Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ 2010-07-21
“Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, ПРОГОЛОШУЄ державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”, – Так звучить преамбула Декларації про Суверенітет, прийнятої Верховною Радою тоді ще УРСР 16 липня 1990 року. Цей документ – своєрідна межа між радянським минулим та повною незалежністю.
Рештки віри в комуністичну “правду” розлетілися на шматки разом з четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС у квітні 1986 р. Протягом 1987-1989 рр. в Україні були створені громадські об’єднання та політичні організації, які позиціонували себе як опозицію до офіційного курсу КПУ. Почали діяти Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Українська Гельсінська Група трансформувалася в Українську Гельсінську Спілку, відбулася установча конференція Товариства української мови, створено громадські об’єднання “Меморіал”, “Зелений світ” та чимало інших молодіжних та студентських організацій, котрі висували щоразу більш радикальні гасла. У вересні 1989 р. був створений Народний рух України за перебудову – найбільша опозиційна політична організація в Україні.
Ситуація в Україні не сходила з очей Центру у Москві – під впливом активізації українського суспільства Михайло Горбачов у вересні 1989 р. відправив у відставку Щербицького.
Однак в самій Україні все більше громадян прагнули змін. Від початку 1989 р. до лютого 1990 опозиція організувала 1568 масових заходів, у тому числі 732 несанкціонованих, у яких взяли участь понад 2 млн. людей. Одну з найбільших акцій організував Рух 21 січня 1990 р., щоб відзначити проголошення Акту злуки – тоді живий ланцюг між Львовом та Києвом утворили (за різними підрахунками) від 400 тис. до навіть 3 млн. людей.
Здавалося, що опозиція та суспільство вже дозріли до кардинальних змін. Нагодою мали стати березневі вибори до Верховної Ради України 1990 р. У лютому на Пленумі ЦК КПРС партія погодилася усунути з Конституції Статтю 6 – про монополію компартії. Це відкрило шлях до старту у виборах різним опозиційним організаціям. Перемога, здавалося, була на відстані руки. Однак результати принесли розчарування: опозиція отримала в парламенті лише чверть мандатів. Найкращі результати демократи отримали в Галичині (43 з 47 мандатів), у Центральній Україні – вони отримали половину голосів, а на Сході та Півдні країни (поза великими містами, Харковом та Донецьком) демократична опозиція понесла поразку. Проте, хоча комуністи набрали більшість у парламенті, березневі вибори стали величезним кроком уперед у процесі демократизації. І навіть комуністи, які потрапили до Верховної Ради, вже не становили єдності.
У новій ВР після невдалої спроби отримати посаду заступника голови для Ігоря Юхновського демократи утворили опозиційну групу Народна Рада (125 депутатів). У відповідь комуністи організували депутатську групу “За радянську суверенну Україну” (так звана “Група 239”). Опозиція не мала сили, щоб приймати рішення, але могла їх блокувати. Зрештою, опозиція використовувала парламентську трибуну насамперед для пропаґування власних ідей.
Перша сесія Верховної Ради УРСР 12. скликання тривала від 15 травня до 3 серпня. Її кульмінаційним пунктом стало прийняття Декларації про Суверенітет. Серед радянських республік першою проголосила суверенітет Верховна Рада Естонської РСР у листопаді 1988 р. Тоді решта республік, серед них Україна, засудили цей акт. Однак навесні 1990 р. ідея прийняти відповідний акт вже набула популярності серед депутатів КПУ. Певний вплив мали тут економічні показники, які в Україні були нижчими порівняно з іншими республіками. У випадку опозиції справа стояла ясно: проголошення суверенітету мало бути першим кроком до повної незалежності України.
Каталізатором процесу стали кілька подій. 12 червня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет прийняв парламент Російської Федерації. Українські депутати вже у травні отримали пакет пропозицій відносно української декларації. Суперечки щодо змісту документа були надзвичайно бурхливими. Разом з проектом комуністів висунуто шість альтернативних. Верховна Рада УРСР розпочала розгляд питання про державний суверенітет країни. 28 червня 1990 р.
Несподіванкою, у тому числі для комуністів, став виклик до Москви І Секретаря КПУ та одночасно Голови Верховної Ради Володимира Івашка. Його призначили заступником Горбачова. Як описує у спогадах Леонід Кравчук, Івашко легко погодився залишити Україну і 11 липня 1990 р. відмовився від посади голови українського парламенту. Це була поразка комуністів, яка певною мірою деморалізувала їх і перехилила терези на бік прихильників суверенності.
На початку липня вибухнув поважний робітничий страйк, під стінами парламенту тривали мітинґи. Залишалося одне: опрацювати компромісне рішення стосовно змісту Декларації. Кілька вечорів дві комісії до пізньої ночі опрацьовували зміни до цього тексту. Як наслідок з тексту зникли згадки про СРСР. “Варто згадати, що в ті часи привид “Союзного Договору” ще остаточно не зник з горизонту, тому дуже багато пропозицій до проекту Декларації містили положення про необхідність включення до тексту норми про Союзний Договір. В останній вечір, під час відпрацювання остаточного тексту, комітет так і не міг знайти згоди щодо форми включення питання Союзного Договору і уже десь після 22ї вечора я запропонував у проекті, обридлий усім “Союзний Договір” як власну назву договору замінити поняттям “союзний договір” з малих букв” – зазначає Ткаченко.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. “За” проголосували 355 депутатів з 385 присутніх. Як згадував пізніше Анатолій Матвієнко, тогочасний депутат і секретар Комсомолу (і нинішній лідер партії “Собор”), “В той момент була дуже жорстка ідеологічна поляризація у Верховній Раді – Народна рада, з одного боку, і комуністична більшість, з іншого. Проголошення Декларації про державний суверенітет – це було перше братання, перший сигнал до того, що українці разом можуть захищати національні інтереси”.
Декларація містила 10 статей, у яких, зокрема, йшлося про право на власні збройні сили, про те, що Україна є суб’єктом міжнародного права. Частина записів суперечила тодішній Конституції, однак сама Декларація була переломним моментом. Втім, Україну чекали ще бурхливіші події. Восени того ж року студенти оголосять у центрі Києва страйк з голодуванням. Потім доведеться протистояти ідеї відновлення СРСР, остаточний кінець якої принесуть події 1991 р.
“Наше слово” №30, 25 липня 2010 року {moscomment}
