Василь Шпарик, ветеран-фронтовик ІІ Світової війни м. Львів ■ ІСТОРІЯ ■ №35, 2016-08-28
Спогади з дитячих років
Для кращого розуміння давноминулого не обійтися без стислого опису життя українців у польській державі у роки, які припали на моє дитинство. Польща, по суті, окупувала західноукраїнські етнічні землі. Поведінка влади та й деяких верств польського населення не була прихильною до українців. Верх брали претензії поляків на національну зверхність і гонористість. Вимагали «Великої Польщі від моря до моря», тобто від Балтійського моря до Чорного. Отже, були претензії на українські землі, що належали Речі Посполитій до 1772 р. Масштабні претензії, таким чином, виливалися у відношення до українців як громадян другого сорту.
Тут подаю деякі відомості, щоб краще зрозуміти ситуацію. За чисельністю українці на західних українських етнічних землях, тобто Галичини, Західної Волині, Лемківщини, Перемищини, Ярославщини, Холмщини та Підляшшя, складали майже третину населення Польщі. І це вже було серйозно. Нехтувати позицією щодо збереження держави такою національною меншиною було надто необачно. Проте польська влада, по суті шовіністична, забувши геть чисто, як жилося полякам у складі чужих держав, за 20 років свого панування зробила все, щоб українці не сприйняли цієї держави і стали в опозиції до неї. Погляньмо в історію періоду між І та ІІ Світовими війнами, і нам багато що буде зрозумілим.
Як відомо, Західноукраїнська Народна Республіка не встояла перед 110-тисячною армією генерала Юзефа Галлера, яка, будучи добре вишколеною та озброєною у Франції, у липні 1919 р. захопила Галичину.
Згідно з договором між Польщею та Антантою від 28 червня 1919 р., Польща зобов’язалася надати українцям національно-культурну автономію. Адже йшлося про 5,5 млн. українців (за польським переписом з 9 грудня 1931 р.), з них у Галичині проживало 3 млн. 299 тис. осіб. На українських етнічних землях українці становили 68,9% населення, а поляки – лише 29,4%.
Після воєнного завоювання Галичини ні згадані, ні інші акти про права українців не були виконувані. Навпаки, проводився жорстокий терор щодо українського населення. Лише у 1919–1920 рр. в тюрмах і концентраційних таборах ув’язнено майже 70 тис. українців.
Від березня 1920 р. Галичину, яка за довгого панування Австро-Угорщини так іменувалася і займала терени аж до Кракова включно, стали офіційно називати Małopolska Wschodnia (Східна Малопольща), що дуже нагадувало російське щодо України – Малоросія.
Географічна назва ще б нічого, а то й 5,5-мільйонний народ не мав права ідентифікувати себе як українці. Поляки називали нас русинами, а мову – руською (це ніяк не російська), вважаючи її «діалектом» польської. Цим прийомом намагалися стверджувати, що західні українці не мають нічого спільного з українцями з Наддніпрянщини. Проте галичани однозначно ідентифікували себе як українці. Портрет наддніпрянця Тараса Шевченка був у Галичині чи не в кожній українській домівці, йому будували пам’ятники в селах і містечках, драматичні гуртки «Просвіти» ставили переважно п’єси Карпенка-Карого (Івана Тобілевича), Івана Котляревського, Марка Кропивницького, Тараса Шевченка, Лесі Українки. Такою була відповідь польським шовіністам.
Як виявилося, і цю, хай «руську», мову постаралися 31 липня 1924 р. заборонити в усіх державних установах, а згідно з законом від 23 березня 1933 р. нею можна було користуватися лише усно, але на Холмщині і Підляшші, де українці становили 76% населення (перепис 9 грудня 1931 р.), українська мова була заборонена навіть для усного спілкування. Не було державних шкіл з українською мовою навчання навіть у селах і містечках. Так, наприклад, у сільській трикласній і згодом у школі 3 ступеня, де я навчався, починаючи з 1931 р., уже в другому класі всі предмети, крім української мови і релігії, були ведені польською мовою.
Антиукраїнське спрямування мав закон 1925 р. про так звану парцеляцію і продаж поміщицької землі тільки полякам. Цей закон відкрив правову основу для полонізації західноукраїнських земель. За міжвоєнний 20-річний період з корінної Польщі на ці українські землі переселили близько 300 тис. так званих осадників, яким продано близько 800 тис. гектарів землі.
