Розмову вів Ярослав Присташ ■ ПОДІЇ ■ 2010-12-09

{mosimage}

У редакції “Нашого слова” відбулася дискусія, учасники якої підвели підсумки 20-ліття діяльності Об’єднання українців у Польщі. У розмові взяли участь: Мирослав Вербовий – останній голова УСКТ, Юрій Рейт – перший голова ОУП та Петро Тима – теперішній голова ОУП.

Автентичний процес

Ярослав Присташ: Минуло 20 років від засновницького з’їзду Об’єднання українців у Польщі, який відбувся 24-25 лютого 1990 р. Чи протягом цього часу реалізовано цілі, задля яких створено ОУП?
–Юрій Рейт: Коли говоримо про 20-ліття ОУП, то воно ділиться на певні етапи і до них треба віднестися: визначити час до з’їзду, самого з’їзду і перші роки після з’їзду. Тоді поставити питання: яка була мета створення організації, чи переходу від УСКТ до об’єднання? І обговорити перші роки діяльності, адже тут була своєрідна політика. Можна далі визначити чергові періоди, а тоді задуматися над цілістю. Ця рефлексія буде різною, залежно від поколінь: тих, які активно діяли в період УСКТ; початків ОУП; протягом останніх років і до сьогодні.

–Я. П.: Я маю кілька питань. По- перше, яка була причина зміни назви, коли структура і база залишилися такі самі? У промові Мирослава Вербового на відкритті з’їзду були слова про “ґрунтовну реорганізацію” – чи це здійснилося? І далі: чим відрізняється ОУП від УСКТ, коли деякі методи праці є схожими?
–Мирослав Вербовий: Треба виходити з того, що під кінець 80-х і на початку 90-х рр. панував тотальний хаос у державі. Так само й серед нас, національних меншин, зокрема серед української громади, нависав якийсь обвал. У нас потяг до змін у самій організації – структурних, але й неформальних, змістовних, ґрунтовних, почався десь у середині 80-х рр. Все кипіло. Таким достеменно для мене був 1988 р. Славнозвісний дев’ятий, останній з’їзд УСКТ у Яхранці, де всупереч статутові і наказам МВС відбулося, зокрема, таємне голосування за членів Головного правління.
По суті з’їзд був зірваний на півдоби. Велися неприємні закулісні розмови, але делеґати не піддалися тискові і під час голосування провалили частину кандидатів раніше планованих до складу Головного правління. Отже, від 1988 р. УСКТ почало тріскатися, йшли пошуки modus vivendi (лат. modus – спосіб і лат. vivendi – жити – латинська фраза, що означає згоду сторін співіснувати з різними поглядами на певний об’єкт незгоди – ред.).
Черговий крок – це 1989 р. і сопотський фестиваль. Виношуваний громадою, а зокрема частиною чільного активу, накопичений роками великий внутрішній біль криком вилився на сцену і появився на транспарантах. Саме тоді вперше прозвучав гімн “Ще не вмерла Україна”. На фестивалі була делеґація з України, приїхав також недавній дисидент Богдан Горинь, на сцену прорвався відомий український бард Василь Жданкін, вийшов до людей щойно обраний депутат сейму Володимир Мокрий. Отже, це все, по суті, котилося стрімголовно. Ставало очевидним, що змін у Товаристві вже не зупинити. А після вересневого пленарного засідання УСКТ, коли відбулися персональні зміни в керівних органах організації, зв’язані з відходом голови Євгена Кохана і директора бюро Олександра Гнатюка, стало зрозумілим, що настає час для ґрунтовних змін в організаційному житті української громади.
Раніше, натомість, зокрема після яхранського з’їзду, над певними змінами в організації оновлене керівництво задумувалося, але, далі перебуваючи під строгим контролем МВС, не могло відкрито вийти з пропозицією якихось ґрунтовних змін. Вони були неможливі хоч би і з тих міркувань, що Товариство було на припоні – не тільки політичному, але й фінансовому. Була повна блокада фінансування, про що ми хотіли голосно заявити зі сцени сопотського фестивалю. Те, для прикладу, що сталося 1984 р. з “Нашим словом”, коли треба було на 3 місяці припинити випуск газети, однозначно свідчило, у яких лещатах перебувало і Товариство, і редакція. Нікому було подати нам відчутну допомогу. Було відомо, що видавнича і поліграфічна “Солідарність” нам не сприяли, а навпаки – кидали під ноги колоди. Проблемами редакції зацікавилося радянське посольство, пропонуючи нам свою поміч, але ми рішуче відмовилися.
Погоджуюся з думкою свого попередника, що треба говорити про те, наскільки ОУП вдалося виконати всі ті задуми, які вносилися під час з’їзду в будинку профспілок OPZZ (Всепольське порозуміння професійних спілок – ред.). Зрозуміло, що далеко не всі. Це стосується і питань, породжених українським “круглим столом”, який був абсолютно новим явищем.

Я. П.: Тоді наступила зміна – персональна й номінальна. Чи зміна назви була тоді необхідною? Не вистачило змінити статут?
{mosimage}-Петро Тима: Я думаю, що добре було б усе ж таки ще раз підкреслити атмосферу тих років. Процеси, про які говоримо, не були випадковою математичних рівнянь. Зміна назви була попереджена широкою дискусією в громаді, двома “круглими столами”. Крім людей, які себе позиціонували тоді в УСКТ, були ще й такі, що або знаходилися поза тодішнім організованим руслом і десь на обочинах займалися своїм ділом, або повністю відкидали цю організацію. “Круглі столи” були спробою засипати рів, викопаний у 80-і роки. Без дискусії з участю всіх зацікавлених сторін зміна не відбулася б. У цьому питанні, коли говоримо про спадщину УСКТ і наш час, то ніяк не можна поставити знаку рівності між УСКТ і ОУП. Оточення змінилося і змінилася організація, всі складові елементи також (хоч би система фінансування), змінилися почасти і люди. Варто також сказати про очікування й про те, якою організацію бачила громада. Об’єднання, у силу обставин, не могло бути і не є УСКТ-біс. Це було свідоме рішення, зміна організації була одною із серії змін, які тоді відбувалися. Я запам’ятав дуже добре дискусію під час “круглого столу” у Варшаві, де відпрацьовувалася концепція, говорилося, чому потрібні зміни, обговорювалася назва. Тоді знаковою була для мене присутність на цих зборах Євгена Місила, якого раніше видворили з УСКТ. Були теж присутні академічні середовища, люди, які орієнтувалися на демократичні середовища – тобто був зібраний досить добрий представницький актив. І це був дуже важливий момент. В інший час важко було б досягти такої ситуації, щоб про питання громади говорили всі, хто на різних рівнях до неї мав відношення: організованого життя, зацікавлень чи й просто активності.
–М. В.: Включно з двома віросповіданнями. Адже в “круглому столі”, який розглядав комплекс українських справ, уперше взяли участь у пошуках шляхів і компромісу представники обох Церков – Греко-католицької і Православної. Це була знакова подія.
–Ю. Р.: Щоб поставити крапку: дійсно, це правильне поставлення акцентів. Добавмо ще одне, через “круглі столи” вперше інтеґрувалися різні середовища з- поза УСКТ, наприклад, молодіжна опозиція. Вперше почали говорити, що люди думають відкрито про історію, сьогодення, Україну, що існують ще інші справи – віросповідні тощо. Була це автентична презентація нічим не обмежених поглядів. Потрібна була тільки мудрість, щоб ті погляди зібрати і на їх основі збудувати напрямки нової організації.
{mosimage}-М. В.: Я ще раз хотів би повернутися до 1988 р., до Яхранки. Коли б не прихід нових людей, особливо молодшого покоління, які мали вплив на громаду, були її своєрідним еталоном, то обрання в керівні органи УСКТ кандидатів із заздалегідь підготовленого списку, “одобреного” владою, міркую, значно сповільнило б розвиток нашої найновішої історії. Вистачить глянути на розвиток подій у середовищі інших національних меншин – білорусів, литовців чи жидів.
Докину ще одну ілюстративну деталь. У другій половині 80-х рр. я “згукнув” головних редакторів газетно- журнальних видань нацменшин із пропозицією домогтися створення в Спілці польських журналістів бодай секції з питань національних меншин. Думка була схвалена, але нашу ідею керівництво спілки відкинуло. Тоді ми вирішили створити секцію журналістів, які займаються проблемами національних меншин, щоб до неї могли входити також журналісти польських ЗМІ. Однак на оформлення і такої секції нам не дозволено, а ми хотіли використати цю форму спілкування і для обговорення дальшого статусу наших видань. Щоправда, ми ще кілька разів зустрілися для випрацювання спільного становища, але безвихідь знеохотила товариство. Тоді ми розбрелися, залишаючись на самоті. На прикладі литовської “Аушри” чи білоруської “Ніви” видно, що дальші шляхи редакційні колективи обирали за власним розсудком. Не обминула гаряча пора з шарпаниною і “Нашого слова”: чи має бути газетою нової організації (про що говорилося на “круглому столі”), чи має бути незалежним виданням? У редакції були різні, інколи рішуче відмінні чи вкрай протилежні думки, які зводилися до того, чиїм у час змін повинен стати тижневик – власністю організації чи треба його зробити самостійним.
Я, як останній голова (обраний вересневим пленумом УСКТ), можу сказати одне: у цей гарячий час ішлося про те, щоб не все відкидати, що було дотепер, і одночасно вибрати кращий самостійний шлях як іти далі.
–Ю. Р.: Останній з’їзд УСКТ і перший з’їзд ОУП залучив нових людей, нове покоління, на демократичних принципах вибрано активних людей. Тоді створилася група лідерів, на відміну від попередніх уескатівських з’їздів, середній вік був надзвичайно цікавий. Прийшло покоління молодих людей. Поставлено фундаментальні питання: співпраці з Церквами, сімейні цінності, які приховувалися, а варто було їх загосподарювати, питання освіти, дітей, молодого покоління, питання відносин з державою, у якій живемо, відносин з Україною. Тоді почалася робота, яка полягала, в першу чергу, на тому, щоб з’ясувати позицію організації в якнайширшому аспекті, чітко поставити свої вимоги, бажання та напрямки діяльності. Перший з’їзд це зробив.
Тепер, з відстані часу, можемо повертатися до певних оцінок. Я особисто мав таке враження, що тоді ми почали формувати свою думку щодо нашої історії, місць національної пам’яті, зокрема таких конкретних питань, як жертви серед цивільного населення, табір у Явожні. Це плодоносило заявою до міністра юстиції РП про оцінку концтабору, засудження його як злочину. Тоді виникли серйозні контакти з державними органами влади, на зустрічах відкрито виносилися конкретні проблеми та говорилося про очікування щодо їх розв’язки. Про це ми раніше не дискутували. Про офіційне існування серед української діаспори в їхніх структурах з нашими проблемами та офіційну присутність представників України. Не за схемою старих механізмів, контрольованих в Україні КДБ й спецслужбами в ПНР, а на принципах, що Україна має певні зобов’язання щодо нас.
Я показую деякі поставлені тоді питання, а тепер треба на це глянути крізь роки та проаналізувати, що вдалося, а що ні, яка ефективність була тих перших спроб побудови національного скелета нашої громади.

