Павло Лопата ■ ГРОМАДА ■ №39, 2016-09-25
На початку липня 1946 р. частина польського прикордонного війська, що стояло в селі Волковиї, окружило с. Терку, яке нараховувало понад 110 номерів хат. Майже у ста хатах мешкали українські родини, у восьми або у дев’яти жили польські, а в одній хаті проживала жидівська родина. Під час облави в селі, котре лежало поблизу Сяну, всіх живих військові погнали пішки до Волковиї, віддаленої біля 5-ти кілометрів. Два дні всі вони перебували під вартою біля костела над рікою, огородженого колючим дротом. Наймолодшим в’язнем виявився 3-річний Володимир Вайда, один з чотирьох братів та 5-річної сестрички, разом з 32-річною матір’ю Антоніною. Між ними була й 90-річна Анна Дяк.
А 6 липня 30 осіб з тих, що були за дротами, перевезли фірманками з Волковиї назад до с. Терки і силоміць загнали в хату Михайла Дрозда – останню в горішньому кінці села у сторону села Студенного. Хату зачинили, облили бензином і досередини кинули дві ґранати. Живцем тоді згоріло 28 осіб, серед них 6 дітей, 16 середнього віку і 6 старшого. Якимось чудом урятувався один хлопець Василь Соняк, а другого – Івана Небору, коли тікав з палаючої хати, поранила куля польського вартового, але він лишився живим. Та на цьому польські жовніри не зупинилися. Того ж самого дня вони підпалювали інші хати, та ще вбили 5 інших осіб похилого віку, серед них 84-річного Дмитра Вайду, якого тіло знайдено в його кузні, на яку спромігся, заробивши гроші в копальнях в Америці. Під наказом військовиків, місцевого поляка змусили зібрати обгорілих та вбитих і похоронити.
Ті мешканці села, які перед погромом повтікали в ліс, після повернення звідти стали живими свідками згарища, в якому можна було бачити де-не-де залишки обгорілих тіл. Доводилося тоді слізьми оплакувати своїх рідних, яких спіткала прикра доля вже понад рік часу після закінчення ІІ Світової війни. Вони, ці вояки польського війська, продовжували жорстоко діяти проти місцевого цивільного автохтонного населення ще кілька років. Про це свідчить горезвісна переселенська Акція «Вісла» 1947 р., коли залишки місцевих людей під конвоєм польського війська депортовано на західні, так званні «понімецькі», землі в Польщі. Свідчить про це і табір у Явожні, в якому з голоду повмирало багато українців, а то й сильно побитих під час переслухувань. На кінець варто додати, що до сіл, які зазнали подібних знущань, що сталися як у Терці, можна додати й інші села на Лемківщині, Бойківщині. Національна свідомість у багатьох з них була дуже високою, на що вказує мурована місцева крамниця в Терці, мурований Український дім товариства «Просвіта» з читальнею і бібліотекою. В селі була мурована церква, а при ній існував хор, що складався переважно з молодих хлопців і дівчат. До Терки з сусідніх сіл приходила молодь до місцевої школи. Але злочини над українським населенням довели до величезної руїни чимало українських сіл, по яких і сліду вже нема. Не буде зайво додати, що про сумну подію, котра сталася в Терці, появилася 2015 р. видана польською мовою книжка авторства Богдана Гука під назвою «Całopalenie – Mord żołnierzy polskich na Ukraińcach w Terce 8 lipca 1946 roku – Dokumenty i materiały». ■
