну співпрацю з Польською Республікою, існувала вона чи не існувала. І так легко можна було б докотитися до абсурду, якби не те, що до історії додається сьогодення.
Інформаційна дошка в Пикуличах не є актом минулого. Це болючий недружній акт теперішності, проти українців свідомо спрямований Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва. Вона й гадки не мала звернутися за консультаціями до ОУП. Таким чином консультації будуть відбуватися в іншому режимі – у режимі читання напису під час цьогорічного Пикулицького походу.
У чому зможуть переконатися його учасники, які цим походом заявляють не що інше, як спадкоємність традиції? Що вони нелояльні й небажані громадяни Республіки Польщі. Українці з Перемишля чи Львова довідаються, що вони є прихильниками українського націоналізму, спрямованого проти Польщі. Що вони продовжують антипольську діяльність. І, як я розумію, з кимось там співпрацюють… Змову проти польської держави візьметься вивчати польська контррозвідка (кілька місяців тому при нагоді скандалу, створеного соцмережами з приводу фотографії студентів у Перемишлі з червоно-чорним прапором, преса повідомляла, що служби вивчають зростання активності українських націоналістів поблизу польського кордону…).
Проте цю ж «змову» будуть виявляти в поході також польські читачі таблиці, мешканці Перемишля й туристи. І вони будуть вірити авторитетній думці органу власної держави. І відповідним поглядом дивитимуться на українську спадщину й живу присутність у місті.
Рада не є миротворцем – вона конфліктує. Таким способом діяльності не охороняє ніякої історичної пам’яті, а створює власний варіант історії та насильно пропонує його не лише громадянам Республіки Польщі. Правда, вона некомпетентна у сфері самої історіографії, проте дуже компетентна в розгортанні конфлікту між українцями та поляками щодо історії. За те, що цей конфлікт є актуальним, вона не хоче брати відповідальності. Отож ясно, що своє слово будуть у ньому брати інші органи і люди. Значення Ради напевно зростатиме, а її секретар Анджей Кунерт уже став не менш неґативним польським державним чиновником, як Анджей Пшевозник. Кунертова Рада й далі хоче нашими руками писати власну історію польсько-українських відносин, але не треба їй на це дозволити. ■