Я. П.: Метою змін було створення “автентичної організації для всіх українців”. Як ви оцінюєте, чи ОУП стало таким товариством, яке об’єднувало б усю українську громаду в Польщі? Чи відчувається єдність ОУП з українською громадськістю?
–Ю. Р.: Ви помилково ставите це питання. Я розумію, що немає питання, чи реально можна створити організацію для всіх. Є питання: наскільки люди сприймають та акцептують цю організацію, чи стають її членами. У нас був період, коли ми пробували зібрати всіх, але потім натуральним процесом було те, що деякі групи вирішили самі будувати свої організації, враховуючи специфіку, наприклад реґіонів. Був етап переговорів про співпрацю. Наступив здоровий момент. Монополь робітничої партії в Польщі закінчився, нам не можна було утримувати монополь і в нашій громаді.

Я. П.: Але тоді навіщо була така декларація про організацію, яку я цитував?
–Ю. Р.: Про який рік говорите?

Я. П.: 1990 рік. Цитата є така: “автентична організація для всіх українців”…
–М. В.: Ви повинні порівняти два статути. УСКТ, може не перший, але другий, чи третій, і скажімо кінцевий, на основі якого ми діяли. Той перший статут, який формувався в нас у редакції за допомогою покійного вже нині Андрія Федака і Роксолани Семерак. Це тривало кілька місяців. На початку наглядацькі органи державної влади говорили, що УСКТ – це організація українського населення. З роками пішло на звуження і почали рішуче забороняти, казали, що це є організація, яка має право представляти тільки членів товариства, тобто зась вам від загальних громадських справ. Коли піднімалося питання шкільництва, Греко- католицької церкви, то нас по лапах били і казали: “Wy reprezentujecie tylko członków towarzystwa”. УСКТ ставало кадровою організацією, це було абсурдом.
Коли після 1975 р. ліквідовано посередні ланки товариства, повітові структури (хоч не були вони завжди діяльні, але сам факт активізації був важливий), то виявилося згодом, що організація у Варшаві – це одне, а люди на низах живуть своїм життям, ведеться нормальна праця. Не можна було сказати, що ми робимо щось тільки для своїх членів. Наведу ще один приклад. У середині 1970-х рр. у Варшаві ми з Ю. Рейтом очолювали варшавський гурток УСКТ: я був головою, а він секретарем. Ми організували славний шевченківський концерт у театрі “Буффо”, після якого нас потім дуже чесали. Цей театр вміщував майже 500 осіб. Уявіть собі, коли ми розсилали запрошення, то було різке попередження, хто може прийти – тільки члени товариства. А ми у Варшаві мали максимально 118 членів УСКТ, разом зі студентами. Нехай офіційних гостей ми запросили 50 осіб, частина прийшла, частина ні. Але ж приходили українці, яких ми раніше ніколи на очі не бачили. Отже, зводилося до того, що організацію заганяли в сліпий кут і говорили, що це кадрова організація, вона лише для її членів, це накидали нам у статут.
–Ю. Р.: Ви читаєте три слова з 1990 р. Коли це було записане, відбулися два “круглі столи” з участю широкого представництва української громади. Це дало нам мандат, щоб до першого з’їзду переламати стару кадрову модель і вийти назовні як цілісна громада, яка має стосовно багато стратегічних питань, щодо яких загалом була одна думка. Тоді не було Об’єднання лемків, не було Союзу українців Підляшшя, не було інших організацій. Це був власне мандат “круглих столів”. Я так пояснюю цей запис. Натомість окремо стояло питання внутрішнього плюралізму, який запустив натуральний механізм. Створювалися товариства підприємців, юристів, Пласт, Союз української незалежної молоді, ОЛ, СУП, гуртувалося жіноцтво. Вони самі вирішували, наскільки сильно зв’язані з ОУП. Тоді вперше треба було заявити перед польською державою, що ми є тут представниками українського населення.
–П. Т.: Якщо маємо собі закреслити перспективу 20-річчя, то слід сказати, наскільки ці лозунги відповідали потребі часу. Не можна дивитися на це поза практичним виміром. Козирем цього 20 -ліття є збереження структур. Друге – бачимо, що залишилося з цього плюралізму сьогодні…
–Ю. Р.: Позитивне й неґативне.
–П. Т.: У нових реаліях Польщі, з такою, а не іншою схемою фінансування, з кадровими проблемами – і різним ставленням до українських справ у реґіонах – перехід від УСКТ до ОУП і збереження основних елементів схеми організованого українства були дуже важливим моментом. Згадаймо, скільки й які тоді виникали організації, сьогодні немала частина з них вже не діє, не лише тому, що не мали кадрової та фінансової бази, але й тому, що в громаді не було зацікавлення їхньою діяльністю, часто у самих ініціаторів вичерпався потенціал. Якщо організація через якийсь час вмирає, то це означає, між іншим, що немає на неї попиту. Це важливе при оцінці спроб будувати нову організацію. Можна було піти іншим шляхом – творити кілька десятків організацій, говорити про якісь абстрактні федерації, чи про реґіональний чинник. Згадаймо, цей чинник у 90-ті теж сильно визрів – були такі, хто рекомендував тотальну децентралізацію, що треба все перенести в реґіони, не творити загальнопольської організації. Все ж таки, як виявилося згодом, найкращою схемою було збереження структури, яка в змозі на різних рівнях у державі представляти більш -менш усю громаду. До того побудувалася окрема, на мій погляд, дуже добре продумана модель організацій – членів прихильників. Тобто члени ОУП можуть уже не закриватися, як це було раніше, за УСКТ, від активності в інших організаціях, чи напрямках, навпаки, інші організації підтримують ОУП. Одне другому не заперечує. Це не мусить бути конфлікт, змагання – це може бути також співпраця. Треба сказати, що протягом перших 10 років це доволі добре працювало. Нині, з приводу вимог і навантаження всіх організацій бюрократичними процедурами, та інших причин, можемо говорити, що схема ОУП-члени-прихильники не так добре працює. У випадку декотрих організацій-прихильників немає координації дій, обміну інформацією. Але напрям вписувався в час і потреби громади. Вибір був чітким – не персональні амбіції, не творення великої кількості організацій, які через якийсь час стають недієвими, тільки збереження частини тих позитивних напрацювань, які були за УСКТ і в його структурі. З другого боку, треба врахувати, що часи все ж таки змінилися, ставилися інші вимоги. ОУП створювалося за більш професійними ознаками. Були й реґіональні відмінності. Відхід і перетворення Підляського відділу ОУП в Союз українців Підляшшя був знаковим.
–Ю. Р.: У ті роки, в час винесення чітко, однозначно та рішуче ряду проблем, появилося вперше питання – яку тактику приймає організація у своїх діях. Як приклад, можна подати питання: хто і як має виступати на підтримку, на захист Греко-католицької церкви у Польщі, у ситуації, коли на поч. 90-х їі хотіли підпорядкувати під польський єпископат. Після дій ОУП і товариства (Братство св. Володимира – ред.), яке очолював Олег Гнатюк, Греко-католицька церква у Польщі підлягає Львівському синодові. Це перший приклад плюралізму і водночас єдності дій з участю як організації, так і активу багатьох парафій зі своїми парохами. Далі – справа визнання концтабору в Явожні злочином проти людства. Чи про це мала турбуватися групка людей, одна організація, чи українська меншина в Польщі? Чергові справи – будувалися відносини з державними структурами: коли говорилося з десятьма суб’єктами, то це було дуже складно, було б по-іншому, коли би був один сильний голос, або згідність голосів. Щоб збудувати нову якість, потрібні були розумні дії, щоб відкритися на появу нової демократичної Польщі. Протягом перших 2-3 років будувалося нове і ми того вчилися. В окремих питаннях не раз треба було “заграти” одним голосом, щоб мати відповідне зрозуміння другої сторони, часом козирну карту в переговорах.

