Петро Андрусечко ■ ПОДІЇ ■ 2011-08-19
{mosimage}
ПОДІЇ, ЩО РОЗВИВАЛИСЯ НА ТЕРИТОРІЇ СРСР НАПРИКІНЦІ 1980-Х РР. ПІД ВПЛИВОМ ГОРБАЧОВСЬКОЇ ПЕРЕСТРОЙКИ, УКРІПИЛИ НАЦІОНАЛЬНІ РУХИ В ОКРЕМИХ РЕСПУБЛІКАХ СОЮЗУ. РОЗПАД СРСР ПОЧАВСЯ ЗСЕРЕДИНИ, ОДНАК НІХТО НЕ БРАВСЯ ПЕРЕДБАЧИТИ, ЯКИМ ЧИНОМ ВІН ВІДБУВАТИМЕТЬСЯ І СКІЛЬКИ ТРИВАТИМЕ.
Без сумніву, українська незалежність була результатом поєднання кількох чинників. Безпосереднім імпульсом прискорення розвалу Союзу стали московські події у серпні 1991-го: до путчу ГКЧП (укр.: Державний комітет надзвичайного стану – ред.) українському національно -демократичному рухові бракувало критичної маси. Подібно було з позицією міжнародної спільноти, яка не завжди розуміла дезінтеґраційні рухи в СРСР (до речі, на думку українського історика Ярослава Грицака, саме брак міжнародної підтримки чималою мірою спричинив поразку УНР на початку ХХ ст.).
У серпні 1991 р. в Києві перебував з візитом Джордж Буш – старший. Звертаючись до депутатів Верховної Ради УРСР, він підкреслював, що Україні не варто відокремлюватися від СРСР, а слід реформувати спільну державу. Отже, Захід не до кінця розумів процеси в Союзі того періоду, та одночасно боявся змін. Переломний момент наступив з утворенням ГКЧП, а на хвилі московських заворушень Верховна Рада УРСР проголосувала за незалежність. Відбувся своєрідний компроміс між національно -демократичними силами і номенклатурою. Тоді ж змінилося ставлення міжнародної спільноти. Незалежна Україна отримала спочатку обережну, але поступово – зростаючу підтримку. Тобто молода держава отримала саме те, чого так бракувало у 1917-1921 рр. Українські політики, між тим, вирішили перестрахувати власну незалежність й організували референдум у цій справі. Цікаво, що польські експерти з українських справ тоді відмовляли своїх колеґ з Києва від подібного варіанту.
У Росії ж до кінця не вірили в успіх української державності.
– Коли все відбулося, у Москві це звичайно викликало шок, – підкреслює відомий публіцист Віталій Портников. – Українську незалежність сприймали там як комуністичний реванш, і це була не така вже й дурна думка. У республіках Центральної Азії дійсно так і сталося. В Україні, однак, заборонили Компартію, і це вибило козир з рук російських політиків. Ті довгий час вважали, що це – тимчасовий період. Адже на їхню думку, референдум не міг стати перемогою прихильників незалежності, – підкреслює журналіст.
Однак референдум, усупереч песимістичним прогнозам, завершився успішно. Понад 90% жителів України підтримали суверенітет власної держави. Тим самим всенародне голосування стало істотним арґументом у суперечці з противниками української незалежності.
Новоствореній державі, як підкреслює український економіст Олександр Пасхавер, забракло важливого ресурсу – відповідно підготовленої еліти, і це відчувається до сьогодні. Після “революційного романтизму” невід’ємною частиною прози життя стала економічна криза. Саме вона була причиною критичного зниження підтримки незалежності 1993 р. Це було тим більш болючим, що на хвилі піднесення, восени 1991-го, українцям обіцяли швидке зростання, повсюдно хвалили економічний потенціал.
Криза стала не єдиною проблемою молодої країни. На півдні та на південному сході України посилювалися сепаратистські рухи. Кульмінація сталася в І пол. 1990-х на Кримському півострові. Кримський парламент 1992 р. проголосив “незалежність”, яку Верховна Рада України рішуче скасувала. Проте курс на сепаратизм відновили 1994 р. Тоді парламент автономної республіки знову повернувся до ідеї незалежності півострова, відновивши Конституцію 1992 р. Президентом оголосили проросійськи налаштованого Юрія Мєшкова. Паралельно ситуацію загострювали виступи російських політиків, які ставили під сумнів приналежність Криму до України. З кримським сепаратизмом Київ упорався мирним шляхом. Це дуже істотний факт, порівнюючи з Росією – усі знають, як саме 1994 р. вона вирішувала власні проблеми в Чечні. Цікаво, що після втечі 1995 р. Ю. Мєшков знову з’явився в Криму буквально нещодавно. Однак колишні соратники прийняли його холодно, а нинішня біло-голуба влада депортувала Мєшкова за висловлення, що піддають під сумнів територіальну цілісність України.
