Юрій Гаврилюк ■ ГРОМАДА ■ №41, 2016-10-09
Другого дня ювілейних урочистостей у Холмі, присвячених Михайлові Грушевському (див. «НС» № 41), прийшов час на інтелектуальну працю. 22–23 вересня відбулася Міжнародна наукова конференція «Михайло Грушевський та його мала батьківщина Холмщина у ХІХ–ХХ століттях».
Ініціатором було Українське товариство, а місцем події – Холмська публічна бібліотека, що без проблем помістила стенди трьох виставок, присвячених біографії та публікаціям ювіляра.
Перед конференцією відбувся вернісаж присвяченої М. Грушевському виставки під дуже поетичною назвою «Де сонце вперше повило своїм промінням», узятим зі спогадів одного з уродженців Холмщини. Фундатором цієї виставки було Посольство України в Польщі. Такого ж характеру була також виставка «Михайло Грушевський (1866–1934). Життя і творчість». Доповненням для них стала виставка «Михайло Грушевський у його творах». Для холмщан, думаю, особливо цікавими будуть перші томи «Зібраних творів», де надруковані публіцистичні статті, присвячені Холмщині того часу, коли тривали дискусії про утворення Холмської губернії та відносно її приналежності до Української Народної Республіки. Першим «пострілом» ученого холмського симпозіуму була інавґураційна лекція «Грушевський як велетень історичної науки», яку прочитав історик з Канади Франк Сисин. Два суто конференційні дні мали характер справжнього марафону, адже виступило на них більше як тридцять доповідачів. Першу доповідь про історичні й політичні обставини та дії окремих осіб, які привели до того, що восени 1865 р. батьки М. Грушевського прибули саме до Холма, зачитав автор цієї статті.
Далі, можна сказати, були теми, пов’язані безпосередньо з особою ювіляра, у рамках сесій «Життєві шляхи Михайла Грушевського», «Спадщина Михайла Грушевського» і «Рецепція Михайла Грушевського». Наступними були сесії: «Холмщина в добу Михайла Грушевського» та «Культурна спадщина Холмщини». Тут, звісно, немає місця, щоб рецензувати виступи дослідників і популяризаторів знань про М. Грушевського, тим більше, що «гостросюжетних» доповідей практично не було. Тому, хоч доповідачами великою мірою були вчені зі стажем, які працюють з першоджерелами, виступи мали не дискусійний, а більш презентаційний характер.
Торкалися вони, перш за все, окремих питань біографії М. Грушевського – професійної кар’єри у Львівському університеті, кулуарів творчої майстерні під час праці над «Історією України-Руси», його діяльності на полі археографії, цензурних перипетій, зв’язаних з виданням у Росії «Нарису історії українського народу». Про соціальні мотиви у загалом мало відомій літературній творчості Грушевського говорила Галина Бурлака, а Богдан Цимбал представив свого роду детектив, базований на його листуванні. Було й представлення постаті ювіляра в руслі націєтворчого процесу, як лідера українського національного руху, та спроба відповіді на запитання: «Чим (чи чому) сьогодні для нас актуальний Михайло Грушевський?». Тут уже промовці торкнулися й гострих питань, зокрема його ставлення до більшовицької влади та повернення в підпорядковану їм Україну.