Я. П.: Певні зміни стали помітними вже рік після засновницького з’їзду. Знову подам цитату з “Нашого слова”: “Аналізуючи минулий рік, насувається висновок: низові структури, у тому деякі відділи, не спрацювали в напрямку активізації громади. Є цього об’єктивні причини, але і ті, в закляклості яких надалі перебувають правління багатьох ланок. Час закликів і декларацій минув, настала пора органічної роботи, самовиявлення себе. Нам треба вивільнити громаду з оков не стільки може байдужості, скільки позбавити її відчуття сторонності, побічності від національного русла. Директив з центру не буде. Пора діяти самостійно.” І тут я бачу ключ до того, що відбулося пізніше. Отож запитаю: як виглядає ситуація в реґіонах крізь призму цих 20 років? Як виглядає громада тепер? Яке відношення до цього має ОУП, наскільки воно представницьке для громади, яка тепер набагато активніша, ніж раніше?
–Ю. Р.: Ми маємо за собою суб’єктивне відчуття до кожного елементу запитання. Як Петро сказав, стратегію і структури треба було зберегти. Тому що ми могли зібрати в короткий час 10 тис. підписів під проханням захисту Греко -католицької церкви у Польщі і завезти цю петицію кардиналові Любачівському до Львова. Цей арґумент розв’язував проблему. Треба згадати і про момент, коли вирішувалося питання православного комплексу в Супраслі. Тоді обидва ці питання були вирішені, зокрема, завдяки нашій активності і єдності.
Нашою стратегією було підтримувати постійний зв’язок з розсіяною по Польщі громадою. А як донести громаді, що настав новий час? Нема директив, можна говорити те, що хто думає, можна на своєму рівні виносити проблеми і вимагати розв’язок. такого виміру і на таку свободу громада не була готова. Говорили ми раніше про дискусійні форуми до початків ОУП, але в них брали участь якісь чотири десятки людей, які шукали компромісу, а громада означає тисячі. І тому виникало і буде постійно виникати питання про розвиток громади і пошуки способу її функціонування. По -новому, відкрито і з внутрішнім плюралізмом. Це питання і сьогодні є актуальним.
Я хочу глянути з перспективи шести років мого головування в ОУП. Мені здається, що основою такої провідної організації є постійний зв’язок з громадою. Протягом року я бував на десятках зустрічей з громадою. Уже не вистачала структура, контакт структурною лінією, де була відпрацьована схема. Я відчував потребу для себе і від громади, щоб побачила певних людей у себе, щоб була змога в громаді викинути на стіл свої проблеми, побоювання. Це мені видавалося дуже важливе. Ті, кого вибрано до структур, повинні підтримувати зв’язок і бути присутніми серед тих, кого представляєш. Ми мали тоді час слухати громаду і радитися громади, щоб оновлювати свій представницький мандат. Перевіряти постійно, чи я правильно формую і виношу думки до людей. Наскільки вони присутні при розв’язці стратегічних питань організації. Оновлювати переконання, що я презентую погляди громади. Такий момент зв’язку дає силу лідерам для дій.

Я. П.: Це видно на основі документів і реакції на суспільно-політичну ситуацію в Польщі. Звернення до польської влади, питання перемиського собору.
Я ще хочу поставити питання, яке відноситься до стану громади. 1990 р. була оприлюднена оцінка стану нашої громади – занепад шкільництва, художньої самодіяльності, надмірна фольклоризація. Чи це все вдалося подолати?
–П. Т.: Маємо за собою вже безпосередній досвід, також присутніх тут осіб, які очолювали цю організацію і попередню. Маємо за собою праці істориків, які досліджували УСКТ як суспільно-політичне явище в Польщі. Варто однак, коли говориться про 20 років ОУП, та про історію УСКТ, звернути увагу на цей контекст. Цитуючи документ з 1990 р., не можна не враховувати (коли ставимо тезу про малу активність громади), з чого це виникає? Я нагадаю приклад, який показує вирізку дійсності: в документах УСКТ натрапив я на лист від одного колективу, який звертався до Головного правління про затвердження крою спідниць, у яких колектив мав би виступати. Така була дійсність ПНР – на вільну творчість на жодному рівні організації не дозволялося. До того ж не без значення був фактор фінансування, в 90-ті прийшло різке скорочення штатів, отже багато треба було робити на волонтерських засадах. Я. Сирник у своїй книжці показує УСКТ також від кухні, скільки людей в організації було на штатах. Тому в згаданому вище документі ОУП появляється так різке ствердження, що директив не буде. ОУП мусило працювати за іншою схемою передачі інформації, але й звільнити ініціативність на низах. Це в деяких питаннях вдалося. Можна знайти приклади, що місцеві ініціативи здійснилися з користю для всіх нас: відновлення школи в Перемишлі, чи заснування школи в Ґурові-Ілавецькому. На цій основі видно, що старі рамки не в кожному випадку застосовуються в новій дійсності.
–М. В.: Функціонує щось таке, як звичка. Доба УСКТ була централізованою, звідси цей приклад спідниць. Адже чим глибше сягати, до гуртків, тим ініціативи були більш обмежувані. Тому і деякі звички, що треба десь написати, отримати дозвіл, перейшли до ОУП. Люди приїжджали до Варшави і просили: “зробіть”, “дайте”. Не було в людей почуття автономії, що вони є господарями: “дозволите, ми тоді зробимо”. Люди були розгублені.
–Ю. Р.: Пряма схема з минулого.
–М. В.: Так. Але колись треба було скинути цю заляканість… “Робіть, що можете, як можете, шукайте!” Тоді жодних ґрантів ані спонсорів не було. Люди часто опускали руки і не знали, що з собою робити.
Я колись пропонував покійному Миронові, щоб ОУП на зламі повноліття зробило підсумки: хто ми нині є, скільки нас є? Пропоную це і нинішньому голові, а навіть піду далі: треба повторити “круглий стіл”, сьогодні, по тих 20- ти роках. Я планував провести таке опитування 2006 р. на сторінках тижневика, до ювілею редакції. Слід було б прослідкувати процес трансформації нашої громади, пізнати її потреби, міркування. Адже в Об’єднання прийшло багато, особливо в містах, нових людей, появилися нові відповідні кадри. Це принесло пожвавлення. Це треба врахувати. Не знаю, як перший голова ОУП, чи погодиться зі мною, але треба було б визначити етапність минулого 20-річчя, вказати на його перехідність.
–Ю. Р.: Через рік ти писав у “НС”, що з того червоного автобусу треба виходити. Тоді був гострий момент, почали появлятися інші думки.
–М. В.: Бо це був перехідний період, зокрема 1990-93 рр. Коли дивитися ретроспективно, то ми підійшли до того моменту, коли вже почало працювати Об’єднання. Поволі набирало обертів. Найважчий період вже за нами. Великий плюс – це поява активної молоді. Згадаймо чим були для наших середовищ хоча б щотижневі літературні вечори в Щецині, чим були ґданські “ярмарки” чи виступи на кошалінській сцені сімейства Булків, або врешті поява “Зустрічей”? Це була маніфестація українства, інколи, зокрема це стосується естрадних форм, з антиуескатівським вістрям, очевидно, не у значенні культури чи традиції, але проти людей, які очолювали структури.
Відважмося глянути на себе, хоч би крізь призму отого нещасного перепису населення 2002 р., проти забріханості якого ми так гостро протестували. Нам у закид відповідали, щоб ми сіли спокійно, бо вже нині не є універсальною, єдиною українською організацією. А ми колись, зокрема під час “круглого столу” говорили, шукаючи варіантів організаційних змін, навіть про федерацію. Ба більше, мовилося навіть і про конфедерацію. Адже тоді визрівали нові організації, піонером було лікарське товариство, організувалися вчителі, юристи. Ми обнадійливо сподівалися, що будемо всіх збирати на українському ґрунті. Однак друга частина “круглого стола” дійшла до висновку – жодних федерацій. Ішлося бо тоді про те, хто буде спадкоємцем УСКТ: з його плюсами і вантажем неґативного. То був період, перед учасниками якого я схиляю низько голову.

“Наше слово” №50, 12 грудня 2010 року

Потреба професіоналізації

–Юрій Рейт: Ви запитали про людей. Я гадаю, що вони – це найвища цінність. У людей треба інвестувати, мати час, щоб їх слухати – це на них усе має спиратися. Протягом багатьох років ми з Ярославом Полянським – дириґентом “Журавлів” – боролися, щоб урешті зламати цензуру, яка була накладена на хор, який постав 1972 р. Це були роки боротьби за програми концертів, за те, щоб заспівати духовну музику. Боротьба збудувала команду людей, яка нараховувала понад сорок осіб, і вони, коли з’їжджалися, відкрито про все говорили. Змінювалися покоління, приходила молодь. Вона чула при зустрічах у вузькому колі те саме, що і вдома. На першому з’їзді ОУП кадри “Журавлів”, розкидані по всій Польщі, давали мені найбільшу підтримку. Люди були перелякані, не знали, що робити, – бо завтра може бути зміна, повернеться старе. А поряд – юнацтво, яке казало: “а ми йдемо вперед”. Був новий час, усі бачили, що діється навколо. І нам треба було йти в ногу з духом часу, повернення до старого нема. Були вже люди, які мали досвід, був колектив нових людей. І в тому випадку треба намагатися знайти зрозуміння, щоб поєднати ці групи. Дуже важливим тоді було питання відповідальної і продуманої активності, щоб усе не закінчилося тільки на лозунгах і маніфестах.

