Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №21, 2013-05-26
Хроніка діалогу
До дискусії про польсько-українське примирення нещодавно приєднався журналіст і політолог зі Львова Антін Борковський. У своєму тексті «Гіркі хліби волинських рік», опублікованому в незалежному культурологічному часописі «Ї», він пояснює, чому на його думку в Україні потрібно переосмислити питання Волинської трагедії, проте, не оглядаючись на зовнішні чинники, зокрема на позицію Польщі.
В оцінці автора, над Дніпром і досі немає відчуття, що на Волині учинено злочин проти мирного населення. Борковський переконаний також, що Україна врешті повинна вирішитися з дилемою – просити вибачення, чи ні. «Тож не вбивали себе поляки, щоб потім їхні нащадки мали зручний інструмент для пониження національної самооцінки українців. Тож була кров. Було кістяне згарище. Вбивали дітей», – пише автор. І далі додає: «Були відплатні акції, де вбивали українців, де вбивали українських дітей».
Борковський відзначає, що не признаватись до злочину притаманне кожній нації, але вважає теж, що важливою є готовність самих українців відчути свою відповідальність. Львівський політолог також переконаний, що перепросити треба не тому, що цього вимагає Сейм РП чи стратегічна дружба з Варшавою, але, як пише, «тому, що наші предки пролили людську кров у волинські багна. Зректися своєї відповідальності за ту кров – зректися їх. Нашої покути вимагають не поляки, а душі тих, хто не відав, що творив. І не поляки мають ховати волинські кості, а українці, бо Волинь – українська земля. Бо час збирати каміння. Чи поляки наслідуватимуть нас? У них свої, українські скелети в історичних шафах. Тож їм і вирішувати».
В оцінці автора, не потрібно вживати формулу «прощаємо і просимо вибачення» без справжнього розуміння її змісту. А саме такий закид він ставить політикам і духовним особам по обидва боки кордону, які при нагоді чергових роковин, посилаючись на ті історичні слова, паралельно очікують, що це друга сторона перепросить першою. На думку Борковського, христянин не повинен шукати винного, але повинен мати силу визнати свої провини, також ті загальнонаціональні. «Якщо вбивали, – то ж певно був і той, хто вбивав. Якщо просимо пробачення, – нехай і не синхронно, – але ж кожен за гріхи „своїх”. За мірилом сумління, а не каноном МЗС. Інакше довіку не розв’язати цей вузол». Саме з огляду на «свої гріхи» А. Борковський критикує також останнє звернення українських єпископів, у якому не називаються прямо жертви та злочинці: «Якщо просите пробачення, назвіть у чому провина і перед ким. Повторення протокольного „пробачаємо і просимо вибачення” без моральних гризот народу, – лише зневажує».
Цей український голос польський журналіст Марцин Войцеховський оцінив як доказ того, що в Україні є кола, з якими можна відверто говорити про Волинську трагедію. А саме відсутністю партнера до такої дискусії часто обґрунтовується в Польщі потреба радикально відстоювати свою позицію у справах минулого: «Лише такі, як він, (Борковський – ред.) можуть переконати співвітчизників у тому, що 70 років тому на Волині сталося щось страшне. Загострювання дискусії деякими середовищами в Польщі напевно не служить українській дискусії про Волинь. Радше заморозить її на довгі роки, напружить, ніж оживить», – пише Войцеховський у «Газеті виборчій».
За словами Войцеховського, прихильникам конфронтаційного курсу в Польщі притаманна також промовиста непослідовність. Полягає вона в тому, що говориться про жорстокість та злочини, скоєні українцями, а водночас, як правило, замовчується трагічний результат польських відплатних акцій чи антиукраїнська політика ІІ Речі Посполитої. «Я не хочу релятивізувати злочин або його оправдовувати, просто, вимагаючи справедливості від інших, варто усвідомлювати й власні провини», – пише він. Журналіст відзначає також, що поведінка польських радикалів в історичних оцінках спільного минулого дещо нагадує того поляка з дотепу, який у Німеччині намагається говорити по-своєму, але виразно та повільно, сподіваючись, що завдяки цьому його там зрозуміють: «Докладно так поводяться кресові організації і політики, які їм сприяють, переважно з «Права і справедливості» (пол. PiS) та Польської народної партії (пол. PSL), які пробують пропхати в Сеймі РП гостру й конфронтаційну постанову щодо 70-х роковин Волинського злочину», – зазначає М. Войцеховський.
Звичайно, представлені тут підходи до політики спільної пам’яті та проблеми примирення не єдині. Трохи інший погляд якийсь час тому презентував у тижневику «Дзеркало тижня» український вчений і колишній депутат Верховної Ради України Валентин Яблонський. За його словами, пробачення повинні просити не українці і поляки, а «ті злочинні режими й уряди, які довели наші народи до протистояння». Далі він пише: «Це була війна, яка має свої закони, свої методи і своє трактування подій. Волинська трагедія – не українсько-польське протистояння, а стихійні дії населення Волині як відплата за всі образи, приниження й насильство політичних режимів – довоєнної Польщі, перших совітів, німецького рейху, комуністичного ладу. Було б наївно звести розгляд питання до взаємного звинувачення учасників протистояння, які вже давно відійшли в кращий світ».
Проте є й такі, хто в напрузі навколо волинських трагічних роковин помічає і деякі позитивні моменти. До того кола можна зарахувати колишнього зверхника Української греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузаря, який переконаний, що «ювілейне напруження» спонукає всіх до поставлення важливих запитань. «Різні люди бачать те, що хочуть бачити. Тому нині ми всі повинні поставити собі два запитання, а саме: як насправді ми бачимо минувшину і як насправді ми повинні бачити наше спільне майбутнє. Не біймося щиро на них відповісти! По суті, мусимо запитати себе, чи насправді бажаємо „єдиноспасаємого” примирення», – писав він у середині травня в інтернетному виданні «Українська правда». Ані поляки, ані українці не зможуть, мабуть, дати на це запитання щирої відповіді, якщо в першу чергу не усвідомлять собі саме власних провин. ■
