Бесідував Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №10, 2015-03-08
Бесіда з Миколайом Ґаблом, культурним діячом з Вільхівця коло Дуклі
Недавно бив єм на Службі Божій в вільхівецкій церкви. Мало людий, довге житя греко-католицкій парафії ту не сьвітит…
Так, тото сут так страшни річи, што я іх не годен зрозуміти. Аж гнеска, як нарешті пришли ліпши часи, виджу: Вільхівец пропав. Товди, коли нас сильно пересьлідували, тероризували, ми оборонили і себе, і церкву. А от гнеска, коли церкви чи кермеш могли бити нашом гордістю, церква стає ся kościołem, а кермеш – kiermaszem…
Мало яке наше село на Лемківщині має таку увагу людий пера, любителів лемківской культури.
Моє село їщи ся товче в рускости, їщи ся гребе, але тото шитко є барз слабе. Люде в селі ся тим не переймуют, жиют, як ім кажут. Я тото оповім на прикладі нашого дітячого колективу. Хтів єм, жеби Вільхівец штоси од себе дав для наших кермешів. Старши жінки не хтіли сьпівати, згодили ся діти. Зробили сме стоваришіня, повстав колектив. І тота наша «Терка» ся влекла зо шіст років. Покля діти били менши, било добрі. До часу, як пішли до гимназії. Єдного разу мали ми запрошіня до Коросна. Подзвонив я до двох-трьох вітців. Гварят: добрі, най ідут. А наступний отец повідат: «До Коросна? Мої дівки будут там ходити до ліцею. Я не хочу, жеби іх там в школі українцювали». На десят осіб я назберав… три. «Терка» ся розпала, бо діти мали вийти на сьвіт, а вийти на сьвіт з чимси українским, то такий страх, як для жида хрест. Коли би їщи мали повісти «лемко», мож би било витримати, але люде ся сподівают, же можут повісти найгірше – «українец».
«Українец», «Україна», правдива чи криво пришита, то частина вільхівецкой історії. По виганячці 1945 року «до Росії» і по Акції «Висла» 1947 року лишило ся троха родин у селі. Што ви ту пережили?
Мій тато не хтів піти «до нашой Росії», як повідав сусід о Україні – «нашой Росії коханой». За царя в Росії било сім родин, дост ім там добрі било. Хтовди ся вернули і оповідали. То в 1945 році вільхівчанів до фраса там пішло в дябли. Тато ся лишив, більшіст ся лишила. Пару осіб ся вернуло з Німечини.
«Комбінували», аби ся втримати і витримати?
Шовтис Буряк, Іван Романчак, Іван Худик і Іван Микулик поїхали до Змигорода до польского єґомосьтя Фіндиша, жеби ім дав метрики, же они поляки і так далі. Тим штирьом отец Фіндиш дав метрики. Решту вільхівчанів Буряк дав му списаних на картці. Ім метрики єґомосьть не видав, але деси іх вписав, же они з походжіня поляки. Як одходили, то ім так гварив: чуйте ся такими людьми, як ви є. Поїхали домів задоволени, не знали, што перед ними ся шикує…
Зараз по війні в школі сідила міліція. Тото не била міліція з наших людий, а з поляків од Дуклі чи Надолянів. Ходили по хижах і видерали жертя, платили або не платили. В Вільхівци стояло хтовди дванадцет хиж і на кожду припадав єден міліціянт. Кождий ден котрисий приходив до хижи: «Co słychać? A nie było banderowców?». Так тоти шпигачи нюхали по людях. І винюхали. Єдного разу дванадцетьох міліціянтів оддало до Явожна дванадцетьох хлопів з Вільхівця. Медже нима бив мій няньо, зробили го «бандеровцьом».
І што?
Прокуратор з ІПН пару літ тому сам зачав справу проти П’єтшака, колиси коменданта міліції в Вільхівци. В Моряка в 1947 році молотили. Помагала молотити Єва Скородинска, якій юж вдало ся вернути з «нашой коханой» Росії, утечи. Під вечір міліціянти єй забрали. Цілу ніч обивали на постерунку: «Powiedz, gdzie są banderowcy! Ty ich trzymasz!».