Ярослав Присташ: Час ейфорії.
–Ю. Р.: Так! Зберігаючи ці маніфести в серці, треба було мати мудрість, щоб не кинутися в крайнощі.
Сьогодні також головною є людина. На останньому з’їзді ОУП я порушив декілька справ, які стосувалися громади. Це збігається з тим, що сказав Мирослав, тобто що кожна організація після довшого періоду свого існування вимагає власної рефлексії, порівняння дійсного стану з очікуваннями. Варто було це провести після 15-ти років, але якщо таке не відбулося, тепер найкращий час це зробити. Повертаючись до з’їзду, де я представив деякі думки, я не помітив після з’їзду слідом за цими думками такого бачення, про яке говорив Мирослав. Я його підтримую. Потрібна рефлексія: де ми сьогодні є, де наші нитки зв’язку з членами, чи ми виконуємо цю роботу, яку від нас очікують. Ми в кожному періоді маємо служити людям. Розрахунок з ними є для нас найціннішим.
Мирослав Вербовий: Цієї думки не слід сприймати як категоричну вимогу. Це радше порада дати оцінку пройденому. Те, що наступила децентралізація, що окремі гуртки чи відділи самостійно діють – дуже добре, хоч їм надалі допомагає голова у складних питаннях вирішення різних справ. Проте, щоб не копирсатися, не розводитися пустослів’ям над тим, що не вдалося, не вийшло, необхідно провести своєрідну дискусію, не конче масово, тобто сісти і задуматися над фактичним станом організації та громади, обміркувати, що нам далі робити? Як працювати в таких реаліях, які маємо?
І ще – обов’язково врахувати контекст України. Ви почитайте звернення з 1990 р., які писалися майже спонтанно. Одне – до польської громадськості, друге – до України (автором був я). Це створювалося експромтом, уночі. Хоч я вже не був таким молодим і зеленим, проте мене схопило за живе і треба було з себе викинути в присутності України і Заходу, представники якого теж приїхали, весь багатолітній біль і жаль. Нас тоді можна було вважати групою божевільних, які без всяких дозволів замахнулися на такий крок, раніше немислимий. Ми запрошували на з’їзд організації від лівих до правих і вони приїхали. Це була перша зустріч українства діаспори з Україною. Отже, мені не хотілося б бачити ОУП, охрещеного т.зв. “варшавкою”, невісткою для биття. Йдеться про те, щоб сісти спокійно і поговорити: “це можемо, а цього – ні, тут тупцюємо, а тут можемо вийти поза дотеперішні обрії…”.
–Ю. Р.: На прагматизм щоденної діяльності.
–М. В.: Наприклад, обговорити церковне питання. Ми відразу після з’їзду створили координаційні комісії, які очолили, з одного боку, о. проф. Маріан Бендза, а з другого – проф. Степан Козак.
–Петро Тима: Є ще один аспект, який десь збігає під час оцінок 20-річчя. Нам треба не загубитися в цій рефлексії і спробувати дати в міру повну картину й розуміння обмежень та викликів, поставлених перед людьми, які в перші роки будували організацію. Перший – це фінансово персональний елемент. Зміна назви організації була лише вершиною айсберга. За цим ішла зміна схеми фінансування культурної діяльності державою. Це означало, що схема, відпрацьована в Польській Народній Республіці (ПНР), перестала функціонувати. Наслідком були, між іншим, звільнення працівників, брак штатних працівників у відділах, необхідність пошуку нових людей, джерел фінансування. Ішлося про нових людей, які схочуть і, що важливе, зуміють працювати в нових умовах, за зовсім іншими правилами. На кожному кроці організація, від низу до гори, зустрічалася з проблемою, як профінансувати всі сфери діяльності, шукати виходів, коли нема чітких настанов, а і певності, що буде далі. Ми замало беремо до уваги той чинник, що тоді держава не мала готової схеми фінансування культурної діяльності національних меншин. Настанова була проста – скорочувати витрати бюджету. А тодішньому керівництву Об’єднання треба було зберегти структури, випуск газети і мати щось до запропонування людям у реґіонах. В аналізі 20 ліття на цей вирізок треба звернути особливу увагу. Друге – організація мусила віднестися до незнаної скоріше дійсності: як ставити тему, постулати українців – громадян Польщі, у контактах з українською державою, дипломатами? Це не раз вимагало політичного й дипломатичного хисту. Такого досвіду раніше не було. Це також великий пласт для аналізу: як усе проходило, бо ж з одного боку були уявлення й очікування, а з другого – інколи досить брутальна дійсність. У поглибленому аналізі 20-річчя ОУП ці аспекти також потрібні. Одне – це внутрішній стан української громади, її очікування, формульовані в документах до громади і до зовнішнього світу, інше – реалії. Варто згадати ситуацію, яка була нормою до кінця 1990-х рр., коли найважливішими заходами ОУП був випуск “Нашого слова”, організація фестивалів української культури, тоді-то дуже часто ці проекти не один раз стояли на рівні зриву, бо до квітня, а бувало й до травня, не передавалися кошти, або вони були тільки “на папері”. У державі не працювала нормальна схема фінансування, інколи примха міністра, чи державного чиновника, – бувало, низького ранґу, – затримувала процес. Скільки ж енергії з боку керівництва організації мусило йти на забезпечення основних коштів, коштів на рівні виживання, а не на рівні забезпечення тих сфер, які загальнопольська представницька організація повинна була забезпечувати! Не можна цього забувати, що нове не завжди було райдужне, вистачить глянути на таблицю в монографії Ярослава Сирника про УСКТ, де відображено кількість штатів у 1960-70-х рр., і прирівняти до поч. 1990-х рр. Які активи мала організація і що мусила випрацювати? З перспективи 20-ліття можна сказати, що ми втратили наклад “Альманаху”, зменшився тираж “Нашого слова”, проте, з іншого боку, ми щось зберегли, розвивали інші сфери активності, як, наприклад, видавання книжок, вийшли в електронні медіа. Свідомо ОУП стало власником майна, щоб не тинятися, як прохач, по чужих домівках. Хтось навколо цього заходився, щоб це майно придбати, відремонтувати. Ці приміщення стали домівками, місцем самостійної діяльності. Такий аналіз буде віддзеркалювати відмінність ОУП від УСКТ, але також відмінність Польщі до 1989 р., і після цієї дати. Без аналізу всіх нюансів функціонування громадських організацій у цей період ми отримаємо лише вирізку з дійсності. Коли говорити про персоналії, то сьогодні в ОУП маємо різні реґіони, де, можна сказати, у керівництві з’явилися нові люди, яких досвід не формувався в УСКТ. Натомість є також помітний в ОУП досвід УСКТ. Дуже часто діє відпрацьована система роботи, відчуття, що є потреба бути активним. Є також неґативне, бо досі де-не-де є очікування, що повернеться “стара” схема фінансування і штатного забезпечення, як за часів УСКТ, на різних рівнях помітна пасивність, постійне дорікання всім і всьому. Коли дивимося на період 1990-2010, ми говоримо про динамічну ситуацію. Зміна назви не завжди означала перехід до нових реалій. Дуже довго були сподівання, що все ж таки буде “як колись”. Лише частина лідерів мала повну свідомість, що повернення не буде, що нам треба вчитися діяти в нових нелегких умовах. Зокрема тому в другій половині 1990-х рр. з ініціативи Головної управи, – а точніше силами покійного Мирона Кертичака при допомозі Мирослава Чеха та польських друзів, – розроблялася концепція Центрів української культури. Це був, як нині можна сказати, зразковий, перспективний проект, який враховував і наші очікування, і юридичні можливості. На жаль, з боку польського уряду не було партнера, т.зв. політичної волі, щоб цей проект реалізувати. Історія проекту ЦУК показує ще один аспект нашої дійсності, не один добрий проект не вдалося реалізувати не тому, що в організації, громаді не було потенціалу, ідей і людей, але тому, що були бар’єри, які закривали нам дорогу розвитку. У тому питанні – про забезпечення рівних умов українській культурі в Польщі, створення установ культури – ми після 10- ти років вертаємося до точки виходу. Змінивши стратегію, тепер ідемо спільно з усіма національними меншинами, виходимо з цією проблемою на європейський рівень – усюди говоримо, що установи культури меншин є необхідними. Після 20- ти років стало ясно, що за допомогою активності, громадським чином, починів, підтримуваних ґрантами, при обмежених можливостях брати до ОУП людей спеціалістів на роботу, просто не вдасться належним чином забезпечити всіх потреб національних меншин – збереження ідентичності, мови, культури.
І ще одне, на Об’єднання варто, на мою думку, дивитися не лише в контексті праці організацій інших меншин у Польщі, але й інших організацій української діаспори. Українська громада, ОУП також у 90-ті рр. була позитивним елементом, носієм корисних напрацювань для інших організацій. Це теж наш великий капітал, доказ того, що громада й лідери від початку не відмежовувалися від інших, входили в контакти, вміли брати й ділитися досвідом.

–Я. П.: Наприклад?
–Ю. Р.: Ми як організація ввійшли до складу Української всесвітньої координаційної ради, Світового конґресу українців (СКУ), Європейського конґресу українців (ЄКУ). Там ми виконуємо різні функції. На одній з рад наша делеґація винесла питання акції “Вісла”. У Києві відбулася дискусія з участю світової української діаспори. Перед нею ми висунули заяву прийняти документи, які в першому моменті рада не хотіла прийняти. Виступи професора Степана Заброварного, мій, М. Чеха усвідомили українському світу, хто ми є, які маємо проблеми з минулого, що нам потрібне сьогодні, яка підтримка. На цій раді наступила зміна. У присутності всієї діаспори наші пропозиції прийняли – і вийшов документ. Це приклад, що цілі, про що вище згадав П. Тима, досягнуто, тому що допомогла нам наша велика активність у структурах діаспори.
–П. Т.: До того можна навести контрприклад, що могло бути по-іншому. Маємо країну з подібним людським та організаційним потенціалом – Румунію. Українська громада Румунії належним чином не функціонує ані на рівні ЄКУ, ані на рівні СКУ, не передає іншим свого досвіду, неначебто вона зациклена на своїх справах. А нагадаю, що в них працює куріальна система, у парламенті є українці – депутати не від партії, а обрані громадою, є свої досягнення, специфіка. У тому випадку багато залежить від лідерів та від бажання вийти поза контекст власних справ, щоб допомогти іншим, поділитися досвідом. Я думаю, що частина наших лідерів від найгірших часів УСКТ, тобто періоду політичного тиску й контролю з боку держави, до наших днів розуміє, що потрібні контакти, співпраця з діаспорою і вихід в Україну, а також активність поза контекстом власних проблем. ЄКУ не було б у такій формулі сьогодні, якби не активність Ю. Рейта і перенесення на цю структуру нашого досвіду у формулюванні політичних питань. Інші українські організації часто не мали такого досвіду. ОУП серед діаспори має непогану марку. Те, що річні збори СКУ відбулися в Перемишлі, – це не випадковість. Представники діаспори мусили також дозрівати до того, що українство Польщі є тривалим елементом світового українства. До певного моменту це не було очевидним. Ми пережили той час, коли діаспора майже всі сили кинула в Україну. Українська громада в Польщі не була для них якимось важливим фактором. Натомість нині можемо говорити, що немає важливого діаспорного заходу, у якому не бралися б до уваги справи українців у Польщі. Це праця багатьох конкретних людей: донесення до відома, створювання документів. Від 1990 р. ОУП зазначило себе в різних контактах на польському та українському державному рівні, від середини 90-х почали акцентувати наші постулати, проблеми перед експертами європейських установ.
Успіх ОУП – це також співпраця з національними меншинами в Польщі, а також спроби вивчення досвіду меншин в інших країнах Європи. Виборчий блок меншин, про який ми забуваємо, це був приклад пошуків власними силами виходу на парламентський рівень. У перспективі 20- ліття ОУП варто подивитися на ті починання організації, які не завжди були належним чином висвітлені, аналізовані, з’являлися чи ні на сторінках “Нашого слова”. Наприклад, гортаючи архівні документи, – відносно виборчої активності меншин, підходів до схвалення Сеймом Польщі закону про національні меншини, – видно конкретну політичну активність і концепцію цього ж ОУП. Що б не говорити, але інші українські організації, крім Об’єднання лемків, цією тематикою в такому масштабі не займалися. Це ОУП у 90-ті роки створювало певний клімат для дискусії про наші проблеми під час засідань сеймової комісії національних меншин. Ми всі разом трималися схеми плюралізму в громаді, поваги до інших організацій, але все ж таки в багатьох питаннях важливий перший голос був наш. Пам’ятаю, коли ще головою комісії меншин Сейму РП був Яцек Куронь, він неодноразово, щоб знати, якою є позиція громади, хотів спершу почути думку ОУП. Це свідчило, що організація і на такому рівні здобула якусь позицію. Ми про це інколи забуваємо.
–Ю. Р.: Як результат цього – М. Кертичак 2005 р. став головою Спільної комісії уряду і національних меншин, потім віце-головою ЄКУ.

