Нижньоволянка Анна Олексів ■ ІСТОРІЯ ■ №29, 2013-07-21
Останнім часом так багато говоримо, слухаємо й пишемо про волинські події. Не забуваймо, що кожен реґіон, де проживали українці в Галичині, теж мав свою трагедію. У 40-ві роки на Лемківщині польські збройні формування сіяли страх. До села Поляни-Суровичні прийшла група жовнірів, зігнали на поле чоловіків і на очах у селян розстріляли (14 січня 1946 р. відділ Війська польського з польським цивільними особами вбив 9 осіб і пограбував село – ред.), залишивши в полі на поталу крукам, і, щоб застрашити, сказали, що завтра таке саме трапиться і в наступному селі.
Про цю трагедію полянчани швидко повідомили Григорія Михалика, сільського старосту (солтиса – пол.) ВоліНижньої. Всі думали над тим, як себе захистити. Григорій дуже зажурився і, подумавши хвилину, сказав, що піде до уряду в Яслиськах. По дорозі зайшов до своїх приятелів-поляків у Посаді-Яслиській. Потім пішов до війта ґміни, війська і міліції з проханням більше не вбивати невинних людей на Лемківщині. Пояснював, що багато тутешніх чоловіків служили у Війську польському і віддали життя на полі битви. Військові добре знали Г. Михалика – він теж був жовніром війська, бував далеко на фронтах І Світової війни і повернувся заслуженим капралом. Однак того ж дня його заарештували. А потім були допити, накази, погрози. Проте він не злякався: «Якщо військо польське й надалі буде вбивати українців на Лемківщині, то застрельте й мене, бо мені соромно за військо, яке нищить невинних земляків».
Наступного дня Григорієві наказали повертатися додому і запевнили, що військо більше не буде розстрілювати селян, також дозволили похоронити загиблих у Полянах-Суровичних. На похорон пішов і Григорій. Розповідав, що того ридання сімей за убитими синами, батьками і чоловіками він ніколи не забуде. Боліло серце в Григорія і від утрати свого 22-літнього сина Миколи. Він пережив примусові роботи в Німеччині, війну, а 24 травня 1945 р. загинув від рук українських комуністів за те, що не хотів приєднатися до партії. Друзі, українські патріоти, похоронили його в Німеччині і поставили камінного хреста з тризубом, який донині стоїть у м. Плохінґені.
Військо вже не вбивало людей. Тільки після війни польські банди конокрадів кривдили селян. Найбільше потерпав Г. Михалик. Однієї ночі в нього вкрали коня й дві корови. Вчинила це озброєна банда Стаха, від рук якої ніхто не зміг захистити свого майна.
Комендантом комуністичного ОРМО (Ochotnicza Rezerwa Milicji Obywatelskiej – пол.) був Зиґмунт Кропач з Яслиськ. Одного літнього дня він прийшов до хати Григорія і наказав звезти до свого бюро в Яслиськах усі меблі: 6 крісел, стіл, шафу і ліжко. Не допомогло Григорієве благання: «Зиґмунте, прошу тебе, не роби мені такої кривди, ти ж знаєш, що я твоїй родині допомагав, як міг, щоб не були голодні». Ударивши Григорія так міцно, що аж пішла кров, комендант сказав: «Я тепер тебе не знаю, я тепер тут володарюю як комендант ОРМО».
Під примусом Григорій віддав свої меблі. Потім Акція «Вісла» позбавила його сім’ю нової хати, землі і лісу, тобто усього майна, гроші на яке важкою працею заробив Григорій у копальні вугілля в Канаді. Недовго він тішився своїм господарством. Мусив усе залишити: вигнали його як злочинця, ще й побили за те, що хотів узяти з собою Біблію та «Кобзар». Поїхала Григорієва сім’я лише з одною коровою та вбранням, у яке були вдягнені.
Після довгої, виснажливої дороги прибули на місце призначення: в село Сем’яни на Мазурах. Під лісом за селом отримали стареньку хатку, зліплену з глини й очерету, настільки спорохнявілу, що дощ і вітер гуляли всередині. Не було в ній жодного вікна з шибками, печі в кімнатах були розвалені, а підлога на півметра була встелена кінським гноєм. Раніше тут тримали коней, яких після війни 1945 р. поляки забрали в німців. Поляки сюди охоче переселялися з центральної Польщі, з Литви і Волині, захоплюючи найкращі хати і господарства в селах, а українцям залишалися непридатні для життя халупи. Ми палили вогнище на подвір’ї і жили, як цигани, доки спорядили одну кімнатку. В тяжких умовах жили кілька років, узимку на озері косили очерет і покривали ним хату, позаліплювали діри у стінах, в яких раніше гніздилися щурі й вужі.
