Юрій Рейт ■ ГРОМАДА ■ №37, 2012-09-09

Лідери хору
У різні роки з «Журавлями» співпрацювали, тимчасово або довше, солісти: Володимир Денисенко, Марія Щуцька, Франьо Пшемелевський, Генрик Байєр, Микола Конах і «наймити», як звали у хорі найманих співаків з польських хорів, а серед них особливо віддані: Ришард Бубневич і Кшиштоф Слюсаж. «Журавлям» помагали також дириґенти інших хорів – Мечислав Ярмолович та Збіґнєв Цибульський, які «шліфували» голоси хористів. Із багатьох людей з українського середовища, які були пов’язані з хором за моїх часів, особливо упали в мою пам’ять дві пари братів. Перша – це Ярослав Трохановський і його молодший брат Петро, які в артистичній концепції дириґента
Я. Полянського мали авторизувати своєю автентичністю виконання «В’язанки лемківських співанок». Пам’ятаю, як довго і вперто працював над тими знаменитими «синґлами» дириґент, щоб їх втиснути в рамки музичної дисципліни власної композиції та всього хору. Перед тим перепробував на цю роль чи не третину хористів, але безуспішно. Врешті-решт, котрийсь з них, не витримавши тих поправок і зауважень, кинув Ярославу: «а сам то си співай». На платівці, – першій довгій платівці «Журавлів» 1978 р., – можна почути автентичний голос нашого дириґента… Лише з часом несподівана поява Дарка Боївки, лемка з Команчі, і його заспів «…бодай та корчмичка…» роз’яснили обличчя дириґента, а хористи зрозуміли – «попав». Співпраця з хором двох наступних братів, – Михайла та Мирона Кертичаків – це також приклад спеціалізації тих, хто вирішував поточні проблеми «Журавлів». Хто з них кого притягнув до хору, – донині не згадаю. Мирон, наділений талантом декламування поезії, доповнював програму шевченківських чи інших концертів «Журавлів». Озвучені ним тексти Тараса Шевченка і Богдана-Ігоря Антонича («Скрипучі двері») зворушували кожного. Я й досі пам’ятаю довгу хвилину мовчання в залі, яку ніхто зі слухачів не насмілився перервати. Думаю, що перші зустрічі були важливими для нас обох, і через багато років, уже в новій ролі керівників ОУП, ми знали, що можемо розраховувати один на одного. Знали, що нашою опорою в перебудові організованого українського руху в Польщі були розсіяні по всій Польщі учасники хору «Журавлі» – «наші перші кадри». У свою чергу, Михайло Кертичак запам’ятався мені як керівник нелеґальної операції перевезення до Польщі кількох сотень книжок, захованих під жупанами в причепі автобуса «Журавлів», яким ми поверталися до Польщі з концертних ґастролей у Голландії, Бельгії, Німеччині 1989 р. Ці книжки, видані українською діаспорою, ми мали пізніше «перекинути» в Україну. На одному з кордонів двоє чи троє чехословацьких прикордонників довго й уважно переглядали кілька знайдених в автобусі книжок, дебатуючи, конфіскувати їх чи ні. Вони не знали, що забирають спеціально викладене для них на видному місці, щоб відвернути увагу від нашого причепу
з жупанами… Певні ситуації формували лідера групи, такого журавлиного отамана. Коли перед концертами в Канаді та США на зустрічі Ради хору з керівниками УСКТ ми почули, що – згідно з рішенням МВС – одна третина хористів не отримає паспортів і треба скоротити склад хору, після довгої хвилини мовчання один з нас, Антін Стець, промовив виразно: «або всі дістають паспорти, або залишаємося в Польщі». Минув тиждень-два, і всі хористи отримали паспорти. Саме під час того концертного турне 1986 р. діяла невеличка група хористів, яка перед концертами розповсюджувала серед публіки «популяризаторські матеріали хору» – і в секреті від штатних працівників УСКТ докладала зароблені гроші до спільної каси. Завдяки відданості Петра Гнатюка, Івана Падуха, Тараса Огородника і двох сеньйорів хору, виконавців цієї місії, ми змогли купити апаратуру для програвання магнітофонних касет із записами партій, які кожний хорист отримував для домашньої роботи. Зібрані тоді кошти дозволили фінансово підтримати організовані пізніше репетиції «крил хору» на місці та окремих концертів. Згадуючи давніх «журавлів», не можна оминути ще одну особу, невеликого на зріст хориста, але з великим серцем. Це він, Богдан Боберський, проектував костюми «Журавлів» і стежив за їхнім відтворенням. Подібне мало місце
з графічною стороною платівкових записів хору, першою емблемою «Журавлів», проектуванням буклетів та інших популяризаторських матеріалів колективу, аварійними поправками або додатковою декорацією сцен, на яких виступав хор. Це Богдан, інколи в гострих дискусіях з «мудрагелями» хору, переконливо прямував до того, щоб усе те, що носило фірмовий знак «Журавлів», було професійно допрацьоване до кінця. Сам трішки розсіяний (що складало привід до багатьох анекдотів), він не признавав розгардіяшу й недбальства. У тодішні часи важливим було й те, що в колективі з’явилася вікова група, яка підключилася до праці в інтересах «Журавлів». До неї належали, зокрема, Роман Михалик, Юрій Сулим, Петро Пеленський, Мирослав Петрига.