Я. П.: Я все це знаю. Я показав стан і діагноз на основі матеріалів авторства М. Вербового, 1990 р. публікованих у “Нашому слові”. Це вихідний пункт для аналізу ситуації громади на початках праці ОУП. На цій основі видно умови, з якими довелось зіткнутися ОУП. Тепер постає питання: як виглядає ситуація сьогодні, через 20 років? Маємо шкільництво, яке вдалося зберегти і навіть розширити, продовжується видання “Нашого слова”, не припинилося культурне життя громади… Не на все маємо вплив – як, наприклад, на демографічні процеси, – але на кількість дітей в українських школах маємо, так само, як і на створення нових шкіл у місцях, де вони потрібні.
–П. Т.: Я згідний з Ю. Рейтом і М. Вербовим, що далі існує проблема ще не обговорених важливих для життя громади тем. Я маю враження, що проблема зокрема в тому, що організація взяла на себе завеликий тягар. Коли подивитися на кількість культурних заходів, які йдуть під маркою ОУП, і водночас на кількість людей, які тягнуть цього організаційного воза, то ми повинні задуматися, як довго все буде ще крутитися… Не один представник інших меншин нам позаздрить такої присутності, такої кількості заходів, проте лише активісти організації знають, яким коштом це все дається. Треба сказати, що розбудова одного сеґмента активності дуже часто відбувається коштом іншого. Ми маємо непогану марку щодо культурних заходів, забезпечення доступу до освіти, навчання української мови (навіть попри те, що деяких проектів не вдалося реалізувати, як, наприклад, у Кошаліні не засновано школи). Збереження комплексів у Бартошицях, розбудова школи в Ґурові-Ілавецькому й Перемишлі показує, що акценти були добре поставлені. Зараз визріває потреба аналізу наших кризових точок і наших планів на майбуття. Конкретно те, що дослідив та показує у своїх публікаціях Марко Сирник, невтішне. Маємо діло з демографічним спадом. Зменшенням учнів у школах, у пунктах навчання, питання: чи ми його тільки фіксуватимемо, чи зуміємо шукати розв’язки? Є кілька інших неґативних справ, які пов’язані з громадою, – наприклад те, що в наших громадах, у газеті нема дискусії на тему пріоритетів – згори вниз організації. Рідко змістовно порушуємо тему асиміляції, говоримо про висновки з перепису населення 2002 р. Найбільшим мінусом є брак рефлексії й дискусії відносно багатьох важливих питань. Ми входимо, як усе польське суспільство, уряд, у якусь технологію, проводження акцій, натомість немає поглибленої рефлексії над оточенням, станом українців у Польщі чи ОУП. Думаю, що справи не розв’яже якесь теоретичне утворення, наприклад, федерація українських організацій, яку дехто постулює, бо, здається, вся українська громада до такої схеми праці ще не готова. Однак на даний момент нам потрібне місце – чи це буде “круглий стіл”, чи Консультаційна рада при Посольстві України, – де будуть ті, які реально в громаді працюють, щоб ми встановили діагноз: що маємо, які є загрози, куди йдемо. Керівництву ОУП можуть певні речі здаватися з нашої перспективи, трохи інакше їх можемо позиціонувати лише в конфронтації з реґіональними представниками та іншими організаціями, які діють дещо в інших реаліях, ми могли б випрацювати образ того, що реально є. Наприклад, маємо всюди зменшення дітей у школах, пунктах навчання, а на Підляшші є зріст. Союз українців Підляшшя думає створити школу, школу пробує також відкрити відділ в Ольштині. Варто цю ситуацію серйозно проаналізувати, поставити питання, яких арґументів вжити в Більську, а яких в Ольштині, бо тут і тут є проблеми з довершенням ідеї. Головна управа ОУП може лобіювати це питання, поділитися досвідом. Однак у нас, як у кожній спільноті, можна спостерегти синдром атомізації. Кожний у міру можливостей робить своє, однак не вистачає рук, щоб усе, що важливе, допильнувати, немає також елементарного обміну інформацією. Інколи ОУП робить своє, ОЛ – своє, Союз українців Підляшшя – своє. І це небезпечна ситуація.

Я. П.: Це з приводу розсіяності.
–П. Т.: Причини – це інше, натомість постає питання: який у нас реальний потенціал? Чого ми хочемо досягти? Чи ми в силі огорнути всі сфери життя, чи повинні після 20 -ти років зробити “інвентаризацію”. І сказати собі: “у цьому напрямку ідемо, тут зупиняємося, на це ставимо акцент”. Така дискусія сьогодні вкрай необхідна. Така дискусія відбулася в кінці 80-х на початку 90-х рр. Тепер може здаватися, що заяви з тамтого часу були надто пафосні, оцінки надто оптимістичні, проте вони відповідали духові часу. Вони поставали в конкретній ситуації. Нині ситуація вимагає іншої риторики, інших підходів. Повторю: підходів, а не мандрівки, за звичкою, в тому самому напрямі.
–Ю. Р.: Є час, щоб зробити новий аналіз.

Я. П.: Власне, Ви про це говорили на з’їзді, але якось це було проіґнороване.
–Ю. Р.: Я тоді говорив про деякі справи. А нам сьогодні треба спокійно подивитися на реалії: чим розпоряджаємося, який маємо потенціал, який є список справ для розв’язання нині, завтра, післязавтра. Водночас подивитися і примірятися: хто може цим зайнятися? Як ми скинемо це на голову організації, то забудьмо. Можемо відкласти цей список. Є питання – може роздати роботу групам спеціалістів, які не конче мусять бути в структурах ОУП? Варто все переосмислити згідно з принципами підприємництва. Які є сьогодні виклики? Треба спорядити правильний документ за сучасними стандартами і залучити до розмови на конкретні теми інших, нових людей, розподілити працю.
Від 90-х рр., на зламі систем фінансування, вибрані представники розв’язували різними коштами дальше функціонування газети і керівних органів ОУП. Тепер поставмо перед громадою питання: “Якщо хочете, щоб ми мали газету, мали своїх представників, то що можемо зробити, щоб дати змогу їм фінансово нормально працювати?” А умови, які ми, як громада, створимо, відкриють можливість запросити чергове покоління до продовження цієї праці. Нам ніхто нічого просто так не дасть. “Чи ми дозріли, щоб своїх лідерів, виборчі структури, газету забезпечити фінансово?” Будуючи системно структуру організації, ми будуємо незалежність та інвестуємо в майбутнє. Сьогодні ж час твердих економічних розрахунків. Є, наприклад, питання професійності журналістів. По перше: на яких умовах вони мають працювати? Коли на з’їзді вибирають молодих людей, які хочуть працювати, то вони ставлять собі питання: “Як я прогодую сім’ю?” У списку прагматичних справ поставмо також і це. Цього не було 1990 р., а сьогодні є така потреба.

Я. П.: Треба професіоналізації, бо на громадських засадах це буде так, що все робитиме голова. Інші будуть дивитися, що з цього виникне…
–Ю. Р.: Це найлегше. Одна особа відповідає. Натомість є питання співучасті у вирішеннях та спільної відповідальності, коли хочемо брати участь.
–М. В.: Є можливості, пов’язані з 1% податку та єврофондами. Виявляється, що тільки кашуби з посеред нацменшин Польщі вміли добитися коштів з ЄС. У сфері культури ці фонди і надалі актуальні. Зуміймо і ми сягнути по них. Без фінансових засобів важко, а то й неможливо сьогодні вести культурнну роботу. Ми з Ю. Рейтом про це добре знаємо, бо на зламі 80-х і 90-х років опинилися без коштів на діяльність. Це змусило нас восени 1989 р. скорочувати штати. Адже МВС тоді повністю заблокувало фінансування УСКТ. Однак після двох зустрічей у парламенті з Ганною Сухоцькою, в одній з яких взяв участь представник МВС, нам потім дали фінансову допомогу, хоч повернути штатів ми вже в нових обставинах не могли. Звичайно, не обійшлося без жалю до нас та образи з боку увільнених.
–Ю. Р.: Я щойно приїхав з Криму. Входжу з проектами на Луганщину, Дніпропетровщину. Є питання проектів, м’яких для суспільства. Але є також цікавий проект – школи національних меншин у Польщі, і є на це гроші. Громада повинна мати почуття, що є можливість творити команди на комерційних умовах з доброю зарплатою. Можна організувати групу спеціалістів, яка за конкурентні гроші робить проекти, до яких подає документи. Буде програма “Президенція Польщі” – і відбуваються дискусії, що ми будемо робити для Сходу. Тобто повинна постати група, спроможна реалізувати проекти, після яких щось залишається. І найголовніше – це консолідує групу спеціалістів і громаду. Я маю на увазі певну філософію підходу до проблем у категоріях сьогодення. Не лише нарікання і список побажань, але й пошук розв’язок. Я вже не член Головної ради, але протягом моїх десяти років, коли я був членом, на різних дискусіях і не на одній раді ОУП я завжди виступав і ставив пропозиції розв’язання даної проблеми, намагався з одного боку дати конструктивну критику чи оцінку, а з другого – пропонувати дорогу до вирішення проблеми. Чи це було правильно, чи ні… До майбутнього аналізу ситуації, вважаю, нам треба конструктивного підходу.