Земля була дуже запущена – самі корчі та пирій, до того ж – погана. Ми підготували кілька арів, посадили бараболю, капусту і брукву, а щоб заробити на хліб, пішли працювати в ліс. Григорій знову тяжко працював кілька років, поки не сталося нещастя: дерево потовкло йому ногу, а хвороба переросла в туберкульоз кістки. Ліків було ні за що купити. Григорій не мав страхування, у лісі працював як сезонний робітник, тому під час хвороби не отримував зарплати. Усім нам було дуже тяжко і сумно жити. Найбільше страждав Григорій, мучив його і тілесний, і духовний біль – туга за рідною Лемківщиною.
Під час кількалітньої недуги Григорій розказував нам про своє життя. Він був найстаршим з дітей, але швидко став сиротою, і всі господарські справи лягли на його плечі, а два молодші брати йому допомагали. Господарювали вони так бідно, що їхні багатші ровесники докоряли їм, насамперед Григорієві: «Гриц не мав нич, лем єдну гуску і тоту водив на мотузку». Коли Григорій подорослішав, його забрали до війська. Він потрапив на фронт І Світової війни. Після війни Григорій щасливо повернувся до рідної хати. Тоді вирішив створити власну сім’ю. Одружився з Марійкою, бідною сиріткою. Коли дівчинці було 3 роки, батьки померли, а сироту пригорнула сім’я священика.
Життя стало кращим, коли в хаті з’явилася господиня. Сім’я збільшувалася: народився син Микольцьо, а потім і друга дитина – Стефанцьо. Григорій надумав завести власне господарство, а батьківське – залишити своїм молодшим братам. Як задумав, так і зробив. Поїхав за океан, до Канади, а через п’ять років повернувся з заробленими доларами. Купив урожайну землю і смерековий ліс, побудував гарну хату, криту бляхою, та окремі господарські будинки – стайню і стодолу. Все обгородив і радів, що його мрія здійснилася: він має своє велике господарство, а не тільки «гуску на мотузку», як про нього колись казали. Відтоді він почав і бідним помагати: дарував їм збіжжя, бараболю, муку і хліб, молочні вироби, бо у стайні було повно корів і найкраща пара коней. Григорій був надзвичайно щедрим, ділився своїм майном з усіма, хто потребував допомоги. Найближчому сусідові подарував дерево на хату, бо його старенька хатинка завалилася, а в сім’ї було п’ятеро дітей.
Під час ІІ Світової війни урятував сусіда від смерті, коли німці хотіли його застрелити. Жиди, здорові чоловіки, змушені були рубати буковий ліс, а селяни – возити колоди до станції Риманів-Вороблик і вантажити у вагони поїздів, які вивозили дерево до Німеччини. Григорій також возив, бо мав новий віз і сильних коней. Кожного разу, коли заїжджав у ліс, де жиди тяжко працювали, підкидав їм потаємно хліб, щоб з голоду не вмирали. Одного разу жовнір помітив, що Григорій під кущем залишив хліб. Погрожував йому смертною карою, але не застрелив. Григорія вислали відвезти жовнірів і харчі на східну лінію фронту. Коли наближалися до кордону, почалося бомбардування, коні налякалися й не хотіли йти далі. Григорій віддав віжки і батіг жовнірові, а коли трапилася нагода, вирішив утекти. Йшов додому два тижні пішки. В хаті застав на смертній постелі жінку і плачучих дітей. На жаль, він не зміг нічого зробити, щоб урятувати дружину. Трапилося це у трагічний, незабутній день 15 жовтня 1940 р. Через деякий час у хаті Григорія поселилися німецькі прикордонники, зайнявши одну кімнату. Недалеко за городом побудували для себе казино, а вже дуже скоро там виріс багатокімнатний дім, у якому жили військові.
Влітку 1942 р. німці забрали на примусові роботи 19-літнього Григорієвого сина Миколу, що стало великою втратою для сім’ї. Потім, коли німці відступали, прийшли червоноармійці і поселилися в казино та в хаті Григорія. Серед них був українець, політрук Коля, якого всі боялися, навіть командир полку. Якось у Сибір забирали хлопця з села, а Григорій просив, щоб сина залишили овдовілій матері. Коля-політрук витягнув пістолет і націлив його на Григорія, сказавши: «Я тебе уб’ю, як собаку, бо я вже знаю, що твій син Микола і той хлопець Семен – націоналісти, а я маю право таких убивати. Запам’ятай, що і твій син живим не повернеться. Ми, комуністи, його допадемо». Так і сталося, Семен Процак загинув у Сибірі, а Микола Михалик – у Німеччині.
