Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №37, 2013-09-15
«Організація українських націоналістів», «Українська повстанська армія» чи «Об’єднання українців у Польщі» – у кожній з цих назв підкреслюється конкретна національність. Усі вони нещодавно були названі в тексті, надісланому організаторами сумнозвісної реконструкції у Радимні Волинської різні, у відповідь на протести щодо цього заходу українських середовищ у Польщі. Про цю справу ми вже писали, проте варто пригадати, що реконструктори називають свою ініціативу «відтворюванням справжньої історії», а їхні критики в цьому контексті звертають увагу на маніпулювання минулим та свідоме загострювання польсько-українських відносин. До сьогодні сторонам не вдалося досягти консенсусу. Однак до теми варто повернутися з огляду на риторику «радимнянських реконструкторів», яка ідеально віддзеркалює ширшу проблему.
Автори усвідомлюють, що їхніми співрозмовниками (а, властиво, суб’єктом, який зазнає критики) є українці, але водночас – безсумнівно, маючи на увазі саме цю націю – вони кілька разів називають її представників русинами: «Дії ОУН – УПА, спрямовані, зокрема, на побудову на території сучасного Підкарпаття української держави, довели до польського протистояння, яке націлене було в основному на УПА, але також страждало від нього русинське цивільне населення», – це лише один з прикладів. У листі вони пишуть, що Акція «Вісла» була необхідною для поборення українських повстанців, але водночас відзначають, що в її рамках постраждало «цивільне русинське населення». Важко повірити, що автори трактують згадувані назви як синоніми. Швидше йдеться тут про «відігрівання» колишніх неґативних стереотипів, коли термін «українець» у Польщі заборонявся, бо вважали його небезпечним з огляду на проявлену в ньому національну самосвідомість. З іншого боку, реконструктори висилають також дуже чіткий сиґнал – українці були і, мабуть, частина з них надалі залишається, небезпечними, а русини – це ті, від невинного страждання…
Чи ця «українсько-русинська гра» може мати якесь ширше пояснення, ніж безглузде відновлювання стереотипів родом з комуністичних часів? Може. А в чому полягає суть цієї справи, пояснювалося наприкінці серпня у 34 номері тижневика «Polityka». Основною темою цього видання було почуття вищості частини поляків над сусідами зі Сходу: «Так звані Креси – це досі резервуар чудових польських міфів, зокрема, про польських панів чи руських або литовських хамів», – відзначав автор статті «Фантомні болі» Єнджей Вінецький, наголошуючи на тому, що такий підхід дуже виразно проявляється останніми роками в поведінці польських футбольних фанатів. Автор наводить коментар відомого дослідника історії польсько-українсько-білоруського пограниччя проф. Даніеля Бовуа: «Нині це дика маніфестація ненависті й поганого виховання, що не має нічого спільного зі спортом. Після 1989 р. польське уявлення про Креси набрало рис навіть ревізіоністських, а незліченна кількість публікацій здеформувала погляд поляків та утвердила їхнє, запозичене в Сенкевича, почуття вищості над литовцями, білорусами чи українцями, та запозичену в Міцкевича пасторальність», – наголошує в коментарі Бовуа. За вивищенням своєї нації іде у поляків також переконання, що саме вони мають бути провідниками тих народів, які у своєму розвитку нібито не встигли вийти з «дитячої стадії». До цього міфу відноситься і проф. Бовуа: «Це абсурдне переконання бере початок у менталітеті польських землевласників; подібним колоніальним презирством характеризувалися французькі та американські плантатори, власники невільників. (…) У польських землевласників на сумлінні важкі гріхи нелюдського трактування своїх хлопів. Якщо задумуємося над тим, звідки взялася Волинська різня, то це результат не лише політики ІІ Речі Посполитої, а й також років гноблення і підданства, яке й сьогодні віддзеркалюється в українських фрустраціях», – пише французький дослідник. Бувуа звертає також увагу на певен парадокс польського «великопанства». За його словами, письменникові Сенкевичу вдалося переконати польське суспільство, що широкі його маси – це нащадки шляхетських родів, коли в дійсності 90% «польських панів» – це селяни, яких справжні пани колись називали «хамами».
Сам автор статті Є. Вінецький також подає кілька причин сучасної побудови почуття польської вищості. Серед них – екскурсії поляків в Україну. Майже завжди подорожують вони туди, де залишилися польські сліди – костели, палаци, цвинтарі, і водночас майже ніколи екскурсії не передбачають знайомства з сучасними надбаннями України та Білорусі: «Тут спрацьовує переконання, що таких надбань не може бути багато, бо які досягнення можуть мати совєтизовані суспільства, які запропастили цінності шляхетської демократії», – пише автор статті «Фантомні болі». У свою чергу цитований у матеріалі Бовуа рекомендує в таких екскурсіях відмовитися від «годування національними міфами» та спробувати прийняти до відома те, що як поляки відносно німців, так і українці чи білоруси відносно поляків мають право почувати себе скривдженими. «Багато осіб думає, що модель шляхетської демократії, недосконалої від самого початку, надалі залишається актуальною, і можна нею послуговуватись як зразком, який разом із сарматизмом може становити поштовх для національної гордості. Дивлячись із цієї перспективи, а не прав людини, полякам важко буде відмовитися від своїх візій», – пише Бовуа. Отже насправді варто відкрити серйозні дебати про «польських панів», бо сьогодні вони вилазять не лише на стадіони, але й пробують принижуванням партнерів руйнувати добросусідські відносини поляків. Не зашкодить послухати Є. Вінецького, і реконструкцію міфів почати з польської школи, яка чомусь мовчить про те, що колишні «пани» визнавали мову колишніх «хамів» всього лише місцевою говіркою і нехтували їхніми національними аспіраціями. ■
