Василь Шляхтич ■ ГРОМАДА ■ №39, 2016-09-25
Якщо їхати від Сянока, то село Улюч лежить між Сяном з лівого боку і горами Сторожиска, Дівина і Дубник – з правого. В суботу і неділю 11–12 червня, після свята Вознесіння Христового, черговий раз відзначено сумну подію, а саме – 70 років, коли польське військо разом з бандами з околишніх сіл 1946 р. спалило Улюч – велике українське село, село моїх предків, а також і моє рідне село, хоч я народився, коли в селі не було вже хат, а вітер розкидав по всій околиці попіл цього чудового українського села. На той день, як щороку, вже у 27 раз з’їхалися улючани, їх нащадки, а також сусіди з поблизьких сіл і містечок, щоб відзначити цю сумну подію.
Як і кожного року, ми всі зійшлися на дорозі, від якої веде нині стежина, заросла з обох сторін бур’янами і хащами, з-поміж яких дивились на нас спрямовані до сонця і світла сади, посаджені нашими батьками або й дідами в мирні часи. Так, це тут колись було теж село, гарне село Грушівка.
Цього року на історичну зустріч прибуло нас дуже багато. На місце зібрання, з якого всі присутні громадою, співаючи церковні пісні, з піднесеними хоругвами вибрали напрямок до грушівської каплички, щоб там помолитися за жертви колишніх жителів Грушівки й Улюча, про могили яких знає лишень сам Бог. Серед присутніх були поляки та українці. Були православні, греко-католики і римо-католики. Були всі ті ЛЮДИ, яким історія ХХ сторіччя залишила біль у серцях, пам’яті й душі…
Перша наша зупинка. При капличці в Грушівці молитва лунає. Присутні оплакують село, якого немає… Опісля ідемо дальше.
Вперше цього року на суботні сумні святкування прибув та очолив спільне моління наш преосвященний владика кир Євген Попович, митрополит і глава Української греко-католицької церкви у Польщі. Треба нагадати, що ця капличка стоїть тут півтора сторіччя. Її поставили люди в подяці Пречистій Діві Марії за знесення панщини в Галичині, а тим самим селянам Грушівки й Улюча. Після молитви при капличці дуже гарними християнськими словами звернувся владика Є. Попович до присутніх. Він нагадав про долю нашого народу, якому прийшлося віддавати кров за те, щоб бути собою. Молитовне відзначення трагедії –70-х роковин спалення Улюча і Грушівки очолив сам митрополит, а разом з ним служили отець декан Сяніцького деканату і отець Микола Костецький, парох з Гломчі, якому ці наші землі підпорядковані нині. На жаль, при капличці не було отця митрата Івана Антоновича, сяніцького пароха Православної церкви. Він стояв окремо і тихо молився… Я був присутній майже на всіх святкуваннях, але щоб разом не молилися при капличці православні і греко-католики, такого ще не було. Допоможи, Боже, щоб це був перший та останній раз. Я увесь час мрію, щоб разом з нами, українцями, у відзначенні цих сумних роковин взяв також участь священик Римо-католицької церкви. Грушівку, як і Улюч, відвідали в ті сумні для нас роки неприязні нам «брати» поляки, щоб пустити з вогнем ці чудові села. Про їх минуле можемо почитати в історичних книжках, а так само у спогадах світлих улючан – Ярослава Холявки і Степана Чебеняка. Біля каплички подяку всім за присутність і молитву склав Володимир Шуль, уродженець Грушівки. Це він та Ярослав і Софія Холявки є організаторами усіх з’їздів в Улючі і Грушівці. З-під каплички у Грушівці всі ми перейшли, або й переїхали, до Улюча на площу, де колись стояла гарна дерев’яна церква Святого Миколая, побудована у 20-ті рр. минулого сторіччя. Вона пережила жорстоку війну, лиш не була спроможна сама оборонитися від комуністичної влади Польщі, коли був спалений Улюч, а його жителів 1947 р. розігнано по всьому світі. У 50-х рр. її зруйновано і розібрано. Залишилося тільки декілька пам’ятних могил з хрестами і зняті залізні хрести з бань церкви, які в хащах у 90-ті рр. віднайшли наші люди…
Перед нами на шляху мандрівки рідними місцями жахлива картина : храму Святого Миколая нині вже нема… Розібрали… Зруйнували поляки… Бачимо перед собою поодинокі могили, які нам говорять, що ми тут жили, працювали і молилися протягом багатьох віків… Улючанам всім кланяюсь за те, що зберігають рідну мову, вишивку, молитву і церкви… Беруть доню, беруть сина і перед хрестом на колінах не соромляться сказати, ким вони є…
І там, де зупинилися у своїй прощі під проводом владики Є. Поповича, почалися чергові молитви за всіх тих, що терпіли зневажання від своїх братів поляків і віддавали кров під час післявоєнної нашої трагедії. Також і тут не стояли разом отці обох Церков. Знаю, що тих, хто любить свою віру і молитву, це дуже боліло. За молитву на «поцерковиському пляцу» духовним отцям і всім присутнім склав подяку Ярослав Холявка, який є організатором від першого до останнього з’їздів улючан. Дозвольте, що я з цього місця складу щиру подяку панству Софії, Ярославу та їх родині. Це завдяки їм свято в Улючі триває.
