Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №40, 2013-10-06
Вони – герої України, не безіменні, але ніхто поки що не заспіває на їхній могилі «Вічная пам’ять», не промовить «Отче наш», не покладе квітів, не запалить лампадку. Їхніх могил насправді немає. Вони віддали життя за волю Батьківщини в бою, пустили собі кулю, бо не хотіли здатися ворогові, якого привели зрадники, або були закатовані в підвалах комуністичного УБ чи в тюрмах. Ворог, замітаючи сліди своєї жорстокості і звірства, хоронив останки крадькома далеко від людських очей. Нині вони лежать неоспівані й без молитви не лише на прабатьківських землях, а й на чужині: і в Мронґові, і на інших теренах Вармії і Мазурів, а також у багатьох ще місцях, невідомих ні рідним, ні друзям-бойовикам. Однак ще живуть люди, побратими, які шукають ці безіменні поховання. Залишилося не так багато часу, щоб від них дізнатись про всі подробиці смерті народних месників, котрих ми маємо пам’ятати, віднайти місця їх поховань.
До людей, які розшукують безіменні могили українських героїв, належить учасник визвольних змагань, мешканець Ґіжицька Іван Купич. За те, що він боровся за Україну, за свій народ, за односельчан, довелося пройти через тюрми, катування і знущання. Сьогодні ж І. Купич шукає і просить допомогти в пошуках безіменних могил своїх соратників у боротьбі. Він приклав величезних зусиль, щоб зібрати інформацію про тих героїв, які віддали життя за Україну, над якими поглумився ворог, а свої почали їх забувати.
У мене на руках списані дрібним почерком документи, які вдалося роздобути І. Купичу… Друга половина травня 1947 р. До Руди-Журавецької приїжджає велика група польського народного війська, на око – понад 300 жовнірів. До навколишніх сіл також. Військові порозставляли намети й зайняли деякі хати. Удень вони робили ревізії по хатах, крали те, що мало ще якусь цінність, арештовували, били протестуючих селян, а то й убивали. Також улаштовували засідки на УПА… 5 червня трагічного 1947 р. ройовий «Білий» з чоти «Сурмача» з сотні «Шума» зрадив своїх соратників, які перебували на той час біля верхратсько-монастирських лісів, і втік у село Нетребу до батька, якого ще не виселили. Вже наступного дня «Білий» з військом улаштував облаву на залишки УПА. Тим часом чотовий «Гонта» (Іван Гіль) з сотні «Шума» з ройовим «Фіфаком» і кількома хлопцями з Нетреби сиділи на околиці лісу, неподалік від криївки. Володимир П’ятночка і Михайло Макалус раптом прибігли з вісткою, що польське військо, разом з «Білим», іде з облавою в ліс. Партизани швидко подалися в глибину лісу. Там напоролися на військо на чолі з провідником «Білим», і одночасно побачили один одного. Розпочалася стрілянина. Всім українцям без втрат вдалося сховатися в криївках у селі Журавцях. Але вони й там наштовхнулися на зрадника. Наступного дня місцевий житель Павло Назаровець вказав військові на криївку, в якій переховувався чотовий «Гонта» з трьома стрільцями – «Колодою», «Чуйком» і «Дубовим». Військо зігнало до криївки все село і почало її розкопувати. Чотовий «Гонта» встиг поранити зрадника П. Назаровця, убити одного військового… Зрозумівши, що ситуація безвихідна, вигукнув: «Слава Україні!», – і вистрілив собі в голову… Стрільці вслід за ним зробили те саме. Розлючений офіцер польського війська вбив після цього власницю хати, при якій була криївка, Параскевію Бодан, сусіда Михайла Попика і 70-річного Порфирка П’ятночка. Варвари підпалили хату. Пізніше той же зрадник вказав на іншу криївку в селі, після чого під час бою загинули ще стрільці «Грабовий» і «Сумний». Усі трупи вкинули на авто і вивезли до Любачева. Далі слід уривається…
Зрадник «Білий» продовжив яничарську діяльність, використовуючи свої знання околиць, зокрема, вербицької землі. Саме він повів комуністичне польське військо до Вербиці. Військові частини польської держави за два роки після війни взяли село в облогу і одразу ж підпалили його. Через кілька днів навколишні мешканці-поляки, нападаючи на село, побили близько 80-ти мешканців і загарбали їхнє майно, вивозячи його нібито до Любачева, а насправді – до себе.
У середині червня того ж 1947 р. військо за доносом українця напало в Корнях на криївку, в якій переховувалося 12 повстанців. Усі хлопці пострілялися, серед них був командир куща «Ничоса», «Максим», «Сірко» й інші. Військові повитягували трупи з криївки, поклали рядком і почали зганяти мешканців села, щоб упізнали покійників. Потім повкидали тіла до вантажівки і повезли в напрямку Любачева. Де похоронені чи пак закопані їхні останки, до сьогодні невідомо.
За кілька днів 37-особова чота «Листка» з сотні «Шума» заховалася на торфовищі між Денисками і Річицею. Де не взялося військо. Командир «Листок» дав наказ: «Вогонь!». Бій тривав майже весь день, аж до пізньої ночі. В бою загинуло 35 стрільців, а Іван Климко та Євстахій Кметь – здалися. Суд виніс їм смертний присуд, замінивши його опісля на довічне ув’язнення. Вони вийшли з в’язниці у Штумі в 50-ті роки. Останки вбитих вивезено в невідомому напрямку. Імовірно, вони закопані десь у любачівських лісах.
На початку серпня трагічного 1947 р. зрадник Іван Кіх – «Лавась» видав армії криївку в лісах біля Любичі-Королівської. У ній переховувалися командир боївки СБ «Чубчик» і стрілець «Сірко». Обидва застрелилися. Убитих військові забрали до Любачева. Далі слід зник. У монастирському лісі 5–10 вересня 1947 р. переховувалися в криївці сотенний «Шум», командир польової жандармерії «Орлик», чотовий «Сурма» і трійка стрільців з польової жандармерії: Дмитро Крупський – «Карий», Михайло Гах – «Запорожець» та Іван Лашик – «Левцьо» з Жукова. Українців у селах вже не було, їх виселили в рамках Акції «Вісла». Сотенний «Шум» відправив «Запорожця» і «Левця» у розвідку. За чотири дні, як розповів опісля «Карий», стрільці повернулися. Відкрили криївку, а «Запорожець» крикнув: «Командире, виходіть!». «Шум» миттєво зрозумів, що це зрада, витягнув пістолет, приклав дуло до голови і вистрілив. Військові, почувши постріл, закидали криївку газовими ґранатами. Зрадники витягли непритомних «Сурму», «Карого» й «Орлика» та неживого «Шума». «Сурма» помер від газу. В Любачеві «Карого» водили на впізнання трупів і вимагали сказати, хто серед них командир «Стяг». Хоч декого він і впізнав, але не зізнався. Він зрозумів, що ніхто з поляків «Стяга» не бачив. Зрадники «Запорожець» і «Левцьо» також його не знали. Можна припустити, що «Стяг», а також командир СБ «Ялівець» з охороною могли переховуватися в одній з криївок в любачівському лісі. Полонені «Карий» та «Орлик» потрапили до ряшівського суду, який виніс їм смертні вироки. «Орлика» вбили, а вирок «Карого» замінили на довічне ув’язнення. Він 1955 р. вийшов з тюрми й оселився біля Кентшина. Тепер уже не живе
Невідомо, де похоронені останки вбитих. І. Купич припускає, що в любачівському лісі. Йому це місце показала 2005 р. 82-річна мешканка хати на околиці Любачева, під лісом, який називається «П’яски», за 1,5–2 кілометри від місця, куди вантажівки по кілька разів на день вивозили трупи. Жінка з цікавості пішла до цього місця й побачила багато тіл повстанців. Над ямою військові повісили напис: «Uwaga bandy UPA, wstęp wzbroniony». І. Купич припускає, що тут, у частині любачівського лісу «П’яски», в одній або кількох могилах закопано від 100 до 150 стрільців, убитих 1947 р. Це підтвердили й Дмитро Крупський та кравець з Гребенного Григорій Пізюр, яких після арешту в червні 1947 р. часто брали вивантажувати тіла вбитих повстанців…
Скільки є ще таких місць, як в любачівському лісі, на прабатьківських землях та на чужині?… У Мронґові на євангелістському цвинтарі лежать 7–8 стрілців з «Ясеня», в Ульгівку – кілька десятків тих, хто загинув у бою або був закатований. Світлої пам’яті Микола Кухарчук з Ульгівка згадував, що й на подвір’ї ольштинського слідчого ізолятора (арешту) закопували убитих в’язнів, серед яких були й українці, запідозрені в причетності до УПА. Тривають розкопки останків і на варшавській «Лончці» біля Повонзок, де точно є українці, серед яких також Мирослав Онишкевич – «Орест» та інші. Ніхто не дослідив, де ж поділися ті в’язні, які сиділи і помирали в інших тюрмах. Про деякі місця орієнтовних поховань ще писатимемо. Просимо однак і наших читачів писати нам, якщо знають про такі місця або принаймні здогадуються, де можуть спочивати неоплакані, без християнської молитви, герої, які віддали життя за Україну. Може врешті удасться натрапити на слід «Стяга» та його соратників. ■