З плином часу хор «Журавлі» поступово ставав інституцією з такою ж назвою, яка реалізувала – в переконанні хористів – важливу місію в українському середовищі в Польщі; задля спільної справи української меншини сповільнювала процес її асиміляції. Щораз більший авторитет «Журавлів», знання настроїв, потреб і сподівань українського середовища, які походили безпосередньо від хористів-лідерів реґіональних українських середовищ, розмах і різноманітність контактів
з цими середовищами, контакти з лідерами «непокірних осередків», людьми з різних українських осередків, які піддавали сумнівові «політичну правильність дій УСКТ», – напередодні розгортання суспільного руху «Солідарність» і наступальної деструкції політичної системи останніх років ПНР, при щораз реальнішому постанні вимріяної вільної України, – включив і хористів у бурхливу дискусію, яка проходила
в той час в українському середовищі. Ця реально оцінювана ситуація в Польщі, зміни, до яких дійшло в Україні (наприклад, виникнення й діяльність демократичної опозиції), так само як
і сподівання українського середовища визначили напрямки діяльності хору. Концерти й програми концертів від половини 80-х рр. м. ст. протягом кількох років були свідченням як солідарності поглядів хористів, так і їхньої волі що-до активної участі «Журавлів» у процесах, які мали тоді місце в Україні і в Польщі3.

Перспектива на майбутнє
Дивлячись з часової перспективи на початки діяльності «Журавлів» і на сьогоднішні реалії праці хору, можна сказати, що, з одного боку, колись було важче, – бо була цензура, постійне обходження незгідних з життям законів
і параграфів, «обдурювання влади», щоб висмикнути якомога більший простір свободи. Однак з іншого боку, в багатьох аспектах було легше, – без проблем, пов’язаних з новими економічними труднощами, з працею, упевненістю в діяльності колективу в структурі УСКТ. Завдання, які нині стоять перед хористами і їхнім дириґентом, можливо, важче виконати. Уже нема «ворога», який мобілізував до спільних зусиль, діяльність хору має щораз менший «політичний» акцент і щораз більше мусить відстоювати себе художніми цінностями (що вимагає більшої та ґрунтовної праці і хористів, і дириґента), складнішими стають питання фінансування діяльності хору. Сьогодні менше місця залишається на сентименти – самого співу «Реве та стогне» чи «Заповіту» вже не вистачає. Треба це зробити так, щоб привернути увагу й цікавість слухача, перш за все польського. Публіку не цікавлять логістичні, фінансові чи кадрові проблеми колективу. Якщо вона приходить на концерт, то хоче отримати товар, вартий затраченого часу і виданих на квиток грошей. Для «Журавлів» – це нова ситуація, у якій вони мусять знайти себе, якщо хочуть вижити. Це означає необхідність знаходження нових способів фінансування діяльності – забезпечення коштів приїзду хористів на репетиції або концерти, оплати ночівлі, засобів на друкування нот, пошиття костюмів тощо. Надалі болісним місцем є справа забезпечення спокійного існування дириґентові. Тепер він, як і колись, не має можливості повністю віддатися роботі з колективом. Праця, модель якої останніми десятиліттями чимало разів модифікувалася, сьогодні мусить відповідати щораз важчим викликам. Як і колись, нині найбільшою цінністю «Журавлів» є люди. Без постійного поповнення їхніх рядів новими людьми, відданими праці колективу, співаків, які хочуть розвиватися
