Григорій Сподарик ■ ОГЛЯДИ ■ №32, 2016-08-07
Нещодавно перестала існувати Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва (РОПБіМ). Останній виступ її секретаря Анджея Кунерта щодо українських увічнень вказує на ряд невирішених, занедбаних або злегковажених питань.
Критичну оцінку на червневому засіданні Сеймової комісії нацменшин, присвяченому місцям пам’яті нацменшин, представив голова Об’єднання українців у Польщі (ОУП) Петро Тима. Він відзначав, що в демократичній Польщі РОПБіМ на державні кошти удалося виконати всього три увічнення, які в українському контексті мають відношення до періоду ІІ Світової війни. Це монументи, присвячені жертвам концтабору в Явожні і загиблим у Монастирі, а також цвинтар у Пикуличах. Зв’язані з останнім місцем події найкраще демонструють суперечливість заходів державної сторони. З ініціативи тодішнього шефа Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва, покійного Анджея Пшевозника, тут похоронили українських солдатів з періоду 1918–1921 рр., а також, при спротиві ОУП, вояків УПА. Абсурдом є те, що в офіційній нотатці, представленій на засіданні, саме останні поховання РОПБіМ подає як підставу відсутності її представників на торішніх масштабних відзначеннях у Пикуличах. Крім того, в інформації говориться про те, що українська державна сторона не реаґує на «численні останнім часом випадки» нищення увічнень поляків, убитих у 1940-ві рр. українським підпіллям. П. Тима просив у цьому контексті повідомити про подробиці, зокрема щодо кількості таких знищень: «Скільки пам’ятників і цвинтарів вояків Армії крайової існує в Україні та скільки з них було знищених?» Від секретаря А. Кунерта він також намагався дізнатись, яким чином український пам’ятник у Грушовичах «погрожує територіальній цілісності польської держави». Саме такий запис є в інформації РОБПіМ. П. Тима вкотре наголосив на проблемі пасивної постави державних органів щодо нищення українських місць пам’яті в Польщі. Брак правових заходів робить злочинців настільки впевненими, що, здійснюючи останні знищення у травні і знімаючи це на відео, вони навіть не закривали своїх облич. «Те, що третя сторона чи ворожі Польщі сили намагаються використати питання пам’ятників також до дискредитації Польщі, якось проходить повз увагу осіб, відповідальних за справи увічнень», – говорив П. Тима. – Для державних структур більш важливим питанням є українські нелеґальні увічнення та «возвеличення УПА».
У свою чергу, секретар А. Кунерт згадав про «кілька інцидентів», маючи на увазі українські увічнення, і засудив їх, як і будь-які інші цього роду ситуації. Він повторив і віддавна обстоювану позицію, мовляв, проблемою є те, що це символічні увічнення, «у більшості не пов’язані з реальними місцями поховання». Секретар РОПБіМ відзначив, що польська сторона має свідомість існування по двох боках польсько-українського кордону проблеми нелеґальних увічнень. Тому, як запевнював, партнерам над Дніпром кілька разів пропонували спільно з’ясувати ці питання. «До сьогодні якось, на жаль, не вдалося разом сісти за стіл переговорів», – говорив А. Кунерт. І додав, що українській стороні передано чітку документацію 100 нелеґальних увічнень: «Кілька років чекаємо на представлення нам подібного списку наших увічнень по українському боці, але й досі не дочекалися». А. Кунерт жалів так само, що досі не вдалося завершити ідеї спільного польсько-українського цвинтаря в Ланцуті. Він двічі підкреслив, що всі формальності й дозволи з польського боку були полагоджені вже чотири роки тому.
Як видно, голові ОУП не довелося почути відповіді на конкретно поставлені запитання. Що важливо, П. Тима виступав як представник нацменшини, але чомусь його польська державна сторона зробила адресатом своїх зауважень щодо партнерів в Україні. «Розумію, що можна вказувати на промахи української державної сторони, але її представника в цьому залі нема. Я відповідаю за організацію польських громадян української національності», – говорив П. Тима про суть проблеми, яку послідовно обходять державні чинники в Польщі. Саме те, що вони не бачать українських жертв, обґрунтовує твердження про регрес. А пасивність у таких питаннях знову-таки доводить до випадків, які нещодавно мали місце в Перемишлі, та й загалом до загострення польсько-українських відносин. Щоб відбувався нормальний діалог, відповідні установи у державі не повинні спускати завіси мовчання над 12 тис. українських жертв 1939–1947 рр. на території сучасної Польщі. Це останні результати документаційних праць професійних істориків. Голова ОУП у Сеймі Польщі відзначав, що РОПБіМ майже ніколи з власної ініціативи не вшановувала пам’яті цих жертв. Робили це близькі жертв або мешканці конкретних місцевостей, часом – місцева влада.
Як далі розвиватимуться події щодо увічнень? Багатолітній огляд цього процесу й актуальні події радше не надихають оптимізмом. У новому правовому порядку повноваження РОПБіМ передані Інституту національної пам’яті та Міністерству культури і національної спадщини. Його представник Маґдалена Ґавін говорила у Сеймі РП, що «з прикрістю слухала виступ голови ОУП Петра Тими». За її словами, вже обговорюваний на комісії звіт показує, що найбільше виконано і передано коштів саме на українські увічнення. Вона заохочувала пам’ятати й про те, що Польща, мабуть, найкраще у Європі дбає про різні форми увічнень. Водночас щиро зізналася, що відомство не володіє статистикою для підтвердження даної інформації. Це доволі виразний сиґнал про те, що позиція держави радше не зміниться. Тому слід вважати, що в майбутньому предметна критика не знаходитиме предметної відповіді. Знову конкретні зауваження прикриватимуться не завжди можливим для підтвердження почуттям «добре виконаної роботи». Легко передбачити, що українські лідери в Польщі не відмовляться від права до власного погляду на минуле. Відкритим питанням залишається позиція України. Адже в її сторону під час останнього сеймового звіту А. Кунерта кинуто чимало «камінчиків»… ■