Тепер она з п’ять разів била на переслуханю, а П’єтшак ани раз. Ми шитки зізнали, же він чоколядами єй не гостив. Точит ся тото п’ять років і далі не знати: винен чи невинен? Якби я дашто зробив, то на м’я право нашло би ся одраз, бо я для них – українец. І Євина дочка Настазія – українка.
Федір Ґоч мі повідав, же барз планну роботу зробив вільхівчанам ВОП з Барвінка.
ВОП контролював і фурт нам докучав! Ходили по хижах, як пси! Такий Банась кликав людий за стодоли і ся визьвідував, і грозив, і тероризував. Пам’ятам Сьватий вечір в 1948 році, няньо юж ся з Явожна вернули. Шитко традицийні на столі і коло стола. Сідиме при лямпі. Хтоси дуркат до дверий. Входят два жовніри. «Dobry wieczór!». Ми одповіли. Они далі: «Co wy tu robicie!?». «Nic, panie plutonowy, Wigilia». «Jak to Wigilia?! Dwa tygodnie temu była wigilia! Proszę posprzątać ze stołu!». Ординарни, хамски слова. «Posprzątać, bo jak nie, to się znajdziecie tam, gdzie wasi sąsiedzi!». А тато ся так бояв вигнаня. І по тих пересьлідуванях жалував, же не пішов. Мама тіж повідали, же били би ми медже своїма.
В 50-х роках бив я з мамом в Дукли. Мама ішли в хустці. «O, Ukrainka idzie!» – кричит продавчиня на цілий писк. Хлопи свистали, підходили ся призріти, хто то є. Так било рік за роком. Яка перунска ворожіст до лемків-українців! Я тото пережив і пам’ятам, лем же я ся не дав збаламутити, як інши наши. Нихто не брав «Нашого слова», а я фурт брав – то мі повідали, же «творю Україну».
Колиси в’юз я отця Височанского з Крампни. Стоїт ВОП на дорозі і ся зьвідуют: «Kogo pan wiezie?». «Księdza na mszę». Справдили документи, єґомость не мали перепустки, а ту пригранична стрефа. Пустили, але повіли, же більше без перепустки «nie wolno».
Як в Вільхівци ся творило римо-католицтво і польскіст за ним?
Ту били різни способи. Бив ксьондз Панчишин. В 60-х роках приходив і повідав: «Śpiewajcie też po swojemu». Часом баби сьпівали, але тото нич не давало. А потім ксьондз Мориль, як я ходив коло ремонту даху, повідав: «Panie Gabło, niech pan da spokój, jak cerkiew upadnie, postawimy nową». Я собі думав: так, поставите таку нову «церкву», што ся буде називати «костев». Ми довго ся втримали, але тепер, хоц так довго церква била церквом, церква ся робит костелом. Лем я не знам, пошто римо-католики ходят на вільхівецкий цминтір. Там лежат іх предки, што не знали польского язика і латинской молитви. А они приходят до них на цминтір, якби не виділи, же люде в земли не зрозуміли би тотих людей, што они є ними тепер.
Вернули ся даки вільхівчани зо Заходу?
Вернули ся три родини. Дві з них потім зас били розділени, бо, може, било нас за дуже, як на польску мірку і в 1948 році била «поправка» виселіня. Пришло війско з Гути Полянской і повіло, же на другий ден будут їх вивозити. Миколай Микулик з 19-річним сином Іваном спакували їдло в мішки. Іван Романчак лишив жену в тяжи і шитки три пішли до Коросна на потяг. Нашли ся в Сласіні коло Новоґарду в Щецинскім воєвідстві. Іван Микулик одслужив війско і ся вернув до Вільхівця, але вітцю воєвода не давав зізволіня. Аж мій отец підписав ся за Микулика і він ся вернув 1955 року. Романчак ся вернув восени 1956 року. Михав Буряк з зятьом Васильом Федаком вернули ся в 1964 році. А як ся хотів вернути Штефан Буряк! Приїжджав з 4 рази, але його хижу зайняв поляк і му ся не вступив.