й працювати над своїм художнім рівнем, «Журавлі» можуть проіснувати лише до того моменту, коли вже ніхто не захоче прийти на концерти. Інвестиція в молодих хористів – це інвестиція в «Журавлі» як колектив. Колись прихід до «Журавлів» був відважним кроком, оскільки приєднання до цього шанованого ґрона вважалося за честь. Сьогодні прихід до хору теж свідчить про відвагу, але відвагу іншого роду: пов’язану з віддачею вільного часу, еквілібристикою на штатній роботі чи в навчанні, відмовою від багатьох видів активної діяльності й пристрастей, яким віддаються ровесники. Без заохочення, – а ними є концерти й усілякі поїздки, а також сміливий і здатний сподобатися публіці репертуар, – але і без організованих пошуків нових співаків щораз важче буде укомплектувати відповідний склад колективу. Без постійного вдосконалення майстерності співу, тобто емісійних вправ, шліфування, залучення творів, які вимагають великої праці, важко буде «зачарувати» публіку й заохотити її прийти на концерт. Дивлячись на склад «Журавлів» під час останніх концертів, слухаючи нещодавно видані компактні диски, можна сказати, що хористи і їхній дириґент зробили все, що від них залежить, протягом чотирьох десятків років зберегли хор численним й омолодженим, з новими ідеями щодо репертуару та рівнем його виконання. Настав час на тих, які вирішують про майбутнє хору. Вони повинні відповісти на запитання: чи українці в Польщі хочуть надалі мати свій презентабельний хор?

Post scriptum
Виступ «Журавлів» у квітні цього року в програмі ІІ Конґресу українців у Польщі, який відзначив 65-річчя Акції «Вісла», я слухав разом із Володимиром Мокрим, що сидів поряд, і моїм 6-річним онуком Симеоном. Інтер’єр Народного дому в Перемишлі, знайомі люди й друзі серед публіки – усі ми з увагою слухали виступ Капели незрячих бандуристів зі Львова. Однак наші думки вже були з «Журавлями» – і їхня поява на сцені наелектризувала всіх нас. Можна було б принагідно процитувати слова Павла Маркушевського, рецензента найновішої платівки «Журавлів», названої «Ностальгія»: «…Виконання – як завжди у випадку „Журавлів” – на дуже високому рівні. Звучання колективу – досить однорідне, чого не просто досягти навіть професійним хорам. Інтонація – бездоганна, а багатство кольору й динаміки – надзвичайно різноманітне, в чому безперечна заслуга дириґента Ярослава Вуйцика. Крім того, солісти виконують свої непрості партії надзвичайно…». Уже перші акорди, а за ними – пісні, їхній продуманий добір змусили мене з Влодком переглянутися зі зворушенням та схваленням того, що діється на сцені. Десь під кінець концерту в моїй голові промайнула думка, що цим виступом «Журавлі» «рапортують» своїй публіці: заповіт початківців – Ярослава Полянського і Михайла Струмінського – здійснювався протягом наступних десятиліть. Як один із сеньйорів цього колективу, хочу тепло подякувати дириґентові «Журавлів» Ярославу Вуйцикові і всім хористам: многая і благая вам літа!

У відповідь Володимирові Панькову
Шановний Володимире!
читаючи твої слова про хор «Журавлі», представлені в рамках ширших роздумів про філософію побудови та розвитку твоєї так званої «стрефи», а також місця, яке займав у ній Я. Полянський, мушу ствердити, що існує, імовірно, одна спільна сфера, цінна для нас обох. Якби і я задумався над власною так званою «стрефою», то, без сумніву, істотна для тебе Успенська церква на Медовій для мене також (з дитинства і донині) – значить дуже багато, особливо коли разом зі своїми онуками вслухуюся у спів хору, в якому завжди співали й співають чотири хористи «Журавлів».
Відтак, прочитавши твої спогади [«НС», № 5 (2843), від 29 січня 2012 р.] під заголовком «Безпорадні?», констатую, що «стрефа» кожного з нас по-іншому впливає на оцінку подій тридцятирічної давності, подій, учасниками яких і ти був, і я. Перед тим, як представлю свій погляд на тодішні події і свою оцінку, рішуче відкидаю спосіб твоєї розповіді з формулюваннями типу: «чорна рада», «бруднa роботa», «паплянинa», «чекістськa бовтанинa». Не погоджуюся також із твоїм ставленням до інших осіб – легковажним та принизливим.