Пан Ярослав опісля запросив усіх на до себе на гостину, як щороку – над Сяном. Заграв вогник, а на всю околицю нісся аромат печених ковбасок. Людей ставало більше й більше. Одні одних угощали чаркою «горівки», пива або вина. Люди почали співати народні і партизанські пісні. Врочистість тривала до пізньої нічної пори. Субота «пішла» спати.
У неділю всі зійшлися до церкви Вознесіння Христового, яка, мов сирітка, залишилася на горі Дубнику. Святу Літургію відправив отець доктор Микола Костецький – парох з села Гломчі за Сяном. Літургія відправлялася під хрестом біля церкви, який поставили улючани під час першого з’їзду. Хто не знає, нагадаю: біля хреста вмурована пам’ятна дошка, присвячена нашому великому композиторові Михайлу Вербицькому, вірному синові цих земель, авторові музики нашого національного гімну. Після Святої Літургії отець Микола освятив йорданською водою всіх присутніх і могили померлих, які спочили на цвинтарі біля церкви. Коли він ішов зі свяченою водою до гробів померлих, просив, щоб присутні співали «Христос Воскрес», щоби померлі знали, що і вони воскреснуть, як воскрес Спаситель наш Ісус Христос.
Бачимо: Дубник. Церква. Липа стара… І хрести старинні… Улюч не здався татарам. Спалили «невинні»…
картини, які ми побачили в Улючі, спонукують сказати поетичні слова вірша:
До церковці на гору,
наче по драбині,
помалесеньки іду
помолитись нині,
за тих, що сном вічним сплять,
померлих і вбитих.
Вбивцям не несу проклять.
Гріх треба простити…
Маючи в думці ще слова цієї поезії бачу, як на церковній площі митрополит Є. Попович молиться за минуле, що позначилося на улюцькій родині…
Саме наша родина стає найважливішою для мене, коли ми з внучкою похожаємо на горі. Улюцька церковця за нашою спиною нами. В цей незабутній час повертаю думкою в історію цієї землі. Тужу за цими втраченими горами…
Потім ідемо з нашими дітьми над Сян, який так, як і колись, в’ється вужем… Насолоджуючись краєвидом, не помічаємо, що сіло сонце на хресті. Сяйвом пригощає. Нагадувати буде воно нам в чужині шлях до рідного краю…
На закінчення цьогорічних святкувань біля церкви, хреста і пам’ятної дошки, присвяченої М. Вербицькому, я мав нагоду зачитати два свої вірші про долю нашого рідного Улюча. Після цього бандуристки з Дрогобича дали свій концерт. Хочу нагадати: як і щороку, в наших святкуваннях взяв участь пан Єжи Адамський – війт з Дидні, якому підпорядкований нинішній Улюч. За його прихильне ставлення до всіх нас, улючан і грушівчан, щиро дякую від імені організаторів і запрошую на ювілейні сумні роковини 70-річчя Операції «Вісла», тобто жорстокого виселення нас на північні і західні землі Польщі 1947 р.
Будьмо! ■