“Наше слово” №51, 19 грудня 2010 року

–Петро Тима: В одному інтерв’ю з лідером німецької меншини я прочитав про їхні враження від змін у 90-х рр. Він сказав: “Нас кинули на глибоку воду. Ми були прості люди, активні на рівні повіту, до 80-х рр. не функціонували як німці. За короткий час ми мусили навчитися вести розмову з депутатами бундестаґу, відповідати на медійні акції…” Тобто дуже швидко вони мусили навчитися багатьох речей, до яких не мали підготовки, це не була їхня професія. Подібно було і в нас. Частина активу пройшла подібний урок, треба було змінюватися, постійно вчитися. Коли в країні прийшла самоврядна реформа й децентралізація, структури організації примушені були працювати і з Варшавою (урядовими структурами, польськими громадськими установами, сеймом), і з повітами, і з воєвідствами. Для прикладу, у справі шкільництва закінчився час, що тільки Міністерство освіти впливає на школи, тому треба було увійти в контакти з мером міста, який відповідає за фінансовий та персональний бік. Ми вийшли і на рівень європейських структур, а це також вимагало зміни підходів. Частина наших лідерів віднайшла себе в цій динаміці. Слабким моментом організації є те, про що згадав Юрій Рейт, що Головна рада не стала постійним місцем відпрацювання напрямків, не завжди представництво реґіонів, людей різних професій і досвіду перекладалося на т.зв. збірну мудрість. Особливо підтримки з боку Головної ради не раз бракувало покійному голові Миронові Кертичаку. Інколи у відносинах ГР та ГУ були серйозні кризові моменти, згадаймо, у нас теж заговорили про децентралізацію організації, при чому в неґативному розумінні. Були лідери, які прямо декларували: “нам Варшава ні до чого не потрібна”. На щастя, ці кризові моменти вдалося побороти. Ці тенденції сьогодні менш помітні, навіть у Перемишлі. Цебто вдалося зберегти загальнопольську організацію, яка найбільша не лише за структурою, але й за обсягом питань, якими вона займається. Натомість не завжди на всіх рівнях організації вдається дійти згоди, що всі творимо одну організацію, несемо за неї відповідальність. Інколи занадто помітний погляд лише крізь призму свого відділу, свого реґіону. Варто звернути увагу на те, – що вже кілька разів підкреслював Ю. Рейт, – що Головна управа часто зовсім по-іншому, ніж реґіон, дивиться на працю в конкретних реаліях. Не було зрозуміння, – про що говорив також Мирослав Вербовий, – що в 90 -ті неможливо було зберегти штати на такому рівні, як це було в УСКТ. Керівництво ОУП не раз ставало перед дилемою: або врятувати випуск “Нашого слова”, шукати виходів навіть непопулярних, або всім тонути. Брак такого зрозуміння не раз сильно розбалансував організацію. Коли говорити про наш час, то після 20-ти років здається, що деякі речі в програмі, схемі роботи ОУП вимагають зміни. Не в сенсі заперечення всього, що нині робиться, але як серйозного аналізу: з одного боку, що ми маємо, що спільним зусиллям збудували, а з другого, – який у нас невикористаний потенціал. Ідеться зокрема про молодих українців професіоналістів, які сьогодні працюють у різних галузях, а від ОУП стоять осторонь. Хочемо чи ні, а наша громада працює теж в умовах комерціалізації. Молоді українці працюють, для прикладу, у реґіональних фондах, у громадських організаціях реалізують проекти, які, крім іншого, приносять їм просто фінансовий прибуток, натомість не знаходять свого місця в нас, хоч не всі, є винятки. У Ґданську, наприклад, є студенти, які підготовили проект “Дім меншин”, що є спробою виходу на європейські кошти, отже є молоді, які не хочуть іти шляхом комерціалізації і свої знання хочуть передати ОУП. Вони цей проект висувають від свого імені у співпраці з Поморським відділом ОУП. Отже ми повинні задуматись і над іншими прикладами: є українці, які пишуть проекти для кашубів, інвалідів, але якось не бачать себе в українському контексті. Однак їхній досвід, знання не можна іґнорувати. Питання: чи ми зуміємо співпрацювати також з тими, що тепер опинилися поза ОУП? Якщо зуміємо, то в ОУП буде перспектива наступних 20- ти років. Але як такого не буде, то перед нами постане перспектива литовського середовища чи білоруського, які силою динаміки попередніх років ще диспонують потенціалом, але перспективи в них звужуються, бо по дорозі щось загубили.
Юрій Рейт: Ми звернулися до майбутнього, де є потреба спокійного діагнозу. Повертаюся до ключового слова, яке висказали М. Кертичак і П. Тима – професіоналізація. Це не відмичка, мусимо почати в цих категоріях аналізувати. А потім ясно сказати: “Це ми в силі робити, а цього – ні, тут потрібні такі умови, а тут – інші”.
Сьогодні 20 років вимагає, – тут ми всі троє згідні з певним підсумком, – з’ясування інструментів, за допомогою яких діємо, оцінки людських засобів, які є в структурах і поза ними, з якими на рівних принципах можемо співпрацювати. Наша розмова зводиться до цього напрямку – не повторити дорогу інших меншин, про які говорив П. Тима. Уже видно цю стіну, що не можна спиратися на енергію з перед 20 -ти, 10 -ти років. Добре, що ми це усвідомлюємо і знаємо, що можемо зупинитися. Подумаймо про це.

Сила ОУП

Ярослав Присташ: Чи заклик Мирослава Чеха з 1990 р. активно входити в суспільно політичне життя здійснюється? Тобто чи наша громада активна в цьому розумінні на місцях? Чи ОУП має вплив на образ українця в Польщі, бо це також відбивається на активності української громади, що потім перекладається на результати в місцевих виборах. Чи маємо тут якісь результати?
–П.Т.: Найкращий доказ успішності – виборчі результати в Перемишлі, де до міської ради успішно балотувалися дві українки, при чому одна це Марія Туцька, яка відома в місті, як голова відділу ОУП. Позитивним є приклад депутатки Перемиської міської ради Олександри Цікуй, також завдяки її старанням справа Народного дому пішла вперед у міськраді. У деяких структурах організації є розуміння, що треба бути присутнім на самоврядному рівні. Не в кожному реґіоні є ця присутність, але цікаво, що з’являються молоді люди, наприклад, на Кошалінщині чи в Нижній Силезії. Це люди активні і в ОУП. Частина українців місце в політиці здобула внаслідок того, що в них уже був якийсь громадський доробок в ОУП. Розуміння, що на різних рівнях самоврядування українці потрібні, вже є. Сьогодні важливо бути присутнім і на рівні парламенту, домагатися зміни закону, від цього нам не відступати. Шкода, що не вдалося забезпечити присутності наших представників на воєвідському рівні, позаяк надалі в деяких реґіонах нема лідерів. Як будемо про це дбати, то це питання кількох років, щоб такі лідери з’явилися. Від початків організації важливим елементом була присутність українців у публічній сфері. Це не завжди успішно реалізувалося в різних місцях, але розуміння ваги було. У нас є повний досвід участі в демократичному процесі. Є в нас знакові особи, які функціонують як українці, представники громади та ОУП у парламенті, на рівні самоврядування. Вони готові щось корисне для цієї громади робити.

