Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №44, 2013-11-03
Загострювання польсько-українських відносин – це закид війта ґміни В’язівниця, що в Підкарпатському воєвідстві, Мар’яна Ризнара на адресу депутата від «Солідарної Польщі» (СП) Мечислава Ґольби. Останній був одним з ініціаторів встановлення в місцевості пропам’ятної дошки на честь поляків, які 1945 р. загинули від рук українських партизанів. Урочистість відбулася 6 жовтня. Війт переконаний, що М. Ґольба, керуючись політичними цілями, знехтував місцевою громадською думкою та пам’яттю про жертви не лише польської національності.
Політичний заколот
На прес-конференції за два дні після встановлення у В’язівниці пропам’ятної дошки війт критикував не потребу вшанування пам’яті про жертви, а форму, якої набули ці заходи. «Тут мала місце непотрібна політизація і зловмисне використання цього факту з історії нашої місцевості», – говорив війт, який переконаний в тому, що депутат Ґольба й організаційний комітет діяли з метою підвищення своїх політичних рейтинґів, а не задля справжнього примирення та вшанування пам’яті загиблих. На це, за оцінкою самоурядовця, вказує хоча б той факт, що більшість ініціаторів встановлення дошки та учасників цієї події пов’язані з партією СП. Крім цього війт зауважив, що М. Ґольба, використовуючи події з минулого В’язівниці, робив примітивні закиди в бік голови сеймової комісії нацменшин Мирона Сича. Нагадаймо, що Ґольба під час гарячих дискусій щодо роковин Волинської трагедії на засіданні Сейму спробував дискредитувати Сича, висуваючи звинувачення його батькові, що він, служачи в рядах УПА, нібито вбивав поляків у В’язівниці. За оцінкою Ґольби, це повинно стати приводом до усунення Сича з поста голови комісії нацменшин. За нормальних умов підставою для такого кроку повинна бути предметна оцінка праці, а не чиєсь походження чи відповідальність за дії батьків. Про компетенцію СП в цьому плані, мабуть, найкраще засвідчує факт, що жоден її депутат не працює в комісії нацменшин.
Не зуміли зацікавити
На конференції війт В’язівниці назвав встановлення в місцевості пропам’ятної дошки маловідповідальною ініціативою, яка «розгрібає дуже складну й неоднозначну історію». На його думку, ініціатива в такому вигляді не була потрібною. Про це свідчить і невелика участь мешканців місцевості серед учасників урочистості. «Звичайне недільне богослужіння в місцевому костелі збирає більшу кількість мешканців», – говорив війт, наголошуючи на неординарності події освячення дошки, широкій рекламі цієї події тощо.
За оцінкою самоурядовця, невелика кількість молоді на цій урочистості є доказом того, що організатори не зуміли зацікавити тих, від кого залежатимуть майбутні відносини між двома народами. Водночас війт публічно запитував, де були організатори урочистостей впродовж багатьох років і чому саме зараз зацікавились цією історією? В цьому контексті він згадав і про поведінку духівництва. М. Ризнар говорив, що ніколи з уст місцевого пароха, який брав участь у врочистостях щодо встановлення дошки, не чув заклику до молитви за загиблих у день їхньої смерті, 14 квітня, або 1 листопада.