З погляду демократичних процесів для України важливим виявився 1994 р., коли внаслідок дострокових президентських виборів влада демократичним шляхом перейшла від Леоніда Кравчука до Леоніда Кучми.
Рік 1996-й виявився переломним з огляду на введення гривні, яка протягом багатьох років проявила себе стабільною валютою (різка зміна курсу наступила з огляду на російську кризу 1998 р. та світову рецесію 2008 р.). Щоб оцінити значення монетарної реформи, нагадаймо, що найгіршого року української незалежності, 1993-го, інфляція становила за різними оцінками від 5731% до 10 200%.
Нову Конституцію Верховна Рада прийняла 4 червня 1996 р. До того часу в Україні діяла радянська (1979 р.). Новий документ закріплював президентсько-парламентський устрій держави. Цей Основний закон, після скасування командою Януковича конституційної реформи 2004-го, і тепер є базовим документом української держави.
Потім, 1998 р., відбулися чергові парламентські вибори. Їхньою характерною рисою була поява на загальноукраїнській політичній сцені олігархічних кланів. Кожні наступні вибори збільшуватимуть кількість представників великого бізнесу при владі. Апогей наступить у роки “помаранчевих” урядів – попри обіцянки розмежувати бізнес і політику.
Президентські вибори 1999 р. відбулися вже без символу українського національно- демократичного руху – В’ячеслава Чорновола. Його смерть в автокатастрофі досі викликає масу питань. Чорновіл ще встиг пережити розкол у Народному русі України. На президентських виборах переміг Кучма, лякаючи виборців поверненням комуністів.
Друга каденція Леоніда Даниловича розпочалася від загравань на публіку – прем’єр- міністром України став економіст Віктор Ющенко. Останній якраз і створив уряд реформаторів, запросивши, зокрема, Юлію Тимошенко на посаду заступника прем’єр- міністра. Українська економіка оговтувалася, а зміни відчули – мабуть, уперше – пересічні громадяни. Уряд Ющенка, натомість, не викликав симпатій серед наближених Кучмі олігархічних кланів. Спочатку змусили Ющенка відправити у відставку Ю. Тимошенко (вона навіть потрапила до в’язниці), а незабаром звільнили і його самого.
Примітно, що друга каденція Кучми асоціюється з низкою скандалів, пов’язаних безпосередньо з прізвищем президента. Спочатку – убивство журналіста Ґонґадзе, потім – звинувачення в продажі Іракові антирадарних систем “Кольчуга”. Справа Ґонґадзе до сьогодні не з’ясована, хоч слідство й відновлене. “Кольчуг” в Іраку не знайшли. Отже питання – “хто саме стояв за обома справами?” – досі залишається відкритим.
Неочікувано 2002 р. українська опозиція набирає добрі результати в парламентських виборах. Напевне, дається взнаки попередньо влаштована акція “Україна без Кучми”. Варто пам’ятати, що в той же час у сусідній Білорусі опозиція роками не має шансу потрапити до лав парламенту, а в Росії опозиція щораз більше нагадує бутафорію.
Вибори 2002 р. – це прелюдія до 2004-го. Обіцянкам влади вірить щораз менше людей, не допомагає і часте запрошування московської верхівки до української столиці (нагадаймо, що на трибуні в Києві Путін відмовляється від цукерки з рук Януковича, однак почастунок приймає Дмітрій Медвєдєв, тодішній куратор українських справ).
Помаранчева революція виявилася великою перемогою громадянського суспільства і небувалою поразкою політиків, які так і не зуміли змінити власну ментальність. Безпорадність “помаранчевих” урядів приносить наслідки, які не важко було передбачити: президентом України 2010 р. стає Віктор Янукович. Чи не найкраща епітафія для браку реформ під час помаранчевої влади пишеться в ці хвилини, під час судових процесів над її лідерами – Юлією Ти мошенко та Юрієм Луценком.
Перед Україною – наступні 20 років. Хто знає, може рація на стороні українського політолога Вадима Карасьова. Він вважає, що парадоксально, але команда Януковича має шанси (примусово через низку обставин) провести в державі зміни. Тим самим ми закриємо пострадянський період в історії України. Перед нею стоять величезні виклики, які водночас є її шансами. На обрії – угода про асоціацію з ЄС. Одне точно відомо: незважаючи на низку різниць, які стосуються мови, релігії, історії, цивілізаційного вибору, жодна потужна українська політична сила 2011 р. не піддає сумніву саму незалежність. У цьому питанні в Україні панує компроміс… Напевне єдиний.
“Наше слово” №34, 21 серпня 2011 року {moscomment}
