Мирослав Левицький ■ ПОГЛЯДИ ■ №35, 2015-08-30
Започатковане Путіним божевілля «з відновленням історичної справедливості» знову змушує задуматися над уроками Другої світової війни.
Чи готова Україна до такого сценарію розвитку подій? Ідеться не лише про економічну чи військову готовність, а й про історичну. Ідеться про те, щоб максимально очистити суспільну свідомість від російських штампів доби СРСР. До них належить погляд на питання Другої світової війни, місця і ролі в ній УПА. Нині, як ніколи раніше, сприятливий для цього ґрунт. Свідчить про це хоча б опублікований на ряді сайтів відкритий лист російськомовного мешканця окупованого Донбасу до росіян, фраґменти якого тут наводжу: «Ми – ваші ментальні близнюки, які виросли на одних з вами книгах і мультфільмах, дійшли до того, що хочемо відгородитися від вас триметровою стіною (…) Ви відторгнули реґіон з населенням в 2 мільйони людей, а ще 3–4 мільйонам запудрили мізки „розіпнутими хлопчиками”, але 40 мільйонів українців, величезний людський масив, назавжди відгородили від себе прірвою. (…) Для нас Росія відтепер зневажена „бананова республіка зла”. (…) Путін поставив нас усіх перед радикальним вибором: „за” чи „проти” України. І нам довелося його зробити. (…) Сорок мільйонів українців вимушено стали „бандерівцями” у вашому розумінні цього слова».
У перші роки незалежності на істориків, котрі твердили, що для українців війна 1939–1945 років була Другою світовою, а ніякою вітчизняною, багато хто дивився, як на не зовсім адекватних. Поволі до нових історичних дефініцій стали привикати. Поки до влади не прийшов Янукович з Табачником, коли взято різкий крен (зміна напряму, орієнтації – ред.) до російських штампів і дефініцій. Тоді колишній депутат українського парламенту Олег Царьов, – а нині чи то президент донецьких сепаратистів, чи якусь іншу посаду йому в Кремлі виділили, – назвав провокацією запитання журналіста про дату початку Другої світової війни. А потім, надувши щоки, сказав, що всім відомо, що це 22 червня 1941 р. (йдеться про напад Німеччини на СРСР). І на цю анекдотичну деталь можна було й не звертати уваги, коли б не те, що подібно як Царьов ще думають тисячі мешканців України, які перебувають у російському інформаційному полоні, для котрих усі у світі, крім Росії, брехуни…
Правду кажучи, в Україні не тільки в цьому середовищі є різний погляд на дату початку Другої світової війни. По-різному цю дату трактують історики. Одні твердять: якщо за дату початку війни брати день, коли пролунали перші постріли, коли впали перші жертви, то це не було 1-го вересня, а ніч з 14 на 15 березня, коли союзницька з Німеччиною Угорщина окупувала Карпатську Україну. На думку інших, якщо за дату світової війни брати день, коли Англія та Франція оголосили війну Німеччині, то це 3 вересня 1939 року, однак у тій війні не пролунав жодний постріл. Реальні постріли пролунали не на західному, а на східному фронті 17 вересня 1939 року, коли сталінська армада вторгнулася в кордони польської держави. І того ж дня польсько-німецький військовий конфлікт фактично переріс у міжнародний. Проте у світлі протоколу Ріббентроп – Молотов з 1 вересня війна вже була міжнародною. Однак 17 вересня є більш промовистою датою, щоб показувати світові, що Росія започаткувала дві світові війни.
Для українців питання 17 вересня є доволі делікатним. З російських пропаґандистських каналів (програма «Вєсті») дружина Олександра Солженіцина (одного з ідеологів «русского мира», автора контроверсійної праці «Как нам обустроит Россию») – Наталія зверталася до українських «націоналістів» не лихословити проти росіян, а дякувати Сталіну за те, що він їм подарував землі, які ніколи не були їхніми і без жесту Сталіна ніколи б такими не стали». Далі дружина колишнього дисидента, дід якого розмовляв з онуком українською, доводить російській аудиторії, що південь та схід України – це бездумний подарунок Леніна земель, які ніколи не мали нічого спільного з Україною. Хоч видані в Росії мапи кінця XIX сторіччя показують, що росіяни у так званій Новоросії були меншістю. А письменник Антон Чехов у автобіографії написав, що народився в українському місті Таганрозі (нині це Ростовська область, Росія).
На час президента Порошенка припадає формування нової української історичної політики. В тому плані першим та дуже важливим кроком було скасування кучмівського (російського – 23 лютого) Дня захисника вітчизни та запровадження українського – на свято Покрови 14 жовтня. Вперше цю дату, як день українського війська, пропонували встановити ще 1992 року, коли відзначалося 50-річчя утворення УПА. Проте в парламенті для такого рішення не було сили. А в тодішнього президента України Леоніда Кравчука не було політичної волі.
Наступні роки характеризувалися щораз більшою активізацією російської колони. Президент Леонід Кучма, наївно сподіваючись, що схилить їх до державності, відновлював радянські свята. Проте цей його крок не виправдав сподівань. Буквально з кожним місяцем піднімався шовіністичний вереск про «фальшування історії».
Щойно путінська авантюра змусила перший ешелон політиків змінити підхід до багатьох історичних питань. Президент України Петро Порошенко, виступаючи 24 серпня 2014 року на святі Незалежності, заявив, що Україна більше ніколи не відзначатиме свято захисника вітчизни за військово-історичним календарем сусідньої країни. «Ми будемо шанувати захисників своєї Батьківщини, а не чужої!», – наголосив президент. У той момент ніхто не міг сказати, який це буде день.
Вибір зроблено на свято Покрови. І не тільки тому, що це річниця утворення армії нескорених, як щораз частіше в Україні називають нині УПА. За твердженням українських істориків, традиція вшанування українського воїнства на свято Покрови сягає козацьких часів. І хоч у Галичині це було прийняте як важливий крок до визнання УПА, то в Україні ніхто, за винятком запроданців на кшталт комуністів, не протестував проти нової дати свята захисника вітчизни.
Нове свято захисника вітчизни в Україні, як це є в Польщі, відтепер буде вихідним днем. Це не тільки початок нової філософії історичного мислення – вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг українського народу, що повинно сприяти дальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві. Це також нова державна політика в питанні підтримки, проповідуваного Церквами культу Покрови Божої Матері, як одного з засобів формування нової суспільної моралі.
Інструментом формування нового історичного мислення є також прийнятий 9 квітня 2015 року «Закон України про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», який включає всі державні органи, політичні і збройні сили, громадські організації, які в часи УРСР відносилися до розряду антирадянських. Частина з них стосується періоду Другої світової війни. З цього закону хотів би процитувати пункт 1 статті 5: «Держава забезпечує всебічне вивчення історії про боротьбу та борців за незалежність України у XX столітті». Нині в українському телебаченні є щораз більше історично пізнавальних програм, присвячених боротьбі за незалежність України, себто йде довгоочікуваний процес переосмислення української історичної політики.
Частиною переосмислення української історичної пам’яті стало поховання в Меморіальному комплексі «Парк Вічної Слави» останків двох невідомих солдатів: воїна – учасника Антитерористичної операції та воїна Другої світової війни. Подія мала місце в рамках відзначення Дня Прапора (23 серпня).
Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович відзначив, що «Україна (…) мусить пам’ятати всіх тих, хто загинув за неї, – і в Армії Української Народної Республіки, і у Червоній армії, і в Українській повстанській армії, і в лавах сучасного українського війська. На пагорбах Дніпра має постати Національний пантеон героїв». Про цю ідею активно на урядовому рівні говорилося в час прем’єрства Віктора Ющенка (грудень 1999 – квітень 2001), а на громадському – ще раніше. Однак тут є одна проблема. А як трактувати так звані «заградотряди», себто каральні відділи НКВС, які стріляли в спину фронтовикам? Досі їх, як і фронтовиків, вважали героями-визволителями. І надалі вимагають, щоб до них ставитися як до героїв. Поки що я не зумів знайти конструктивних матеріалів з приводу цієї проблеми. ■