А тепер гляньмо на дві суб’єктивні розповіді, що стосуються цих самих подій.
Реляція В. Панькова: «Приблизно в той час (1982 р.) Славко поїхав в Америку. Не було його якийсь час. І саме в цей час у Ґданську відбулася „чорна рада”. Мене також запросили туди.
Я скористався цим, весь час старався переймати ініціативу – це досить вдавалося тому, що присутні усвідомлювали, що беруть участь у брудній роботі, тому проявляли постійну нерішучість. З тієї паплянини я зрозумів, що ось Полянський покинув їх і поїхав „у Гамерику”, що їх не шанує і наймає чужих, що літає літаками, а вони товчуться автобусами, що он у них є вже кандидат на дириґента і навіщо їм Полянський. Вуха в’яли від тієї чекістської бовтанини: єдине, до чого мені вдалося намовити співаченьків – то реґламент хору, який мав хоч на якийсь час зберегти статус-кво. Коли повернувся Полянський, він відкинув цей реґламент: у зв’язку з чим найближчим концертом „Журавлів” дириґував уже хто інший».
Моя реляція:
Своїм несподіваним виїздом за кордон Ярослав розірвав чинний 10 років механізм співпраці дириґента з ансамблем. Механізм, що спирався на єдиному, мабуть найважливішому, елементі: взаємній довірі та обігу інформації. Його метою була підтримка дириґента у відносинах з роботодавцем; одночасно визначені дириґентом хористи були повідомлені про наміри
й плани дириґента щодо «Журавлів». Ці люди вели з Ярославом, у вужчому або ширшому ґроні, багатогодинні переговори, аналізуючи проблеми самого хору, хористів, а також ПНР-івської чи УСКТ-івської дійсності, зокрема, питання, пов’язані з незадовільним рівнем фінансування праці дириґента.
Ці люди робили все для того, щоб у кожних обставинах захищати рішення Полянського. Здивовані несподіваним рішенням дириґента хористи, серед них і я, не могли знайти відповіді на основні питання: чому хоча б одного з них не повідомлено, що Ярослав планує виїхати за кордон, чи цей виїзд матиме наслідки для майбутнього «Журавлів» і які вони будуть; чи розірвання контакту з хором пов’язане
з іншими художніми планами дириґента, яким чином, у зв’язку з виниклою ситуацією, реалізовуватимуться вже заздалегідь заплановані концерти хору, як виглядають службові відносини роботодавця з дириґентом і чи, можливо, є вони причиною виникнення цієї несподіваної ситуації? Це – тільки початок довгого переліку запитань без відповіді… У той час хористи, кожний на свій спосіб, дискутували й переживали обставини, у яких несподівано опинився колектив. З часом Рада хору, після багатьох зустрічей, дозріла до того, щоб прийняти стратегічне рішення. Щоб мати контроль над тим, що відбувається в хорі,
та уникнути будь-якого втручання ззовні у внутрішні справи колективу
(а це була чудова нагода «докрутити гайки», включно з призначенням нового дириґента), треба було зробити «ривок уперед». Рада вирішила призначити одного з хористів дириґентом «Журавлів» i вимагати від УСКТ реалізації заздалегідь запланованих ґастролей хору. Перед вирішенням цього важливого питання проведено довгі розмови з Романом Реваковичем, які мали переконати його, щоб він погодився дириґувати хором. Треба тут підкреслити, що ці дії мали ще одну мету: зберегти ансамбль до часу повернення Ярослава до «Журавлів» – бо всі тоді розраховували на його повернення…
Аналізуючи згадані факти з перспективи 40 років діяльності хору «Журавлі», – a я був у ґроні осіб, які вирішували це важке питання, – можу сказати, що я зробив би це саме ще раз. Тоді, 30 років тому, «Журавлі» не стали «безпорадними», але запевнили дальше існування хору, участь у його праці понад 200 хористів під керуванням чергових чотирьох дириґентів. ■

Матеріал про 40-ліття хору дивіться на нашому сайті у рубриці «Наше відео».

Поділитися: