Микола Дупляк ■ ІСТОРІЯ ■ №16, 2016-04-17
З Богданом я мав приємність познайомитися ще 1958 р. на україністиці у Вчительській студії у Щецині Це були чи не найкращі роки нашої молодості. Тут ми разом здобували знання з української мови, літератури, історії та інших предметів, засвоювали літературну мову нашого народу, разом проходили військовий вишкіл тощо. У студентському гуртожитку ми навіть жили в одній кімнаті (№ 63). Минулося. Студентські роки у Щецині швидко пройшли, а згодом швидко минуло й життя, з яким хоч-не-хоч кожному з нас раніше чи пізніш треба попрощатися. Це ж бо незаперечна правда, що жодна людина – не вічна. Одначе Богдан не залишив цього світу безслідно. Він збагатив його своєю невтомною працею для української спільноти і добрими ділами, а це забезпечує йому добру пам’ять у всіх, хто з ним працював і кому випало зустрічатися з ним на життєвих дорогах.
Богдан Назарович народився 1 березня 1938 р. в с. Журавцях Томашівського пов. на Закерзонні, а помер у лікарні Стонибрук у Торонто 21 лютого 2016 р., проживши майже 78 років працелюбного життя. Його похорон був одним з найбільших у цьому канадському місті, бо попрощатися з покійним прийшло майже 400 людей. Богдан шанував і поважав усіх, незалежно від національності й віку; з усіма умів поговорити і всіх вислухати. Під час похорону Ліґа українців Канади, членом якої він був, виставила почесну варту з прапорами (М. Крет, П. Кардаш, П. Цигинка). Похоронне богослужіння відправлялося у православному соборі Святого Димитрія в Торонто. Покійного хоронили священики о. Володимир Макаренко, о. Микола Сідорський, о. Богдан Сенцьо. І в похоронному домі, і в церкві прощальне слово двома мовами виголосив о. В. Макаренко. Покійного прощали на тризні кузинка Марійка Іваник-Яцила та сестрінка Марія Мелех, а тіло його спочило на українському цвинтарі в Оквил.
Про свій життєвий шлях Богдан написав спогад у пам’ятній книжці випускників щецинської україністики під промовистим заголовком «Я не зрадив землі, яка мене зростила» (Микола Дупляк «З Україною в серці», Кліфтон, Нью-Джерсі, 2015), тож доречно про дещо нагадати з його минулого.
Богдана з сім’єю депортували на польські повернені землі (до Східної Пруссії) та поселили в с. Рудках (опісля Червоний Двір) Венґожівського повіту.
На польському засланні довелося вивчати польську мову та здобувати знання. Початкову школу і загальноосвітній ліцей закінчив у Венґожеві 1957 р. Після місячного літнього педагогічного курсу почав учителювати в с. Венґельштині, а потім у с. Радзеях. На українську філологію до Щецина подався 1958 р. Тут в українському студентському гурті здобував необхідні професійні знання з україністики, а своїм виваженим словом і ділом завойовував пошану друзів. Брав теж активну участь у праці УСКТ, Товариства загального знання, брав участь у цікавих доповідях в домівці УСКТ, а в поведінці проявляв почуття гумору. На педагогічній практиці він був у школі в Банях-Мазурських.
Після закінчення студій Богдан почав працювати вчителем у с. Сурмінах біля Бань-Мазурських. Як згадує у своїх спогадах, у Сурмінах склалися сприятливі до праці умови, тож негайно він підготував список двох груп учнів, батьки-українці яких виразили бажання навчати їхніх дітей української мови. Початок був добрий. Окрім польських предметів, Богдан навчав дві групи учнів української мови. Це були роки відновлення українського шкільництва у Польщі та культурного самовияву українського населення.
Важливою подією в житті Богдана стало одруження з учителькою Анною Галагідою, про що згадувала на тризні Марійка Яцила: «Це було подружжя, про яке люди кажуть, що добрались, як у корці маку, вона – це вогонь, повна різних ідей, а він – спокійна вода, завжди обмірковував, як ці ідеї найкраще втілити в життя». Щасливе подружжя прожило спільно 54 роки. Після одруження Богдан з дружиною працювали у с. Лісах. Завдяки наполегливості вчителів-українців 30 дітей вчилося тут української мови. Тоді наші молоді професіоналісти не лише вчителювали, але й боролися з проявами наявного польського шовінізму і дискримінації; в рамках УСКТ організували й підтримували культурно-освітню працю в українському середовищі.
У Лісах подружжя Назаровичів провело активний, бурхливий та плідний час. Про це так написав Богдан у своїх спогадах: «Кожну пісню і вірш ми мусили тричі переписувати і тричі в перекладі польською мовою подавати до цензури, а при цьому старались обминати цензурні рифи. Ми були молоді, недосвідчені, ставили перші самостійні кроки в житті, а влада супроти нас виставляла досвідчених працівників по студіях і спеціальних курсах». Дуже докучливим був постійний нагляд над українцями служби безпеки та примушування молодих учителів до співпраці з ними. Аґенти сБ «не раз погрожували, що відберуть нам дітей, бо Польща не буде виховувати українських націоналістів», – писав Богдан.
Крім своєї професійної праці, Богдан організував спортивне життя по селах, улаштовував дитячі мандри в цікаві місця, займався розвитком української художньої самодіяльності. На той час дуже популярний був ансамбль «Мазурські зозулі»; місцевий драмгурток ставив українські п’єси. Всупереч багатьом добрим ділам, Богданові довго не дозволяли поїхати на вчительський курс до Києва, а коли врешті дозволили (1966 р.), він пропустив літню сесію у Ґданському університеті і поїхав до «вимріяного міста». «Золотоверхий красень зробив на мене несамовите враження, але все псувала чужа мова киян».
Сім’я Назаровичів 1968 р. переїхала працювати в Домбрувку-Польську, а Богдан став керівником школи в цьому селі. У новій школі так само три групи дітей вивчали рідну українську мову. Крім того, він улаштовував українські декламаторські дитячі конкурси. Потім Богданові довелося переїхати на постійну роботу до Бань-Мазурських. Тут йому запропонували працю інспектора в управі ґміни. У 70-ті роки він став головою Повітового правління УСКТ і членом ревізійної комісії Головного правління УСКТ, а на VІІІ з’їзді його обрали членом Президії Головного правління УСКТ. Згодом очолив т.зв. «групу активу» на Сувальське воєвідство. Коли 1980 р. голова ґміни призначив його директором Осередку культури в Банях-Мазурських, у його руках опинилися, як пише, «всі важелі культурної діяльности в ґміні та української у воєвідстві». Богдан розвинув вокальну, музичну, фотографічну, спортивну та розважальну діяльність на його терені. Заслуга Богдана теж у побудові нового будинку кооперативного банку та нового будинку спаленого кіно. Всупереч лояльній до влади активності подружжя Назаровичів, працівники сБ постійно підслуховували їх, перевіряли їхню кореспонденцію. Шантажувала їх навіть польська розвідка.
Однак за видатну працю в різних ділянках Богдана також нагороджували. Він одержав такі відзнаки та медалі: золоту відзнаку Товариства польсько-радянської дружби, срібну і дві золоті відзнаки спортивної спілки, «срібний хрест заслуги» від Державної Ради, відзнаку «Заслужений діяч Фронту єдності народу», медаль «ХХ-ліття УСКТ», медаль «ХХV-ліття УСКТ», бронзову відзнаку Союзу польських філателістів, «золотий хрест заслуги» від Державної Ради, медаль «40 літ Польської Народної Республіки», відзнаку «За заслуги для Сувальського воєвідства».
Богдан 1981 р. вперше поїхав у відвідини родини до Канади. Хоч і не думав залишитися в цій країні, «вирішив пов’язати свою долю з привітнішою мачухою». Дозвіл на постійне проживання в Канаді отримав 1991 р. У новій країні довелося пробувати різних занять. До 2003 р. працював у відділі обслуги Йоркського університету.
У Канаді Богдан приєднався до Ліґи українців Канади (ЛУК), тоді скупченої в Українському домі ім. Тараса Шевченка в Етобіко, а відтак увійшов до управи організації та управи Народного дому. Згодом очолив навіть організацію, але через проблеми зі здоров’ям залишив цей пост, однак лишився головою управи Народного дому, в якому організував культурно-освітню діяльність: улаштовував фестивалі молодих талантів, виставки та зустрічі; підтримував відновлення українських цвинтарів на Закерзонні тощо. За активну суспільну працю св п. Богдана нагороджено медаллю «50-ліття Ліґи визволення України – Ліґи Українців Канади Торонто-Етобіко».
Я мав приємність відвідати гостинну сім’ю Назаровичів в Етобіко, зустрічатися з друзями на славних українських фестивалях на Блюр, над Ніаґарським водоспадом тощо. Наші зустрічі завжди були дружні та приємні, подібно як була зустріч із Богданом на з’їзді випускників україністики в Польщі 2008 р.
Підсумовуючи свій життєвий шлях у названих вище спогадах, Богдан так пише: «Зі Щецина я виніс звичай шанувати та поважати чужі думки і колективно приймати рішення до реалізації та дисципліновано їх виконувати. Коли дивлюсь на пройдений мною шлях, я гордий, що не шукав слави, ані грошей, що виховав своїх дітей – Володимира, Лесю, Аркадія, Адріяну на свідомих українців, які тепер у тому ж дусі виховують своїх дітей – Ярослава, Роксану, Левка, дві Лесі, Давида, Ігоря, Семка та Остапа. Мені приємно, коли наші внуки говорять до нас бездоганною українською мовою». На жаль, не кожен батько чи дідусь, навіть педагог, може похвалитися такими приємними й відрадними успіхами. До приємних моментів у житті св. п. Богдана в Канаді можна зарахувати подорожі до Домініканської Республіки, Мексики та Панами.
Тепер же Богдан спочив у тому світі, де нема ні болю, ні людських турбот. Нехай канадська земля буде Покійному легкою і нехай насняться йому приємні сни з життя, що так швидко минуло в навчанні, праці, радощах і різних турботах.
Висловлюємо наші щирі співчуття дружині Покійного Анні, а також дітям і внукам, усій родині Назаровичів.
Покійному Богданові – вічна пам’ять!
