Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №7, 2015-02-15
Степан Чебеняк народився 5 червня 1932 р. в Улючі Березівського повіту. У село Ґрабово коло Ілави був депортований 1947 р. Він 1961 р. закінчив Вищу сільськогосподарську школу в Ольштині. Захистивши кандидатську дисертацію, 1975 р. отримав звання кандидата економічних наук. Протягом багатьох років очолював Центр удосконалення директорів шкіл в ольштинському воєвідському управлінні, діяч УСКТ і ОУП. Автор книжки споминів «Pamiętnik i wspomnienia uluczanina» (Ольштин, 2014), статей у «Нашому слові» та «Благовісті». Розмова зі Степаном Чебеняком – записана 2012 р. у його домі в Ольштині. (бг)
Опиши своє рідне село так, як залишилося у твоїй пам’яті дитини.
Центром села був Кут, з-під Дубника тягнувся в сторону Доброї. Від Кута по ліс на півночі був наш присілок Борівниця й потік Борівниця, а далі польське село тієї ж назви. Від Кута аж до Доброї-Шляхетської – Крайники. Зараз за панським городом у напрямку на Крайники: Ликов’ята, 10–15 хат. У другу сторону, від Кута по Грушівку – Долішній кінець. Були ще Пасіки – на горі між Улючем і Борівницею, і Чертіж – також на горі, кілька хат недалеко від Борівниці.
Над Сяном було Болоня, рівнина дуже доброї землі уздовж річки від Доброї по Селиська й далі. Гірша земля була по другому боці – на горбах Пасіки і Чертіж. Як іти з Улюча до Борівниці, по правій стороні був громадський ліс, а по лівій – панський.
Улюч був великий та старий. Чув я розповіді старих людей про руських боярів та про монахів. На Дубнику були сліди фоси і валів, з-за яких люди боронилися перед татарами. Наші бояри мали мати підземний двір, виритий в Дубнику.
Усе в нашому Улючі йшло за вірою. Римо-католики були поляками, греко-католики – українцями, Мойсеєва віра – жиди, але всі говорили українською мовою, бо село було українське. Жидів було з 10 відсотків усіх мешканців. Мали свою біжницю на рівнині, майже напроти Дубника. Мешкали в цілому селі, а найбільше на Куті, Крайниках, Борівниці.
Улюч не складався лише з селянських хат. Тут стояв панський двір, був фільварок, церкви, крамниці, млин, тартак…
Наша хата стояла під самим Дубником, то я не тільки там бавився, але й обсервував своє село. Нижче, у центрі села, на Куті, був великий двір. Провадили до нього алеї, обсаджені деревами. Сам палац був білий, мурований. Коло нього господарські будинки, ставок. Двір 1940 р. почав служити більшовицькій погранзаставі. Як прийшли німці, створили там ліґеншафт (німецьке державне господарство — ред.). Книговодом був Микитин, походив з України. Не було збройної охорони. Люди ходили там на роботу. Обробляли поля, засаджені коксаґізом, з якого виробляли ґуму. По війні люди рознесли дослівно все, до голки і до останньої цегли з мурів. Пам’ятаю, як стягав крокви Федір Явірницький і впав, хлописько, так, що ледве його очутили…
На нашій прекрасній плебанії мешкав священик Орест Солтикевич, він мене охрестив. Мав маєток у долішньому кінці села, поле, корови, свині, коні. Усе там люди обробляли, майже як за панщини. На цьому господарстві москалі 1940 р. створили колгосп. А Солтикевич з дружиною і сином Романом утік на німецьку сторону. Вернувся до села, як німаки погнали москалів на схід. Помер 1943 р. в Улючі й тут похоронений на цвинтарі.
Сам цвинтар виглядав тоді, напевно, не так, як тепер.
Стояли там дерев’яні та бетонові хрести, були задбані. Довго тримаються, аж до нашого часу, але ж я пам’ятаю, як кілька років тому улючанин Степан Чарнецький сказав мені, що на подвір’ї в Едка Пилипа на Крайниках побачив дубовий хрест з Дубника. На другий рік я поїхав туди автом і спитався, що цей хрест робить у нього на подвір’ї. Едек не відповів мені так, як Чарнецькому, що то буде «дишель до копачки». «Я опікуюся церквою, узяв його до консервації» – відказав. І не встиг законсервувати – помер. Жінка хрест відвезла на Дубник1.
Чому в Улючі були аж дві церкви?
Улюч був не тільки великий, але й довгий. І настільки багатий, що в другому кінці села для власної вигоди улючани 1928 р. побудували другу церкву, зрештою, на місці каплиці якоїсь секти… Наша була дерев’яна, під бляхою, недалеко стояла плебанія. Її потім розібрали поляки, але той, хто узяв бляху, по кількох роках помер. Гм, а де ми справляли Водохрещі? Не на Сяні… Мабуть, при церкві, бо на Сян задалеко2…
А от школа, важлива сільська установа й частина твого життя.
Батько розповідав мені, як 1920 р. до нашої школи прийшла працювати полька, яка не знала української мови. Заповіла учням нарубати їй дров. Одному дала кілька грошей за роботу, а він не подякував. Вона йому каже «подзєнкуй», а той постукав по коліні грішми, затисненими у жмені, та сказав: «дзень-дзень!», бо не розумів, що то значить «дзєнковаць», знав тільки дякувати.
Я пішов до школи 1940 р., тодішньої української радянської школи. Директором був Михайло Дода, людина невідомого мені роду, вчителем – улючанин Марко Петрущак. За німців директорував Йосип Єнкала. Учителем далі був Петрущак, мудра людина, яку німці хотіли взяти до дивізії «Галичина», але він побачив поліцію та втік зі школи. Скривався, не пішов також до УПА.
Рід і родина
Звідки походили твої предки?
Прізвище моїх предків у чоловічій лінії походить з села Кінського, з-за Сяну. Один з тих засянських Чебеняків за австріяцьких часів був професором у Перемишлі. Там, на Кругелі, купив собі господарство. Мав три дочки і сина, Ореста. Син не одружився, помер. Одна дочка вийшла заміж за греко-католицького священика. Виїхала в Україну по війні. А друга стала жінкою австріяцького офіцера, чеха, тож після війни виїхала з ним у Чехію. Наймолодша, Катруся, не мала чоловіка. Будинок батька віддала польці, сама перейшла жити до Перемишля, де померла.
Улюцькі люди по-своєму запам’ятали, як Чебеняки з Кінського стали жити в Улючі: Називали нас «кінщанами», казали «до Кінщанина». Почалося від Петра Чебеняка. То сталося тому, що улюцькі люди почали женити мою бабцю, молоду вдову Пелагію Солецьку. Крім молодості, вона мала млин чи, як казали у нас – маїток. І знайшовся мій дідо Петро, і взяв її за жінку, але перейшов жити до Улюча. Мали восьмеро дітей. Найстарший був Микола, перед І Світовою війною виїхав до Америки, а Василь, Іван та інші брати служили в австріяцькому війську.
Наймолодший був мій батько Михайло. Мама залишила його при собі й дала все господарство і млин. Тато був чоловік скорий до всякої справи. У Радимні та Сяноці навчився, як працює тартак. І майстер Меєр коло млина збудував йому тартак, там різали дошки, ґонти. Відновив і млин на Борівниці, що водою гнала млин і тартак. У млині машина робила кашу, а друга – пенцак. Так мій батько збирав гріш до гроша і все поставив на ноги.
Мама писалася Полянська, на ім’я Анна, з роду Харитчак. Полянські були улюцькою родиною, одні поляки, другі українці. Поляки різнилися від наших тим, що ходили не до церкви, а до костелу. У нас усяке бувало у зв’язках між українцями та поляками, наприклад, українським поляком був Михайло Бахорський, але батько моєї мами, Ян Полянський, був уже міцним латинником. Ходив до «косьцьола» до Борівниці, але жінку мав українку. Мамині брати, Василь, Федір і Микола стали римо-католиками, бо їх батько був такого віросповідання. Син Теодора Адам мешкає в Улючі. Його мама – українка Марія, з дому Кулик, опікувалася церквою на Дубнику. Український поляк Едек Пилип мав маму українку з Бараників. Федір Полянський з Пілсудським дійшов до Києва.
Твій батько мав млин і тартак. Був більше підприємцем чи господарем?
Не пам’ятаю, скільки моргів, але був і ґрунт біля хати, був великий город, на якому батько викопав потім став, щоб мати запас води на тартак. Усе було добре до 1939 р., як прийшли москалі. Тато знав, чим пахне москаль, бо читав немало і розумів світ. Були люди – батько називав їх «голота» – що, як вони прийшли, казали від заздрості: «Ого! Жеби ся му скінчило! Піде на Сибір».
Війна
Які події в Улючі викликала аґресія московських «визволителів» восени 1939 року?
Ті москалі були… узбеками. Говорили мовою, якої ніхто не розумів. Офіцери були москалями або українцями. Одного з офіцерів-українців батько запросив додому й спитався: «Скажіть мені, що я маю зробити, щоб не взяли мене на Сибір?». Лейтенант сказав: «Ти перший запишися в колгосп». Tато віддав до колгоспу і тартак, і млин. Улюцька «голота», ставши колгоспниками, почала обслуговувати татову «фірму», а тепер частину колгоспу. Як на особу Михайла Чебеняка, то передання майна в колгосп не було для нової влади до кінця переконливим. Одного разу прийшов з сільської ради посланець і сказав, що батька кличуть на погранзаставу у Добру-Шляхетську. Батько відповів: «Сину, скажи тим панам, які тебе тут прислали, що я не піду, бо я хворий». Мама зав’язала йому рушником голову, поклала в кімнату до ліжка під перину. За годину прийшли два «апостоли» комунізму. Секретар партії – жид Файрхейм, поляк Михайло Пахольський. Питалися в батька, що йому сталося, а той казав, що його трясе від хвороби. Постогнали та пішли. Батько «розхворівся» так, що лежав у ліжку від 1939 р. аж до 22 червня 1941 р. Натомість сільська голота ходила вночі попід хату, пильнуючи, чи тато не буде втікати за Сян.
хату, пильнуючи, чи тато не буде втікати за Сян.
Продовження в наступному числі «НС»
1. Пор. допис про історію хреста в честь 20-річчя проголошення ЗУНР 1938 р.: Василь Шляхтич, Улюцький хрест, «НС» за 29 травня 2011 р.
2. Улючани справляли Водохреща на Куті на потоці Борівниці.