Я.П.: Я маю мішані почуття, тому що не всі хочуть афішувати своє українство на шпальтах “Нашого слова”, бо воно нібито може їм зашкодити у виборах. Це приклад спадщини 30-річної давнини, часів ПНР.
–Мирослав Вербовий: Там, де присутня наша структура, ОУП, у громадському вимірі, і очолюють її люди з авторитетом, там, міркую, сьогодні згаданих вами проблем немає чи радше не повинно бути. Українці функціонують нарівні з іншими, взяти хоч би до уваги Ольштинщину чи Кошалінщину, не говорячи вже про інші середовища, наприклад такі, як Перемишль. Це достеменно видно чи то під час парламентських виборів, чи особливо під час самоврядних.
–Ю.Р.: Можемо задумуватися, чи людина української національності, активна в середовищі, має достатньо можливостей для рішення, щоб балотуватися у виборах. Чи ті потенційні кандидати мають наше довір’я? Повинні бути напрацювання для середовища: чи в професійній сфері, чи в інших напрямках. Ми ж у реальній ситуації всюди в меншості. Отже 1991 р., коли створювався Виборчий комітет національних меншин, то ми єдналися на кривді, проблемах, на наших вимогах. І вони актуальні сьогодні. Сьогодні можна вирішувати проблеми певної меншини в реґіоні, але будуючи свою позицію на елементах професіоналізму. На майбутнє необхідно проаналізувати силу кандидата та його засоби. Це новий виклик часу.
–П.Т.: У твоєму, Ярославе, запитанні з’явилася проблема неґативного стереотипу. Нам треба змалювати повну картину ставлення до українців і до ОУП. Існує не лише неґативний підхід. Є також зовсім інше явище, якого ми не мали в 90 -х рр., нині польські самоврядні органи хочуть мати партнерів в Україні. Самоврядні структури виходять з проханням до нашої організації. Не громада до них, а вони до громади. Структури ОУП у реґіонах неодноразово виступають як посередник у контактах з партнерами в Україні, вписуються в програми співробітництва. Така ситуація дає нам певні бонуси, позиція лідерів та ОУП у локальній громаді зростає, у самоврядних органах інакше дивляться на українців. Тут прекрасним прикладом є Вармія та Мазури, останнім часом також Щецин, Кошалін, Члухів. Співпраця польських та українських органів самоврядування відкриває нам й інші можливості, в Ольштині та Ельблонзі ОУП будувала підвалини співпраці місцевих театрів з театрами в Україні. Це створило нові можливості присутності т.зв. високої культури з України. Завдяки цій співпраці і ми, і польське суспільство реґіону маємо доступ до українського театрального мистецтва.
Присутність ОУП у програмах співробітництва самоврядувань Польщі та України дозволяє нам вийти поза схему. У контактах з локальними чиновниками ми не повинні бути в позиції прохача. Спекуляція на рівні самоврядування історичними питаннями, ущемлення прав українців – це окремі випадки. Документи сеймиків у справі Волині, відкриття вулиці жертвам УПА в Лігниці, брак діалогу (надіюсь, у минулому) в Перемишлі – це другий бік медалі. Про ці факти так само треба говорити, протидіяти їм, проте не забувати, що маємо і те, і те. Окреме питання – це присутність наших людей у воєвідських сеймиках. На жаль, тут ми можемо говорити про серйозну поразку. Обдумуючи наші досягнення і програші 20 -ліття ОУП, слід також обміркувати, як нам змінити ці некорисні тенденції у самоврядуванні. Це чергова точка до теми: перспективи ОУП.
На низах з боку наших структур почався процес вмілого лобінґу і праці з самоврядниками. Перемиський відділ почав запрошувати міських депутатів. Сідали з ними за стіл і казали: “Ми бачимо це так, ви – так”. Наші структури, у місті де ще кілька років тому не було діалогу, малими кроками ставали партнерами “мудрішої” частини перемиського самоврядування. Натомість ми ніколи не дійшли до більш продуманого рівня дій, ми цих депутатів з усієї країни (“наших” і “не наших”) не зібрали хоч раз в одному місці, щоб з ними говорити від імені ОУП. А цим людям треба показати, що ми маємо для них якусь пропозицію, якось можемо допомогти. Це великий програш. Ми знаємо, з чого це виникає: навантаження іншими заходами, інколи невміння, нестача коштів. Проте така схема роботи повинна почати працювати в організації. Не лише концерти, культурні заходи повинні творити нашу позицію. Тому треба віддати шану відділам (головам і простим членам), котрі на локальному рівні, дуже добре використали козир децентралізації. На Вармії та Мазурах завдяки активності лідерів ОУП з цього реґіону створилася, для прикладу, комісія національних меншин при сеймику. Створення окремої стежки фінансування культурних проектів національних меншин не взялося би без активності, наполягання людей на місцях. Бо ж треба розуміти: місцева влада не тому приходить на українські заходи, що вона їх так сильно любить, але тому, що бачить, що варто на них бувати, бо на цих заходах є дипломати з посольства або консульств України, політики з Варшави, є майбутній виборець… Цю зміну ставлення до наших заходів у деяких реґіонах наші лідери вміло вплели в користь організації. Частина з наших це використовує і починає себе позиціонувати у двосторонніх відносинах Польщі та України. На рівні ОУП, але також на рівні посольства, ще раз це варто наголосити, цей фактор замало використовується. Замало інтеґруємо також оцих польськомовних, з українськими коріннями, депутатів чи політиків, а їх не так то і мало, і з ними, виявляється, можна працювати. Є досить багато прикладів, що українці змогли використати децентралізацію, можливо, не у всьому, але ця сфера не є поза нашою увагою.

“Наше слово” №52, 26 грудня 2010 року

Ярослав Присташ: Який вплив має (або може мати) ОУП на суспільно-політичну думку в Польщі? Тобто, наскільки польська політична еліта враховує думку керівних органів ОУП, наприклад, при захисті інтересів меншини, коли вона стає інструментом чи навіть заложником у міжнародній політиці? Чи таким чином ми можемо мати захист у політиків на центральному рівні?
–Мирослав Вербовий: У контексті Вашого запитання, якщо говорити про вплив ОУП на польську громадську, а вже особливо на політичну думку, у першу чергу, звичайно, слід відзначити роль наших, себто оупівських представників у найвищому законодавчому органі – Сеймі РП. Про них уже згадували мої попередники. Це саме завдяки їм українські справи були вперше в новітній історії винесені на найвищі державні трибуни, що в попередній політичній системі було немислимим. Сьогодні, наприклад, цей український віз намагається тягнути Мирон Сич.
Водночас не можна забувати і про тих, хто на рівні воєвідств, повітів чи ґмін обстоював та обстоює національно-культурні потреби нашої громади. Щоправда, не всі з-поміж українців, які опиняються на виграшних місцях у виборах, ототожнюють себе з проблемами нашої громади, проте таких було небагато. Отже, питання стоїть радше в плані знайдення відповіді на те, наскільки нашим представникам вдалося нобілітувати українські проблеми взагалі, а вже особливо серед польського політикуму. Сама ж бо присутність у парламенті є надзвичайно важливою, престижною для громади, але куди важливішим є сприяння у вирішуванні найбільш наболілих справ. Я пам’ятаю початок 90-х років, коли починала діяти в сеймі перша комісія з питань нацменшин, якою (поза Яцеком Куронем, Броніславом Ґеремеком чи Ганною Сухоцькою) була реакція на наші постулати. Багатьма ми сприймалися як екзотика. Отже сам факт присутності в найвищій палаті наших депутатів-українців багато зробив у тому плані, що всі про нас дізнавалися з перших уст. Другий момент – наскільки вони реально можуть нобілітувати меншину. Як говорить голова ОУП, у нинішньому парламенті українців є більше, не лише один М. Сич, але вони недотичні до наших справ. Постає питання: чи явище з початку 90-х років, коли, наприклад, до греко-католицької церкви на вул. Медовій у Варшаві приходило багато новообраних депутатів, – що викликало серед нашої громади неабияке збудження та обнадійливість, – було проявом лише жесту, своєрідної “моди” говорити про своє національне споріднення з українцями, чи тільки популістичною витівкою? Чергову хвилю зацікавлення Україною, в тому числі й українством у Польщі, розбудила Помаранчева революція. Здавалось, нобілітація відбулася. Присутність України заважила, мабуть, найбільше. Але чи ми зуміли це використати належним чином?
–Юрій Рейт: Треба впорядкувати певні справи. Питання створення образу має свої складові. Окреме питання – ОУП, що воно робить, що повинно робити, як це робить; інше – політичне представництво в парламенті. Тут варто звернути увагу на величезні кошти цих людей – Володимира Мокрого, Мирослава Чеха, Мирона Сича. Чи є в громаді усвідомлення, що ці люди робили чи роблять усе своїм великим особистим коштом? Україну та польсько-українські контакти треба проаналізувати окремо. У 90-х рр. були інші виклики, інші – за часів головування Мирона Кертичака, ще інші – нині, за часів головування Петра Тими. Ми тут тільки загально сказали. Про активність свідчать документи, парафовані черговими головами організації чи Головною радою ОУП. Вони оприлюднені – це свідчення історії.

Я. П.: Силу таких дій оцінюють за результатами…
–Ю. Р.: Не буде результатів, якщо немає праці. Тому виникає питання про активність Головної ради, її ініціативи у визначанні пріоритетів та стратегічних напрямків дій організації. Треба запитати, наскільки Головна рада іде в напрямку професіоналізації? Чи сходиться в категоріях своїх малих інтересів окремих представників реґіональних структур, чи вбачає поважність різних ситуацій у ширшому, ніж регіональний, вимірі, а якщо існує потреба, то чи дає солідарну підтримку реґіональній структурі, коли вона в біді? Отже – чи Головна рада, управа, голова виконують свої функції? Для прикладу, чи можливе створення професійних документів на історичні теми? Чи наші професори, Історичне товариство озброїло ОУП нейтральними матеріалами про події минулого, які можна використовувати на захист від, наприклад, Ісаковича-Залеського? Коли відбуваються дискусії внизу, у гуртках, і проходить атака польських середовищ на наші історичні цінності, то не один українець ховається через нестачу арґументів. Чи ми можемо збудувати механізм захисту? Це питання слід поставити при аналізі результативності ОУП. І якраз у тому випадку громада мала б отримати готовий матеріал на тему польсько-української історії, чи отримати інформацію, де його можна знайти.
Щодо депутатів, то до громади повинна йти ширша інформація. Нині бракує такої інформації. Наприклад, чим займається в парламенті М. Сич? Чи М. Сич звітує за окремий рік в “Нашому слові” про свою працю стосовно української тематики? Це інтерес того ж депутата, бо люди мають знати, що робили вчора М. Чех, а сьогодні М. Сич.
Я маю відчуття, що громада, знаючи з подробицями сферу активності М. Чеха, його понад сили виконану роботу протягом двох скликань парламенту, все ж таки не отримала кінцевого звіту з його діяльності. Після складення звіту – можлива дискусія про результати. Я знов повертаюся до думки вдосконалення механізмів нашої щоденної праці.

Я. П.: Я бачу результат впливу ОУП на громадську думку і в Україні, і в Європі – захист “Теленовин”.
–П. Т.: Щоб при аналізі ставлення ОУП до т.зв. присутності в політичній сфері не попасти в самозахоплення, треба нагадати погляд осіб, які мають іншу оцінку. Варто зупинитися на тому, як інші дивляться на нас. Час від часу, особливо в 90-ті роки, з’являлися закиди, від одного автора дописів з Ельблонґа чи членів ОУП з Перемишля, мовляв: “ОУП замало займається політичною діяльністю, організація повинна йти в бік політичної партії”. Ці голоси друкувалися на сторінках НС, як важлива думка. На мій розсуд, це однак був чистої води популізм, доказ нерозуміння реалій у країні, у якій живемо, і в громаді. Ми були трішки по-іншому активні в політичному плані, головним результатом цієї активності стало схвалення закону про національні меншини, виплата компенсацій в’язням Явожна, публічне підтвердження державними органами Польщі та України факту злочинів проти українців – громадян Польщі, в тому числі акції “Вісла”. Для частини українців Польщі це може бути мало, а вислів політика це мистецтво можливого, не завжди закриває дискусію. У цих питаннях позиція ОУП була ясна – активність, не завжди може помітна, не завжди результативна.
–Ю. Р.: Завжди було переконання, що не можна ґарантувати результатів, але треба будувати в громаді почуття, що всі справи, які болять громаду, будуть винесені, інтерес середовища буде захищений.

