(гс) ■ ГРОМАДА ■ №7, 2015-02-15
Про кондицію громади може говорити наявність у ній загальновідомих і популярних лідерів. Якоюсь мірою вони є амбасадорами своєї спільноти, а також прикладом того, що можна залишатися собою і досягати професійних успіхів. Це гарний приклад для молодого покоління, яке задумується над сенсом зберігання своєї ідентичності. Якщо триматися цих факторів, то з українцями в Польщі ще не так погано. Ми маємо своїх представників у політиці, експертів, науковців, зокрема істориків, популярність здобувають музиканти. Важливою ділянкою є й мас-медіа. До відомого публіциста Мирослава Чеха (щоденник «Gazeta Wyborcza») та журналістки TVP 1 Марії Степан нещодавно долучив Петро Андрусечко. Наприкінці 2014 р. колеґи за професією визнали його Журналістом року. Це найвища індивідуальна нагорода в польських мас-медіа.
Петра Андрусечка нагороджено за «детальні репортажі з України: професіоналізм, знання та мужність; за те, що часто наражав своє життя на небезпеку». Варто пригадати, що в минулому це звання отримували такі популярні польські журналісти, як Яцек Жаковський, Моніка Олейник, Томаш Ліс, Вальдемар Мілевич та інші. Право приналежати до цього кола Андрусечко доказав своїм висвітлюванням подій у східному реґіоні України, куди, зрештою, відразу повернувся після отримання нагороди. Його матеріали публікували найбільші польські медіа – телебачення Polsat та TVN, радіо TOK FM, місячник «Nowa Europa Wschodnia», щоденник «Gazeta Wyborcza» та інші. Багато років П. Андрусечко є співробітником та автором текстів для «Нашого слова».
Про «кухню» своєї праці він розповідає в інтерв’ю у найновішому січнево-лютневому числі видання «Press». Саме воно є ініціатором конкурсу «Grand Press», складовою якого є вибір журналіста року. Розповідь Андрусечка підтверджує універсальну правду – визнання здобувають важкою працею та послідовністю. Попри свою ідентичність і симпатії, як підкреслював журналіст, він завжди у своїй праці намагався зберігати об’єктивність. Тому описував конкретні події, представляв людські, а не свої емоції. У такий спосіб працював на Майдані, в Криму й опісля на сході України. Тут також намагався зрозуміти дві сторони конфлікту, зокрема людей, які підтримують сепаратистів. Однак в певному моменті зорієнтувався, що більше від них не дізнається, оскільки в розмовах отримував копію стереотипів, узятих найчастіше з російських мас-медіа.
Оскаржуваний, як більшість поляків, у підтримці «фашистської хунти» в Києві і затримуваний сепаратистами, ще повертався на ту сторону. Цього вимагало ознайомлення з долею звичайних людей, хоча б дітей, котрі вже кілька місяців живуть у бомбосховищах. На запитання про те, що може бути цікавого на лінії фронту, де б’є артилерія і солдати мужньо це витримують, Андрусечко відповідає: люди – це перш за все люди. В інтерв’ю він пояснює і своє українство. Говорить про депортацію батьків унаслідок Акції «Вісла», їх діяльність в Українському суспіно-культурному товаристві, свою активність, але й момент бунту щодо українства: «Тем, пов’язаних з Україною, багато. Думаю, що й надалі існуватиме потреба інформування про тамтешні події. Остаточно це один з наших найбільших сусідів», – завершує свої міркування власник нагороди Журналіст року 2014, тим самим вказуючи на відкриті двері для тих молодих українців, які хотіли б піти його стежкою. Звичайно, бажано, щоб це вже не мусила бути стежка воєнного кореспондента. Яким важким і небезпечним є це завдання, П. Андрусечко розповідає в черговому інтерв’ю, яке надруковано в цьогорічному «Українському альманасі» (можна придбати у видавництві «Тирса» – ред.): «Ми чекали не так довго, хвилин з десять, проте коли сидиш під тим огнем, це дуже довго. Міни падали біля нас, осколки збивали частини дерев.
Пізніше таких ситуацій було більше. В Маріуполі я потрапив під обстріл разом з мешканцями східного району міста. А останній раз – під донецьким аеропортом. Не можеш бути впевнений, коли це станеться. Починаєш боятися тишини, бо вона – передвісник, чекаєш: от-от почнеться. Насправді вже легше, коли обстріл почався», – говорить П. Андрусечко в розмові з Ігорем Ісаєвим. Вони разом їздили у Крим, коли там відбувався т.зв. референдум. Крім того, Андрусечко розповідає тут про свій погляд на помилки офіційного Києва щодо сходу держави, терпіння звичайних людей, висловлює свою думку щодо журналістики і ролі журналіста в таких кризових моментах тощо.
Успіхи українців у Польщі – це, напевно, результат багатьох складових, але в основному їх особистої праці. Важливо, що до цього кола потрапляють саме журналісти. Їх фахова та ретельна праця має великий вплив на сприйняття як нашої громади над Віслою, так і польсько-українських відносин загалом. Як могла б виглядати дійсність без цього роду авторів і правдивої інформації, видно по тому, що зробила путінська пропаґанда у плані українсько-російських відносин. Матеріали П. Андрусечка і М. Чеха разом з іншими будують перешкоду для розлиття такої хвороби на українсько-польському подвір’ї. Хоча й охочих розносити віруси не бракує…