Вкрай жорстокими й у правовому плані абсолютно протизаконними були масові репресії відносно українського населення – так звана пацифікація, що її проводили з 16 по 30 вересня 1930 р. у селах і містечках Галичини, коли фізично карали всіх без конкретного звинувачення, а лише як українців за національністю.
Для польських шовіністів при владі українці були bydłem (худобою). Водночас українці були дуже потрібні Польщі як виробники дешевої сільськогосподарської продукції, як платники податків, як люди у військовій формі. Не знаю української політичної партії чи громадської організації в міжвоєнний період, яка би не була в опозиції до польської влади. А серед них такі впливові, як Фронт національної єдності (ФНЄ) та Українське націонал-демократичне об’єднання (УНДО), які видавали газети «Українські вісті», «Батьківщина», «Діло», «Народна справа», та як «Просвіта», «Рідна школа», «Маслосоюз», «РСУК» (дослівно – Ревізійний союз українських кооператив, а практично – централя українських кооператив). І це було суттєво з огляду на їхній вплив на українські справи.
Унаслідок політики, яку вела польська влада, зубожіння українського селянства зростало. У сім’ях було в середньому по п’ятеро дітей. І така демографічна ситуація турбувала польську владу, бо відсоток українців серед населення зростав, а з ним і проблеми панування над українцями. Але польська влада боролася іншим шляхом – не створювала умов для освіти українців. Бо чи можливо було відправити дітей до гімназії, якщо кожного місяця лише за навчання необхідно було б заплатити 25 зл., а ще яких 35–45 зл. викласти за утримання в бурсі (гуртожитку)? На це треба було б щомісяця продати хіба корову, а вона, як правило, була одна на всю сім’ю. Фізичну працю на полі («від зорі до зорі») оцінювали в один (!) злотий. Довелось би продати коло морґа (0,56 га) орної землі, щоб провчити в ґімназії сина чи доньку один рік. А землі-то в галицьких українців було мало (на Покутті приблизно 2–3 га). При одруженні дітям виділяли один-два морґи. Таким чином навіть середньо заможна сім’я ставала малоземельною, по суті – бідною.
Українські селяни в умовах польської держави були вже не тими русинами, яких мала Австрійська монархія. І Світова війна завела українців на всі фронти, звідки вони винесли бажання бути народом з державою, з соборною державою для всіх українців. І під цими лозунгами вони боролися вперто й наполегливо з польським пануванням над ними.
Стараннями українських політичних партій та громадських організацій, під впливом побаченого вояками-галичанами під час І Світової війни в інших країнах Європи, національна свідомість галицьких українців у 20–30 рр. ХХ ст. значно зросла. Вихід зі свого тяжкого становища вони бачили в політичних змінах, вершиною яких мала би бути власна державність.
В історичному минулому поляки завжди чомусь шукали боротьби з українцями, хоч доцільніше було б іти спільно, пам’ятаючи, що доля наших народів склалася так, що ми (і Польща, і Україна) постійно попадали в цупкі німецько-російські «кліщі». Ми спільно страждали, бо Німеччина і Росія протягом віків хотіли мати спільний кордон. Українці не шукали ворога в поляках, але вважали, що домінантою наших взаємовідносин повинно бути незаперечне визнання польською стороною справедливості боротьби українського народу за свою незалежність і державність на всіх етапах історії. Адже українці, як і якийсь інший народ, мали право бути вільними. Це Богом дане людині право вони відстоювали на своїй, на рідній землі, бо ніколи в історичному минулому зі своєї волі не підкоряли інших народів, не воювали на чужих землях. Ця умова повинна була б лягти в основу наших дружніх, добросусідських, рівноправних відносин. Таким чином, українці ставили єдино можливу альтернативу – взаєморозуміння, повагу і співпрацю.
Так розуміли українці своє відношення до поляків. Якщо в пам’яті галичан були пацифікації, то в пам’яті волинян, українців Холмщини і Підляшшя був затаєний гнів за зруйнування православних храмів, що саме зробила «високорелігійна» католицька держава, якою представляла себе Польща. У підсумку польська держава не здала іспиту на співіснування з українцями, і це повернулося для неї втратою державності 1939 р. ■