Ніхто не є кришталево чистим
Представляючи свій погляд на вирішення питання увічнення трагічного минулого, війт Ризнар повідомив, що він звернувся з пропозицією до директорів шкіл та вчителів історії щодо розробки освітньої програми, яка поглибить знання учнів про історію ґміни у ХІХ–ХХ ст. При чому минуле має висвітлюватися значно ширше, ніж зробили це ініціатори встановлення пропам’ятної дошки. Війт зацікавлений в тому, щоб молодь, а також дорослі мешканці, наприклад, під час відкритих доповідей, почули про вбивства як місцевих поляків, так і євреїв, українців, чи про депортації останніх у рамках акції «Вісла». «Йдеться про те, щоб спробувати пояснити, що обидві сторони цього конфлікту не були кришталево чистими», – говорив війт В’язівниці. Він також нагадав, що в 2010 р. вже пропонував встановити меморіальний знак, який вшановуватиме пам’ять про місцеві жертви, незважаючи на їх національність. Зрештою, як показало проведене тоді опитування, цього ж самого очікують і мешканці В’язівниці. Анкетування було проведено серед батьків учнів місцевої школи. Вже тоді на 240 опитаних лише 21 особа висловилася за необхідність проведення масштабних урочистостей з участю представників різних щаблів влади, складовою яких стали б спорудження пам’ятника польським жертвам та розголос у мас-медіа. Значна більшість (аж 140 респондентів) хотіли суто локальних урочистостей з освітніми елементами, богослужінням та встановленням пам’ятника, присвяченого всім жертвам цього періоду.
Не робити нічого з огляду на те, що це зайве роз’ятрювання свіжих ран, – це думка, яку три роки тому підтримав 71 мешканець В’язівниці. На думку війта, таке переконання існує й досі серед місцевого населення. «Ми приречені жити поряд з українським народом, бо це наші безпосередні сусіди. Між нами є кордон Європейського Союзу, проте можливо й українці приєднаються до цього співтовариства. Ми з ними можемо налагодити хороші стосунки. Тому ми повинні бути дуже делікатними, і в цьому випадку (встановлення дошки – ред.) цієї делікатності нам дещо забракло», – говорив війт М. Ризнар. Посилаючись на зближення між народами й історичну ініціативу польських та німецьких єпископів, самоврядовець відзначав, що краще було б, якби з В’язівниці, де загинуло стільки людей, вийшла пропозиція на кшталт «пам’ятаємо, прощаємо і просимо про прощення». «Я б не хотів, щоб В’язівниця, якою мені довелось управляти, була одним із запальних пунктів у погіршенні польсько-українських відносин. Завжди на наших конфліктах наживався хтось третій», – відзначив війт. На завершення конференції він ствердив, що надалі ініціюватиме кроки щодо поширення об’єктивної історичної правди про минуле реґіону і сприятиме тому, щоб у місцевості був споруджений пам’ятник для всіх жертв, не дивлячись на національність. На його відкритті війт дуже хотів би побачити українців як із закордону, так і з Польщі: «Ми не хочемо виховувати дітей в дусі ненависті, щоб вони плювали сьогодні на українців, які проїжджають через наше село. Не довести до цього – це наш обов’язок як місцевої інтеліґенції», – доволі промовисто заявив М. Ризнар про виклики і небезпеку, які випливають із маніпулювання історією.
Примітивний шантаж
Як можна було передбачити, слова війта В’язівниці відразу викликали протести з боку ініціаторів встановлення пропам’ятної дошки. Голова «Самоврядної спільноти долини Сяну» Малґожата Дахнович, яка вважає, що вся відповідальність лягає на плечі українців, закидає війтові у відкритому листі політичну наївність і нехтування пам’яттю про польські жертви. Те, якими стежками ходять думки опонентів війта, найкраще ілюструють електронні листи, які М. Ризнар отримав від Мечислава Самборського. Саме він ще до урочистостей у разі, якщо війт не погодиться профінансувати встановлення пропам’ятної дошки, погрожував публічно підняти питання щодо того, що позиція війта «вказує на те, що він можете бути русинсько-української національності». Також на конференції війт зауважив, що Самборський писав, що таку інформацію він поширить у Інтернеті, і навіть готовий взяти на себе витрати, пов’язані з імовірним судовим процесом. «Отож я став українцем. Але якби я ним насправді був, то невже я б став якимось недолюдом?», – прокоментував війт листи від свого опонента. М. Ризнар, звичайно, не помиляється, а згадуваний шантажист має, мабуть, зовсім інший погляд на українців, оскільки звинувачення саме в бік цієї національності він використовує як засіб, яким найболісніше можна вдарити людину… ■