Як би не дивитися – базове середовище, у якому виростає та діє навіть найбільш публічна людина, це її сім’я, про що на конференції також сказано чимало. Микола Кучеренко розповів про вчительську працю в Холмі батька вченого. Еміґраційному періодові життя молодої доньки Катерини Грушевської приглянулася Ірина Матяш, а Ганна Кондаурова показала фотографії і портрети трьох поколінь Грушевських. Чергове коло питань – це рецензія праць М. Грушевського у європейській науці, про що говорили Леонід Зашкільняк та Микола Зимомря. Практично єдиною доповіддю на двох холмських сесіях, у яких хоч трохи була присутня постать ювіляра, був виступ Оксани Ременяки «Наукове оточення Михайла Грушевського: Холмщина у дослідженнях Михайла Корниловича». Загалом у доповідях, присвячених Холмщині, переважали теми, зв’язані із сакральною сферою. Маріанна Яра зробила порівняльний аналіз церковних пісень Холмщини і Галичини, а в православний період історії Холма перенесли слухачів холмський ієрей о. Іван Лукашук і Степан Дмитрук. Натомість Маріуш Сава схарактеризував сучасний стан православних кладовищ Холмщини, які після 1940-х рр. були руйновані, на думку дослідника, навмисно, але тепер поетапно їх відновлюють. З етнополітичного боку на історію і сучасність глянув Микола Рощенко, який нагадав про існування у 1860-ті рр. невеликого кола патріотично налаштованих холмських русинів, звісно, духовного сану. Марцин Суперчинський говорив про теренові дослідження сучасного стану ідентичності православного населення холмсько-підляського Надбужжя. Прем’єра фільму була також одним із супровідних заходів конференції, тут київська Студія ВІАТЕЛ показала стрічку «Михайло Грушевський». Іншим «візуальним доповненням» цього симпозіуму було відкриття ще однієї виставки, цим разом – у Музеї Холмської землі, де показано «Холм у другій половині ХІХ ст. у світлинах і документах». На жаль, місто на фотографіях уже не зовсім таке, яким воно було в середині 1860-х рр., перед численними перебудовами, зокрема, сакральних споруд, які провела тут російська адміністрація.
Отже, українці як могли, так пам’ять М. Грушевського у Холмі вшанували. На жаль, поряд з цими, що позитивно ставляться до цієї справи, у Холмі є й «рішуче небажаючі», про що говорив у своїй доповіді «Між пам’яттю і витісненням: Михайло Грушевський в історичній пам’яті у сучасній Холмщині» Григорій Купріянович.
Читаючи коментарі на сторінках холмської преси та заяви деяких членів Міської ради Холма, бачимо тут нині формування чогось на зразок фронту оборони як від Грушевського, так і взагалі від українців на Холмщині. Без такого акценту не обійшлося й на конференції, адже слово у дискусії взяв місцевий польський поет, який переконував зібраних, що населення Холмщини мало небагато спільного з українцями, адже воно навіть українською мовою не говорило, а якоюсь сумішшю. Далі йшов «джентльменський набір» фраз про польсько-українські відносини періоду ІІ Світової війни, м’яко кажучи, типовий для людей, що не можуть нічого розумного сказати, але хочуть, щоб їх слухали.
Звісно, констатація цього факту не є приводом, щоб опускати руки, зокрема у справі вшанування українцями пам’яті М. Грушевського у його рідному місті. Ювілейні заходи все ж таки відбулися, – хоч і без вулиці його імені та пам’ятника, який поки що замінено хрестом на прицерковній площі.
Мені здається, що справа пам’ятника чи в більш мінімальній версії – вулиці Грушевського, це не питання визнання його заслуг або провин у контексті колишніх польсько-українських відносин, але символічний жест доброї волі з думкою про ці ж відносини в майбутньому. Саме екстремістське «завойовування минулого», яке останнім часом стало особливо інтенсивним, повинно спонукати людей, для яких патріотизм – це не ексгумація давнини, але перш за все думання про минуле, щоб вони сіли й поміркували над тим, що реально маємо та як вийти з цього тупика.
У цьому контексті цікавою є думка директора київського музею Світлани Панькової, яка у завершальній дискусії сказала, що треба створити Грушевському хоч би музей віртуальний. Поки що зародком такого музею, принаймні для осіб, які читають українською мовою, можна вважати сайт «е-Архів Михайла Грушевського». Він щойно почав наповнюватись, але вже діє, хоч вимагає ще «розкрутки». Такої ж «розкрутки» потребує і питання «Грушевський та Холмщина», щоб найвидатніший український уродженець цієї землі не був тут чужим. ■