Я. П.: вода камінь точить…
–П. Т.: Для мене знаковим є приклад, який можна окреслити фразою: наш успіх “працює” проти нас. Колись депутат Павел Коваль натякнув (хоч не прямим текстом), що фурія, з якою кресові середовища атакують ОУП, звинувачення на сторінках “Жечпосполитої”, що в Польщі діють українські “аґенти впливу”, постійні атаки Ісаковича-Залеського проти ОУП, депутатські запити (інтерпеляції), у яких “Наше слово” звинувачують у всіх гріхах – виникають зокрема з того, що кресові середовища та недруги України бачать оцю нашу активність на різних рівнях. Проти визнання “явожнянців” жертвами комуністичного терору був опір на різних рівнях: від постпеенерівських політиків із Союзу лівих демократів та Польської народної партії (PSL) (згадаймо заяви сенатор М. Берни), до угруповань правих сил. Проти цього виступало немало сенаторів, депутатів. І все ж таки уряд Польщі прийняв рішення про виплату компенсацій колишнім в’язням Явожна. Хоч воно не відповідало стовідсотково нашим очікуванням, проте тут видно, як наша активність дала результат.
Ми повинні теж глянути на наші дії крізь призму інших національних меншин. Варто порівняти, як ставили постулати німці, в один час із кількома депутатами в парламенті, а як ми їх ставили? Варто запитати, чи один наш депутат – В. Мокрий і пізніше М. Чех – не зробив більше, ніж кілька депутатів від німецької меншини? Завдяки їх уявленню, як повинна виглядати законодавча база відносно національних меншин, українці зуміли вийти поза свій вузький інтерес, поставити постулати, які принесли користь усім національним меншинам. Депутати Кроль і Ґалля (від німецької меншини – ред.) у розмовах щиро признають, що без активності українців – ОУП, М. Чеха чи В. Мокрого – деякі генеральні розв’язання в політиці польської держави не були б можливими.
Інше питання – це питання України. Наскільки наші своєрідні “інвестиції” (лобінґ України серед польського суспільства, еліти, стримування в Польщі антиукраїнських дій) отримали віддачу, знайшли зрозуміння в Україні?..
–М. В.: Мені, як редакторові “Нашого слова”, не вистачало в запальних моментах медійних польсько-українських затій професійного голосу наших істориків. Не завжди, з різних міркувань, вистачав відбій словом (тоді штатного працівника ОУП, хоч за освітою історика) П. Тими, адже воно сприймалося, чи пак утотожнювалося, як очікувана позиція організації, а не як вираз української громадськості взагалі. Тому редакція не раз зверталася до наших істориків, щоб вони активніше виступали проти зловмисних антиукраїнських вискоків на сторінках тижневика й у польських медіах. Великі очікування всі ми покладали на Історичне товариство, яке згуртовує справді серйозний науковий потенціал, бо саме воно може авторитетно стати на прю з антиукраїнськими публікаціями, хоч би зразка жовчних напасток Ісаковича-Залеського. Вважаю, що ми сьогодні спроможні заступитися за себе, за свою історію не лише на сторінках власних видань, а й польськомовних.
Відносно слабкою на антиукраїнські витівки була й реакція українських засобів масової інформації. Нині преса переважно побудована за спрощеною схемою “чорне-біле”. Це стосується частини, зокрема незичливих українцям, і польських медій. ОУП, яке офіційно представляє частину української думки в Польщі, і надалі повинно, спираючись на свій інтелектуальний потенціал, арґументовано реаґувати і виступати проти політики заложництва. Сам же бо депутат М. Сич – неспроможний бути нашим омнібусом. Ми не повинні дозволяти на негідницькі вискочки, наприклад, хоч би в контексті краківської конференції, приуроченої великому митрополитові Андреєві Шептицькому. Це жах.
–П. Т.: У мене є добра схема праці з юристами. Коли підготовляю юридичні документи і появляються проблеми, то я знаю, хто може мені їх перевірити, допоможе, підкаже розв’язку. Вдалося знайти професіоналістів, які допомагають не на словах, а на ділі – з юристів це Петро Федусьо, Оля Кожушко, Мірко Притула. Вони надають юридичну допомогу, і то не на комерційній основі. Вони знають, чому це роблять, і знають, як такі речі зробити. Таких людей є більше, лише треба до них дійти. Це, звичайно, вимагає послідовних дій. Треба інвестувати в людей, наприклад, послати на вишколи до Гельсінського фонду, дати вихід на інші меншини, попросити про допомогу. Для частини професіоналістів співпраця з ОУП у плані розвитку може бути вартісною.
Натомість з істориками процес пішов трішки іншим шляхом. Ми маємо велику кількість істориків, які створили власне товариство і за допомогою конференцій, книжкових видань, інтернетного сайту будують його марку. Тут однак важче говорити про існування експертного запілля. Немає серед наших істориків, наприклад, бажання входити в полеміку з кресовими авторами, чи зробити рапорт про ставлення польського суспільства до історичних питань. Проте наші історики виконують важливу роль: їхні публікації – це доказ того, що вони є і непогано працюють. Питання в іншому – чому в інших професійних середовищах не вдалося відпрацювати подібної схеми, як з юристами? Це для нас виклик на майбутнє. Певні теми треба тепер вміло винести на громадське обговорення. Якщо люди самі не відчувають, що громада потребує допомоги, то треба, наприклад, на сторінках тижневика якось сиґналізувати цю тему: “Панове, професійне зростання, наукові звання – це одне. Але чи ви можете допомогти особисто в конкретній справі, чи є бажання включитися?” Вони повинні відчути, що для них є місце в організації, що вони можуть, маючи сильну професійну позицію, підняти рівень організації і громади загалом.

Підсумки
–Ю. Р.: Є великий доробок. За всім стоять люди. Сьогодні багатьох з них нема серед живих. Нам треба поклонитися їм, паличка була передана. Ми пам’ятаємо, від кого ми це отримали. Тепер ми намагаємося передати її далі.
Організація повинна в першу чергу бачити людину і підтримувати контакт з цією людиною, перевіряти у своїх структурах дії, які повинні відповідати очікуванням людей. Тоді казати: чи ми це можемо виконати, чи ні. Говорити правду й обіцяти, що ми будемо виносити проблеми та реґулярно звітуватися з ефектів нашої роботи.
Ці 20 років не були простими. Згадуємо всіх, хто працював з відданістю і великими коштами. Згадали депутатів, згадаймо голову організації, якого нема, а сьогодні він повинен бути серед нас, і також сьогоднішнього голову ОУП у щоденній напруженій праці, наше представництво в Головній раді та саме найцінніше – сотки відданих українській справі активних людей у реґіонах. Згадаймо “Наше слово”, редакторів і колишнього багатолітнього головного редактора Мирослава, який тут є серед нас, а також Ігоря Щербу, який до часу керування газетою в початках ОУП “пробивав” справи, так вагомі тоді для організації. Це просто за роки виконана гуртом людей велика робота. Наш обов’язок сьогодні – сиґналізувати, що є час спокійно подивитися на минуле і, що головне, говорити про майбутнє наших дітей та онуків. Це має бути прагматична, спокійна дискусія з кінцевими конструктивними висновками. Після 1947 р. нас мало сьогодні не бути, а ми таки тут присутні і розмовляємо, як нам далі жити і розвиватися.
–М. В.: Є нагода і не будь-яка, щоб зустрітися, повторити якоюсь мірою “круглий стіл”, щоб ми могли самі собі поставити діагноз: скільки нас, чого ми прагнемо і на що ми спроможні. Адже за час існування ОУП у діяльне життя влилося нове покоління. Врахуймо і те, що сьогодні існує Українська держава, що тут на місці діє Посольство України, тоді ми зможемо зробити кращий черговий крок. Протягом 20-річчя, яким би воно не було, ми, прокладаючи шляхом пошуків нові стежки для національного самоутвердження, таки не розгубилися. Пройдений етап не залишився пустирем. Попри помилки і невдачі ми таки вчилися діяти в нових обставинах, ми зберегли структуру, а тепер слід спільно призадуматися над перспективою дальшого діяльного буття. Будьмо свідомі нових викликів, які постануть перед нами як результат “круглого столу”, бо щойно тоді ми зуміємо відповісти на запитання: куди йдеш, наша українська громадо?!
–П. Т.: Варто віддати належне тим людям, які придумали та втілили в життя нову формулу української організації. Не лише придумали назву, але й побудували головою і руками схему організації, яка зветься Об’єднанням українців у Польщі. Попри всі революційні тенденції, зміни умов фінансування, вдалося зберегти те, що є вартістю саме в собі і що завжди було головним – неконфесійна, понадреґіональна організація, яка об’єднує українців. Можна сьогодні дискутувати, скільки відсотків українців вона об’єднує, але це не суттєво. Важливе те, що організація протягом 20-ти років непогано виконала свою роль. ОУП – це витвір інтелектуального й практичного досвіду. Не влади (як було це 1956 р. у випадку УСКТ), а представників громади. Створення УСКТ, Литовського СКТ, інших товариств меншин було проявом державної політики щодо національних меншин, натомість виникнення ОУП віддзеркалювало реальні процеси в українській громаді, які проходили наприкінці 70-х, і розвинулись у 80-ті роки.
Тепер настав час всі ці процеси – і здобутки, і поразки – проаналізувати на холодну голову. Вважаю, що настав момент, коли старі, напрацьовані протягом цих 20-ти років схеми треба змінювати, реформувати способи діяльності. Можливо, не змінювати повністю, а перш за все переосмислити. ОУП повинно трішки змінити формулу діяльності – і внутрішню, і назовні. 20-ліття повинно бути моментом роздумів не лише щодо минулого, а й майбутнього. За нами вже багато нелегких етапів, але й досить багато нових питань стоїть перед лідерами ОУП і всією громадою, хоча б перепис населення 2011 р. – це буде великий виклик для всіх нас. Результати перепису будуть позиціонувати наше місце в суспільстві й державі, це вже тепер чітко видно з виступів польських політиків, державних службовців різних рівнів. Від кількості громадян, які визнають себе українцями під час перепису, залежатиме багато нюансів державної політики щодо нашої меншини. Тому потрібна мобілізація, при чому на всіх рівнях.

“Наше слово” №1, 2 січня 2011 року {moscomment}

Поділитися: