Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №24, 2013-06-16
Хроніка діалогу
На основі шести представлених проектів має бути опрацьований зміст єдиної постанови з приводу роковин Волинської трагедії, – так 5 червня вирішили польські депутати з парламентської комісії культури. Тільки в одному з базових документів немає терміна «геноцид».
Але на ймовірність його появи в кінцевій постанові вказує не лише арифметика. Звернімо увагу на те, що саме «геноцидом» рекомендує називати волинські події Інститут національної пам’яті (ІНП), який допомагає в розробці документа. Інститут був дорадником польських сенаторів, які вже прийняли проект своєї постанови. У ній волинський злочин названо таким, що «мав характер етнічної чистки й відповідав ознакам геноциду». Сенатори ще перед прийняттям однієї з двох пропозицій мали нагоду ознайомитися з оцінкою ІНП, в якій зазначається: «Суттєву вартість обох проектів становить те, що відповідно до почуттів середовищ, які представляють жертв злочину, ці документи прямо вказують на винуватців (націоналісти з ОУН та УПА) і не уникають терміна „геноцид” (який також відповідає правовій кваліфікації слідств, що їх веде Інститут національної пам’яті)», – стверджується в листі, котрий підписав, зокрема, голова ІНП Лукаш Камінський.
У дискусії в Сеймі Польщі високопосадовець повторив ці думки, доводячи таким чином, що питання Волині є не лише справою історії та пам’яті, а й значною мірою просто політики. Л. Камінський, зокрема, рекомендує брати до уваги оцінку Росії: мовляв, там уже обурюються на Польщу, яка, вимагаючи рішучого засудження злочину в Катині, не проявляє такої ж послідовності стосовно офіційного Києва й українських провин. У цій ситуації варто задуматися: чи, шукаючи обґрунтування одного терміна в документі, насправді варто ставити під сумнів суверенність відносин між двома сусідніми державами, які до того ж офіційно декларують стратегічне партнерство?
Якщо вимагати чітких правових класифікацій, то, може, варто було б зачекати до завершення відкритих слідств і появи судового рішення? Голова ІНП та автори радикальних постанов щодо Волині, випереджуючи суддів, вирішили показати, що польсько-українські відносини ніякої стриманості зараз не потребують. Жорстокі вбивства, серед них дітей та жінок, масове винищування польських сіл – цього, в оцінці багатьох політиків, достатньо, щоб трагедію Волині без будь-яких сумнівів назвати геноцидом. У парламентській дискусії доведено, що цей термін знаходить обґрунтування в міжнародних правових актах. Лише депутат Роберт Тишкевич (Громадянська платформа) наголошував, що варто вшановувати пам’ять про трагедію так, щоб не руйнувати сучасних відносин: «На шляху до примирення варто усвідомлювати потребу терпеливості й часу. Різкість політичного документа може довести до некорисних змін у польсько-українських відносинах. Тому цього терміна не використовуємо», – так Тишкевич пояснював те, чому в пропозиції його партії «немає „геноциду”».
Якщо Тишкевич стриманість пропонує базувати на сучасному політичному контексті, то спостерігачі з-над Дніпра вбачають у польській «геноцидній» дискусії проблеми правового характеру. До цього кола зараховується, зокрема, львівський історик Андрій Козицький, автор публікації «Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у ХХ ст.». У статті «Волинь: невдала спроба …», яку 6 червня розмістила на своєму сайті «Українська правда», Козицький наголошує, зокрема, що ніхто з польських дослідників волинських подій 1943 р. не намагається застосовувати напрацювання з методології та теорії вивчення геноциду. За словами автора, при кваліфікації подібних злочинів слід враховувати низку обставин, серед яких експерт називає: беззахисність жертв, суттєву перевагу однієї зі сторін конфлікту в силі, організованості, можливостях координувати свої дії, приховування слідів учинення злочину тощо. Автор нагадує: світові дослідники теорії геноциду дотримувалися думки, що такий злочин може організувати та провести тільки держава. Козицький для оцінки тих подій рекомендує пам’ятати, що крім українських партизанів на Волині діяли радянські та польські партизанські сили, а найбільшою мілітарною силою була там німецька окупаційна адміністрація. «Зайвим було б твердити, що в таких умовах немає підстав говорити про українську монополію на застосування насильства, яка є однією з головних передумов організації геноциду», – відзначає львівський дослідник і пригадує, що українці не мали в той час своєї держави, а поляки не були повністю беззахисними (мали свою самооборону, отримували також допомогу від німців і радянських партизанів).
Козицький коментує також польські спроби поділити Волинську трагедію на «епізоди», як-от повне винищення населення місцевостей Підкамінь чи Балигород, що найбільше пасує до «геноцидної інтерпретації». Проте, як зауважує дослідник, обравши такий підхід, польська сторона мусила б погодитися, що актами геноциду були також масові вбивства у Павлокомі, Сагрині чи Пискоровичах, де українців вбивали поляки. «Два сусідні народи, котрі змагатимуться у спробах назбирати якомога більше взаємних „випадків геноциду”, навряд чи зможуть налагодити тривкі добросусідські відносини», – завершує свою статтю А. Козицький. Над цими словами повинні задуматися польські депутати, які далі працюватимуть над постановою Сейму РП у справі Волині.