По Акції «Висла» хижи по наших людях засіли поляки?
Гев пришов єден поляк. Оженив ся іщі в Німечині з жінком з Тихані і заняв хижу старого шовтиса Штефана Буряка.
То з чого за пару років Вільхівец мав би бити польским селом?
Зачало ся в 70-х роках, бо хтовди ся зачали мішани подружа. Хлопи з Вільхівця брали польок і припроваджали гев. Шлюби били римо-католицки. Хлопи ся польщили. По роках вишло: як треба дати дитину до колективу «Терка», то де мати полька, а вітец руснак, там діти не знают по руски бесідувати. Тепер в жодній хижи діти не знают по нашому бесідувати. Мої їщи знают, в старого Торопила кус знали… При кермешах не маме наших молодих до конферансієрки – привозят нам з Горлиць.
Чом молоди вільхівчани в 70-х роках так ся шмарили на польок?
Проста справа: не било в селі наших дівчат. Били в Полянах чи в інших селах, лем же наши дівчата барже ся горнули іти в сьвіт, бо там легше житя, як на ґаздівці. І я міг брати польку, але єм думав, же тяжко буде подвійні жити.
Прихід молодой польки до села – то не мусит бити трагедія. Наша руснацка культура, бесіда і церква і для них відкрита, і для їх дітей. Як польки взяли верх над руснаками?
Як єдна дівка з Зиндранови хтіла вийти за нашого, повідала, же знає наш язик і вміє сьпівати. Я для єй хлопця бив уйко і єм повів: «Та барз добрі, таких людий нам треба, будеме задоволени». По шлюбі она пару раз в церкви била, але потім так го переіначила, же на кермеши били лем пару раз. Забила бесідувати, забила сьпівати, а може нигда не знала… Хоц ні, бо єй сестра добрі бесідує по-нашому.
З оповідань знам, же перед війном руснаки не хтіли брати польок за жени, бо поляки не мали в наших людий пошани. Де ся поділо тото руснацке чутя вишшости над поляком, чутя стиду перед няньом і дідом?
Тоти хлопи не мали стиду. А як повідати о вишшости, кєд над тобом засів вопіста і міліціянт? Хтовди шитко українске, і лемко, било медже поляками «заражене», «парх». На тото неє слів! Шитко українске било і є для них найгірше!
В Крампні мешкав єґомосьть Іван Височанский. Правив по нашому в вільхівецкій церкви. Чи тото даяк стримувало людий од зошмаріня свого обряду, чи ні?
По вигнанях ми ходили на польску Службу Божу до Крампни, бо ми били задоволени, же то наш еґомосьть одправлят. По 1956 році у Вільхівци міг юж правити по нашому старісій отец Височанский. Він ся казав тримати свого, шитко робив як треба, але тота свобода для нашой парафії, што направду нияком свободом не била, пришла запізно.
І так ми його довожали, але як пришла зима, не било моста на Остришнім, тяжко било го привезти кожду неділю. Якоси до 70-х років тото шитко наше ся влекло… По Височанскім настав отец Станислав Муха з Команчи. Привозив пачки, давав шитким, чи ходили на польску службу, чи на нашу. І брали шитки, бо шмата од нашого єґомосьтя била добра, але наша культура – ні.
Може треба било перейти на православ’я?
Ой, тото довга історія… Перед війном в нас на дев’ятдесят родин три перейшли на православ’я. І Вільшня перейшла ціла, і ся одділила, але село ся лишило ціле греко-католицке. Як в Полянах деси 1967 року зачали творити православ’я, УБ з Коросна запльомбувало в нас церкву. Приїхали за тижден і повідают: отвориме, як возмете православного єґомосьтя. Ми того не прийняли, бо ми мали Височанского. Якби го не било, то на сто процент би сме перешли. Барз добрі, же в Зиндранові настало православ’я, лем шкода, же там в новій церкви не мож служити тіж по греко-католицки…
Ми ся дотримали до початку 90-х років, коли отец Юліян Кравецкий піддав нашу церкву під нашу греко-католицку парафію. Але два колиси наши греко-католицки ґазди поїхали до польского бискупа, жеби ся не згодив, бо греко-католики не пусьтят іх, римо-католиків, што іх діди і прадіди не били римскима, до церкви.
Яким гнеска для поляків є Вільхівец?
Тепер в поляка є більша пошана, як ти лемко, а не українец. Хотят мати лемків, але вигнаня на Україну і Акції «Висла» не засудят! Чом не заплатят лемкам шиткого, што ся їм належит?! Іншим вертают, але не нам, хоц ми для них «лемки», а не «українці». Ім добрі мати «лемка», жеби го бити і нищити. Болит м’я тото. Хтоси повинен одповісти за нашу кривду…
Не є одповіди, а є брехня. Називают тя «лемком», трактуют як «українця», і не хотят признати, же під лемком сідит українец. Колиси били зме для поляків русини, руснаки. А в 1947 році били зме українці. Тепер ми для них є лемки і не помагали зме для УПА. Як ми не помагали, то засудьте, але так направду, Акцію «Висла»!
У Вільхівци 1947 року било дванадцет хиж. А гнеска?
На Захід висідлили сім родин, а зістало дванадцет. І дале є нас дванадцет родин, лем же тото ся зробило так інше, то є кінец старого Вільхівця. Іщи є пару кавалірів, але не знам, як думают о дальшім житю. Хто ся не оженив, той ся не оженив: менше польок у селі.
Што повідали твій тато, як ся позерали на «новий» Вільхівец?
Тато мої вмерли в 1989 році. Тато били патрійота свого народу. І він, і мій тесьтьо виділи, кади іде наше село. Переживали тото барз міцні, хоцки мали надію, же то може ся одверне. Але не є надії, же то ся одверне.
Приходят до Вільхівця вигнани люде?
Приходив з Америки Михал Скородинский з барз старой лемківской родини. Його прапрадідо офірував пляц під церкву, а Михал і його брат Андрій барз помогли в ремонті церкви та іконостасу, знищеного під час фронту зимом з 44 на 45 рік, і купили дзвін. Приходив одтамаль і Андрій Моряк. Приходили в одвідини Романчаки, Буряки. Іх діти спольщени, бо наши діти ся польщат чи там, чи в нас. Приходили і з України, наприклад, Миколай Федак. І што то даст, кед як они прийдут до когоси до хиж, то там треба бесідувати по-польски? В нас у селі тепер не одписуют на листи родини з України, бо не вміют не лем писати, але і читати «по-свойому»…
Найбільше людий приходит на кермеши. Може собі думают, же в нас так добрі, же ми так офіцийні можеме ся тримати свойой культури, лем не знают, яке тото шитко направду є фальшиве. Бо на кермеши не видно, же люде в церкви сут лем хтовди, як є кермеш, а то є раз до рока.
Як тото виглядат в переписі людности?
П’ят осіб ся вписало неполяком – шитки з мойой родини. Решта – «поляки». Лем поляк Кєлбасінский, так виглядат, же ся переписав на наше, але його внук, певні, буде поляком.
В тот спосіб Вільхівец перестав бити Вільхівцьом, то юж є єдно з тисячів таких самих сев, як в цілій Польщи. В селі стоїт церква, та шитки називают єй костелом, люде хрещени в церкви смотрят ся на своїх внуків, хрещених в костелі. Лем раз до рока, на кермеш, Olchowiec вдає Вільхівец. Не мине довго і буде «kiermasz».
Вільхівчани припоминают о своїй правдивій давній традиції своїм славним кермешом. Як він ся тримат?
Кермешом раз до рока ми забарз роботи не зробиме. Што робити, як навіт єден старий сусід, он пам’ятав старий Вільхівец, повів мі так: «Я ся в Польщи родив, то я поляк». Руки мі впали… Юж не є з ким бесідувати.
Ти є чуджий чловек у своїм селі, Миколаю?
Так, і я тото мав на мисли, як єм писав в книжці о Вільхівци, же лемки не мают свойой вітчизни. У своїм селі чую ся з тим кус глупо. ■
