Василь Колодійчик ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №1, 2013-01-06
В глухых лісах на пограничі трьох держав – Польщі, Німеччины та Чехословаччины – стояв собі невеличкий, але затишний і міцно збудуваний дерев’яний будиночок лісника. Не знам до якой державы належав тот ліс з тым будиночком. Сам лісничий Петро Шмигель тепер быв відсутній – деси быв на війні, а в будиночку жыва сім’я-родина лісника: жена Соломія з діточками – 16-річным сыном Васильком і з дівчатисками Лідою (14 років) та Юлею (12 років).
Хоц батька-тата в хыжі не быво, але вшыткы члены родины-сім’ї жыли забезпечено й добрі. В тім жытю дуже їм помагав ліс. Навколо хыжи быви вукорчованы од зрізаных дерев ділянкы (то ищы татова робота). На тых вільных од лісу сонячных ділянках Соломія з дітми вирощували всяку колохатну городину (капусту, моркву, бурякы, карпелі й т.д.). Были й більшы галявины, на якых вліті до осени росли зім’якы, дозрівали жыто, пшениця, ярец и овес для коня, якого тато лишыв в стайни. Быва в стайни корівка й быво де пасти й косити траву на сіно. А ищы на єдній такій сонячній вільній од лісу галявині стояли й 6 улиїв з живими пщовами. Вшыткы ділянкы-галявины быви огороджены желізнима сітками на залізных забетонованых стовпах-трубах од дикого звіра… Том господарком керували, поки не быво тата, Василько й мама Соломія.
А ищы Василько в лісі зробив з дротів різні лoвушкы-капканы, в якых ся їмали зайці, а раз навет ся зїмава лисиця. Так, же в хыжі все быво м’ясо зо зловленых зайців, качок. А мама Соломія быва барз розторопна, рухлива й господарна. Так господарности коло мамы вчився й Василько з сестричками. Так, же в господарці, хоц тепер й без тата, быв порядок, а в хыжі для жытя быво вшытко. Гарно в лісі жывося тым людям, росли оны здоровы й міцны. Барз вадны быви літа. А засніжены зимы – не описуваной красоты, чарівного спокою засніженых хащів між ялицями, смереками… Од яскравых променів сонця мільярды тых променів ся відбивали й засліплювали очей погляди й людям, й звірям… Казковы образы Божых творінь!…
Кінчався в світі рік 1943. Наступав за ним Новий рік 1944, а за ним і свята Різдва Христового. Уся Європа засипана быва снігами. Ліс праві непрохідний, але між севами є проїзджены селянськыма санями стежкы-дорогы, й оны певно, же проходили коло лісниковой хыжы. Так быво й тепер. Ишва війна… В хыжах гвечер треба быво вікна закрывати темнима коцами, але ту в глибокых лісах стоява лем єдна хыжа й дуже ту нихто не дбав про тото закрываня. Та й ялиці з густо засипаними зверхы снігами з буками, дубами так щільно затемняли мізерне світво лісниковой хыжы, же й не треба быво закрывати єдно-два маленькы віконечка. То згоры тото світво юж быво надійно закрыто, а з боків даякы жовты «зайчикы» на бівім тлі сніжной галявины быво видно навет здалека… То певно, же путник, што ишов по санній стежині-доріжці не міг оминути лісниковой хыжы зо світлом. А між севами ходилы й воякы обох воюючых армій-сторін. Казенні харчі не дуже сытно забезпечували жытя-бутя вояків, партизан. А може оны юж и знали тот будинок в глибокых лісах Карпат. Господиня того будинку, жена лісничого Петра Шмигеля – Соломія, добрі знала українску, російску, польску, словацку, німецку та й англійску мови й вільно бесідувала нима. З вояками обох сконфліктованих сторін, з партизанами… Она могва быти и перекладачом між воюючыма арміями при такій потребі.
На Різдво Христове 1944 року, як я юж повідав, Європа (й Карпати) быва глибоко завалена снігами. Юж надходиво свято Різдва, Велия (6 січня). Соломія з дівчатками наготовили на стовы всілякых наїдків. Може тайно сой думали, же на Свят-Вечір и тато загостює. В хыжі ся світиво в кухні и в великім покою-світлиці, де стояв ищы не накритий навет обрусом стіл – довгий й широкий. Хтоси дос голосно постукав до надвірних двери. Вийшла Соломія: «Добрий вечір». З темноты ночі вийшло два німецкых вояків з єдным офіцером. Соломія одкрыва двері, але вхід заступила собом. «Гнеска свято Різдва Христового – никого не можна вбивати. Всю зброю прошу віддати мені. Потім я вам її верну». Воякы послушно віддали. Соломія спокійно єй взяла в обі рукы й однесла глибоко в сіни, в темний кут. Вояків запросила в хату до світлиці. Ліда вынесла в мийниці тепвой воды, рушник з мыдвом. Воякы мирно, спокійно гмыли рукы. Юля запросила їх сідати за стів. Почава накрывати його обрусом… Воякы сіли на вавку за стовом й штоси шварготали по-свому. Єден німец зняв з ніг скірні й попросив в Соломії для їх мытя мийницу з водом.
До двери знов хтоси подуркав. Соломія пішва отворяти. До хаты просилися три мадярскы воякы в чорных мундирах з карабінами в руках. «Різдво Христове! Не можна никого вбивати! Тому прошу зброю оддати мені. Потім по вечері я вам верну». Воякы спокійно оддали. Зайшли до кухні, увиділи босых німців і самы стали ся вызувати з тісных чобіт й тіж гмыли рукы, ногы… Ліда гарно подавала воду, яку черпала з баняків на плиті-блясі, а Юля на поготові мава рушникы. Дивно быво видіти одітых у воєнны формы вояків, але босых, што сой ищы мыли ногы, а потім босы сиділи на вавках за юж накрытим обрусом великым стовом, на якім Ліда юж розставлява порожні тарелі. До хыжы на таке миве жовто-горяче світво в засніженім лісі зашли ищы штирі рускы воякы з офіцером и воякы польской Армії крайовой. Юж в кухні они ся не містили й Соломія їх гостинно запрошувала до світлиці за стів. А быво разом тых «лісовых» змерзлых вояків юж з 15 чоловік. Ищы зашво два червоных партизанів…
А на великі плиті-блясі, розпеченой кус не до червоної, варилося, кипіло, смажилося, шкварчало… Приготувати вечерю быво з чого. Василько в капканах з’їмав 4-х зайців, а з близкого ставку 3-х качок. Господиня Соломія вшыткым керувала, Василько носив й підкладав під бляху дырва, а дівчатиска дбали про посуду на великім стові, розставляли тарелі, наповняли паруючими наїдками. Воякы зо своїх наплічників вийняли по кус, што мали – німецкы высоко спечены хлібы, цукор, чеколяды, м’ясні та рибні консервы. Нарешті стів быв гет заставлени.
Соломія руком запросива вшыткых до стову. Єден офіцер – поляк, встав за стовом й голосно повів молитву перед святковом вечерьом. Вшыткы тіж стояли на ногах. Сіли й почали їсти. Смакували, співали різдвяних пісень, колядок, молилися і знов співали… Славили Бога за прожите і молилися за майбутнє. Так вшыткы оны тішилися жытям, в затишку, відпочивали від страшных боїв. І в тых невеличкых, ні! – у великых хвилях радости «мирного» жытя дякували Богу, славили Ісуса Христа та Його народженя.
Скоро миналы годины. Коло п’ятой рана знов помолилися кінцевою Молитвою-Подякою, почали одіватися, взувати скірні. Соломія засвітива велику лямпу у комірці, де квава одобрану при вході зброю, й вшыткы розбирали свою, мирно, спокійно. Подякували Соломії – мамі, дітям й почали розходитися. Вийшовши з загороди, одні йшли наліво, другі направо – до своїх армій, вояків, підрозділів…
Отак воякы відпочили від «війны», в великім спокої.
■
